Те, з якою невідворотністю та швидкістю в окремих країнах Європи розглядається питання видобутку нетрадиційного газу (сланцевого, газу щільних порід, метану вугільних товщ тощо) та виносяться заборонні вердикти щодо розробки його покладів методом гідророзриву пластів (ГРП, або англ. hydrofracing), побічно підтверджує припущення про закулісну керованість антисланцевих дій. Уперше публічно і відверто про це сказали представники американської компанії «Шеврон», яка стала жертвою антифрекінгової кампанії в Болгарії. Припущення про диригентську роль третьої сторони дотримуються політики. Так, член Європарламенту Богуслав Сонік прямо заявив під час квітневих слухань, що «за спробами блокувати видобуток сланцевого газу в Польщі стоїть «Газпром». Подібна оцінка побутує і в експертному середовищі. Відомий американський експерт російського походження Михаїл Корчемкін висловив припущення, що російський монополіст може фінансувати антифрекінгову активність та оплачувати політиків-важковаговиків, що стоять на чолі руху за чисту воду в Європі. Виходячи з наведеного, болгарський приклад заслуговує на більш ретельний розгляд. Особливо в контексті майбутніх перших великих пілотних проектів з видобутку нетрадиційного газу на Юзівській та Олеській площах в Україні.
Болгарські уроки
Якщо мотиви Франції щодо заборони у 2011 році розробки покладів нетрадиційного газу пояснюються діями ядерного лобі та прихильної до нього влади в особі вже колишнього президента Н.Саркозі, який будь-що намагався зберегти домінуюче становище атомної енергетики в енергозабезпеченні країни на тлі Чорнобиля та «Фукусіми», то болгарський випадок має абсолютно іншу природу. У світі ХХІ століття має місце енергетичне протистояння між глобальними гравцями, де зброєю одних є енергоресурси та трубопроводи, а інших — глобальні компанії, технології й інвестиції. І Болгарія вже кілька років залишається одним із театрів європейської енергетичної гри, де актори завдають превентивних ударів і отримують удари у відповідь.
У червні 2011-го уряд Болгарії видав ліцензію «Шеврону» на розвідку покладів нетрадиційного газу. 1:0 на користь янкі — так це сприйняли у Москві. Надання урядом Болгарії на початку грудня статусу національного пріоритету для проекту російського газопроводу «Південний потік» означало 1:1. Відмова Софії від іншого проекту Москви — нафтопроводу Бургас—Александруполіс у середині грудня — 2:1 не на користь Росії. Антисланцевим ударом росіяни зрівняли рахунок — 2:2, але американці, пролобіювавши рішення уряду в Софії щодо відмови від АЕС «Белене», вийшли вперед: 3:2. Росіяни ображено констатували: «Наши заокеанские друзья не упускают ни одной возможности подгадить России».
На Варшавському саміті з питань видобутку нетрадиційного газу та нафти наприкінці березня цього року експерти детально розглянули болгарський прецедент. Раптовість, швидкоплинність і скоординованість антисланцевої кампанії впадають в око. Не встигло, образно кажучи, чорнило висохнути під ліцензією уряду Болгарії американській компанії «Шеврон» на розвідку родовища в районі містечка Нові Пазар 16 червня 2011 року, як уже через сім місяців компанію її позбавили внаслідок рішення парламенту, викликаного «масовими протестами», перший з яких мав місце вже 2 липня.
Так звані масові акції, на думку болгарських експертів, мали замовний і щедро проплачений характер. За легендою, спонтанні протести зародились у соціальних мережах, а потім вирвалися з віртуального у реальний простір. Протести виглядали масовими завдяки телевізійній картинці, хоча насправді такими не були. Усього було зафіксовано 26 акцій. Кількість учасників найбільших із них дещо перевищувала 300 осіб. Таких акцій було лише чотири. П’ять акцій віднесено до середніх — кількість учасників коливалася від близько 100 до понад 300 осіб. Основними були дрібні акції з числом учасників не більш як сто — їх було 17. Якщо поглянути на час проведення заходів, то акції відбулися двома хвилями. Після одиночних нечисленних виступів у липні та серпні перша хвиля з дев’яти акцій пройшла по всій Болгарії 1 вересня, а другу, з 13 акцій, було проведено 14 січня 2012 року в 13 містах країни в один і той же час — об 11-й за три дні до розгляду у парламенті питання про сланцевий газ.
18 січня парламент Болгарії 166 голосами «за» при шести «проти» і трьох, що утрималися, наклав безстрокову заборону на розвідку та розробку покладів нетрадиційного газу.
Можна сказати, що антисланцеву програму було перевиконано, адже спочатку метою було запровадження мораторію на виконання гідророзривів. Один із лідерів антисланцевого руху, керівник «Товариства проти розвідки і видобутку сланцевого газу» Борислав Сандов повідомив, що на «Фейсбуці» його підтримали 50 тис. чоловік. Зрозуміло, що на акції протесту загалом вийшло на порядок менше людей. Це побічно вказує на нашвидкуруч організований і немасовий характер цього руху. Проте розрахунок закулісних режисерів був правильним — популізм і корупція в політичному істеблішменті Болгарії, помножені на непоінформованість населення, мали зробити свою справу. Так і вийшло, адже представники і правлячої партії, і опозиції продемонстрували єдність думок: «Гідророзривам — ні!»
Власне, антисланцеву кампанію як таку не було спрямовано проти видобутку нетрадиційного газу, адже він за своїм хімічним складом нічим не відрізняється від природного газу — та сама хімічна формула СН4. Об’єктом пропагандистського удару став ГРП. Мовляв, не можна застосовувати цю технологію через нібито жахливі екологічні наслідки. Відповідний пропагандистський супровід, який можна було б назвати кампанією з демонізації нетрадиційного газовидобутку, забезпечувався в болгарських медіа. От лише один із зразків у стилі російської пропаганди: «Житель города Добрич сказал, что после возможной добычи сланцевого газа «Чернобыль — просто детская игра».
Для ефектності телевізійної та інтернет-картинок було мобілізовано болгарські громадські організації за кордоном. Інтернет-сайти передруковували пафосні повідомлення на кшталт: «Багато хто з нас, що проживають за кордоном, беруть участь у перший день боротьби з отруйними технологіями гідророзриву при видобутку сланцевого газу. На сьогодні ми маємо протести в Копенгагені, Парижі, Лондоні та ряд дрібних актів солідарності і підтримки з боку болгар, які живуть в Афінах, Мілані, Мадриді, Амстердамі та інших містах».
Показово, що соціологічне опитування, проведене на початку січня 2012 року, показало достатньо прихильне ставлення болгар до сланцевої проблематики. 65% опитаних підтримували розвідку сланцевого газу при гарантуванні збереження довкілля, адже це працює на користь енергетичної незалежності Болгарії. Однак інше опитування, проведене через два місяці, у березні, показало, що 66% болгар підтримують заборону, прийняту парламентом. Розворот суспільної думки на 180 градусів упродовж двох місяців є не стільки наслідком пропагандистської обробки, скільки індикатором масового невігластва в питанні сланцевого газу. Цим і скористалися закулісні диригенти, насадивши в суспільстві стереотип негативного сприйняття нетрадиційного газу через небезпеку технології його видобутку — гідророзрив пластів.
Цікаво, що значну увагу тематиці сланцевого газу приділяла «Русская газета в Болгарии», яка публікувала коментарі та думки експертів, звичайно ж, передусім російських і, зрозуміло, скептичного характеру. Акцент робився саме на екологічній проблематиці: «…загрязнение подземных вод и разрушение природного ландшафта окружающих разработки территорий. В Европе пока слишком много ограничений, чтобы начать промышленную добычу сланцевого газа».
Показово, що навіть деякі російські аналітики зауважили, що Болгарія обійшла всі європейські країни за кількістю необґрунтованих протестів проти сланцевого газу. Окремі болгарські оглядачі відразу назвали «спонтанні протести» діями російської «енергетично-кагебістської мафії».
Слід зазначити, що закулісні організатори «спонтанних масових акцій протесту» у Болгарії насправді в одній позиції серйозно дали маху, чим, власне, й видали себе. Називати сланцевий газ «Чорнобилем для Болгарії» було необачно, адже в цей час вирішувалася доля АЕС «Белене» — чи будуватимуть її болгари під російські атомні реактори. Показово, що масових акцій протесту проти будівництва АЕС «Белене» на тлі 26-ї річниці Чорнобиля та річниці «Фукусіми» не було. Чому став можливим такий промах, здогадатися неважко. Не «Росатом» був організатором антисланцевої кампанії. А «Газпром», очевидно, не проти того, щоб завдати удару по позиціях російського ядерного монополіста з тим, щоб замість атомних реакторів запропонувати проект парогазової станції та більше газу.
Себто Болгарія насправді стала місцем зіткнення інтересів двох російських енергетичних монстрів — «Газпрому» і «Росатому». «Газпром» отримав подвійний подарунок: Болгарія не розроблятиме покладів сланцевого газу, а замість двох реакторів АЕС «Белене» буде збудовано теплову електростанцію, що працюватиме на газі, який, як розраховують, буде газпромівським. «Росатом» же має задовольнятися додатковим реактором в Козлодуї в перспективі до кінця поточного десятиліття.
За відмову від сланцевого газу та підтримку «Південного потоку» Болгарію зрештою було винагороджено Росією через знижку в ціні на газ з 1 квітня. Щоправда, тільки на жалюгідні 11,1% та лише до кінця року. Очевидно, болгарська багатовекторність в енергетичних питаннях не влаштовує Москву, яка воліла б повернути Софії статус свого сателіта.
Нині російське атомне лобі, вивчивши урок від газових «рішал», йде їхнім же шляхом. У соціальних мережах збираються голоси громадян за будівництво АЕС «Белене», планується збір підписів за проведення референдуму, а у парламенті опозиція хоче поставити питання про вотум недовіри уряду. У «Фейсбуці», напевне, також «спонтанно», з’явилася група «Я не відмовляюся від АЕС «Белене», а ти?» До неї приєдналися близько 11 тис. осіб (http://www.facebook.com/groups/392364147457061/#!/groups/392364147457061/members/).
Приблизно 2000 маніфестантів пройшли маршем у місті Плевен 24 квітня — і це напередодні чергової річниці Чорнобиля і після першої річниці «Фукусіми» (!), протестуючи проти відмови країни від АЕС. Основний аргумент — АЕС «Белене» принесе енергетичну незалежність Болгарії через зменшення споживання російського газу. При цьому у протестувальників «чомусь» не виникає питання, що таке зменшення залежності від «Газпрому» обернеться збільшенням залежності від компаній російського атомного пулу і, в принципі, лише перерозподілить існуючу залежність від Росії.
Загалом же можна констатувати, що болгарам у цьому питанні властива логіка української влади, яка хоче збудувати два нові-старі російські реактори на Хмельницькій АЕС, розглядаючи це через призму зменшення енергетичної залежності від Росії. Болгарське суспільство, як і українське, живе, на жаль, у хибній системі координат.
Технології маніпуляцій і технологічні особливості
Повернімося до тематики нетрадиційного газу. Які головні претензії опонентів його розробки? На їх переконання, «первая и самая серьезная угроза — проникновение отравляющих химических препаратов в водоносные слои и загрязнение воды для полива и питья».
Варто відразу зазначити, що сюди слід долучити і «загрозу» проникнення метану у водоносні шари. Це яскраво показано у відповідному фільмі «ГазЛенд» американського режисера-документаліста Джоша Фокса, що є на сьогодні основним пропагандистським активом противників розробки нетрадиційного газу. Не буду переповідати зміст фільму, кожен охочий може без проблем переглянути його в Інтернеті. Зауважу лише, що найбільш вражаючим епізодом вважається загоряння питної води з-під крану, яка насичена метаном і, звісно ж, внаслідок розробки із застосуванням ГРП розташованого неподалік родовища сланцевого газу.
Зрозуміло, що такі кадри здатні справити враження передусім на пересічного обивателя. Американські регуляторні органи, відомі своєю прискіпливістю, провели відповідний аналіз води в місцях видобутку сланцевого газу і не знайшли перевищення вмісту метану у воді понад норму. А показаний ефект був спричинений вуглевидобутком, а не розробками сланцевого газу. Проте очевидно, що в цьому випадку візуальна кінокартинка спрацьовує на психоемоційному рівні більш потужно, аніж сухі цифри офіційного дослідження. Скажіть, що ви подумали б, якби вам показали кадри, де людина, йдучи вулицею, з’їдає шоколадний батончик брендового виробника і падає? Спочатку був би шок від таких кадрів, але потім настав би час з’ясувань: що то було; людина померла чи їй просто стало зле; причина в шоколадному батончику чи це був напад хвороби, аж ніяк не пов’язаний із вживанням шоколаду, тощо? Так і з «ГазЛендом». Глядачів намагаються переконати, образно кажучи, що всі шоколадні батончики конкретного виробника містять смертельну отруту. З таким же успіхом можна переконувати, що винуватцями всіх пожеж є сірникові фабрики…
Для довідки. Погляньмо на деякі технологічні особливості ГРП. Передусім слід зазначити, що технологія ГРП не є новинкою, спеціально розробленою і призначеною виключно для видобутку нетрадиційного газу. Перший гідророзрив був зроблений 65 років тому — у 1947 році в США. Відтоді його стали широко застосовувати з метою інтенсифікації видобутку вуглеводнів. І не тільки в США. В Західній Європі на нафтогазоносних родовищах Німеччини, Нідерландів, Великобританії, Норвегії (Північне море) ГРП інтенсивно застосовувався у 70—80-х роках. Гідророзрив пластів сприяв збільшенню дебіту свердловин у 3—10 разів.
Починаючи з 90-х років на вуглеводневих родовищах Західної Європи, що виснажуються дедалі більше, ГРП застосовується дедалі частіше. В СРСР гідророзриви пластів стали застосовувати з 1952 року на родовищах Волго-Уральського регіону, Північного Кавказу, Азербайджану, Туркменистану та України. Масового характеру ГРП не мали, хоча, наприклад, у 1959 році досягли пікового показника в 3000 гідророзривів на рік, що немало як на той час. Із введенням в експлуатацію високодебітних свердловин Західного Сибіру необхідність форсувати низькодебітні свердловини у перелічених вище регіонах відпала. До практики ГРП у Росії повернулися вже наприкінці 80-х у міру виснаження західносибірських родовищ. У 90-х у Росію прийшли зарубіжні сервісні фірми, що їх залучили провідні російські нафтогазові компанії для інтенсифікації падаючого видобутку. Таким чином, ГРП — це нове, яке є добре забутим старим.
Основна претензія до ГРП базується на тому, що в свердловину закачується технологічний носій на основі прісної води, піску та хімреагентів (від 1,5% об’єму на «зорі сланцевої ери» до 0,49% зараз внаслідок технологічних удосконалень) під високим тиском — близько 700 атм. При цьому малюють отаку страхітливу картинку.
Її основна суть — у жахливих поперечних тріщинах, які нібито пронизують товщу надр і входять у водоносні горизонти, порушуючи герметичність природних водних резервуарів, що зрештою і спричиняє потрапляння хімреагентів і метану у питну воду. Цей рисунок є яскравим зразком маніпуляції, що використовує технічну та геологічну непоінформованість пересічного обивателя. Тому що:
1. Глибини залягання водоносних горизонтів чистої питної води — кількасот метрів, тоді як ГРП у щільних породах проводиться на глибинах в кілька кілометрів.
2. Тріщини, що виникають унаслідок ГРП під тиском в кількасот атмосфер, можуть мати довжину від кількох десятків до кількох сотень метрів залежно від щільності та однорідності пласта, напрямку розриву (поперечного чи повздовжнього) та відповідно заданої програми. Проте ці тріщини аж ніяк не можуть бути завдовжки у кілька кілометрів, що дало б змогу досягти водоносного горизонту, та ще й розриваючи нашарування пластів у поперечному напрямку, як це показано на рисунку.
3. Для того щоб намальована картинка стала реальністю, а тріщини були б завдовжки у кілька кілометрів і проникали у водоносні горизонти, тиск розриву пласта мав би бути, орієнтовно, на три-чотири порядки (!) вищий. Гіпотетично, це може забезпечити хіба що… підземний ядерний вибух камуфлетного типу (не виходить на поверхню землі), за якого можуть створюватися тиски до кількасот тисяч — мільйонів атмосфер, але аж ніяк не ГРП. Орієнтовний розрахунок за емпіричною формулою для моделювання підземних ядерних вибухів промислового призначення показує, що незворотні зміни геологічного середовища в радіусі 3 км відбудуться при ядерному вибуху потужністю в 10 кілотонн. Ніякий ГРП у принципі не може дати такого рівня енергії та її концентрації.
Таким чином, маємо справу з маніпуляцією.
Інший закид полягає в тому, що в «Позиційній заяві щодо сланцевого газу, сланцевої нафти, метану вугільних товщ та гідрофрекінгу», прийнятій 24 квітня міжнародною коаліцією організацій, які займаються охороною довкілля та здоров’я людини, акцентується увага на нерозкритті компаніями інформації стосовно переліку хімічних реагентів, що використовуються при ГРП. Також міститься заклик до ЄС заборонити будь-які роботи з розвідки, видобутку та використання нетрадиційних вуглеводнів.
Такий огульний підхід «друзів» «Землі і Людини» не витримує критики, оскільки, наприклад, деякі із «смертельно небезпечних» хімреагентів застосовуються в харчовій промисловості, медицині і відомі нам як різноманітні консерванти, стабілізатори та бактерицидні засоби. А про лимонну кислоту та соду годі й говорити. Однак газетних шпальт не вистачить, щоб розвінчувати міфотворчість, яка в останні роки супроводжує видобуток нетрадиційного газу. Перелік маніпуляцій можна було б продовжувати, але краще перейнятися традиційними запитаннями: «Кому вигідно?», «Чому саме зараз?». У чому основні причини фіаско великих і авторитетних компаній, що є піонерами в галузі видобутку нетрадиційного газу?
Деякі оцінки та висновки
Основних причин потенційного несприйняття в Україні місцевим населенням видобутку нетрадиційного газу міжнародними компаніями з відповідальною екологічною політикою можна виокремити кілька:
— непоінформованість, а практично — невігластво населення та неурядових організацій (НУО), яким легко насаджуються пропагандистські стереотипи;
— відсутність відповідної роз’яснювальної роботи щодо проблематики нетрадиційного газу з боку центральних органів влади як у роботі з органами місцевого самоврядування, так, власне, і з громадянами та НУО;
— відсутність належного масового інформування населення в місцях потенційних розробок з боку компаній-претендентів на надрокористування, а також сподівання, що це буде зроблено офіційними урядовими структурами;
— недостатня прозорість у питаннях ГРП окремих компаній-претендентів, відсутність досвіду роботи в Україні;
— високий рівень корупції органів влади, що дає можливість закулісним диригентам організовувати «необхідні громадські настрої» при споглядальній позиції влади.
Ймовірно, що уряду України та компаніям доведеться зіштовхнутися з болгарським синдромом та пройти «тест на гідророзрив». Це простежується вже на прикладі сусідньої Румунії і, знову-таки, з тим же «Шевроном». Новий румунський уряд планує ревізувати політику попередників, що дали «добро» на розробку покладів нетрадиційного газу. Також антисланцеву активність можна спостерігати і в Польщі, яка випереджає Україну років на три-чотири у виконанні пошуково-розвідувальних робіт.
Чи вивчили провідні компанії, які мають намір працювати в українському секторі видобутку нетрадиційного газу, болгарський урок? На мій погляд, переважно ні. Бо в Румунії ми бачимо таку ж пасивно-оборонну поведінку компанії «Шеврон». В Україні — так само. Те ж можна сказати і про більшість претендентів на розробку покладів нетрадиційного газу в Україні. Винятком може бути лише британсько-голандська «Шелл», яка намагається діяти більш відкрито, демонструючи українським експертам результати своєї 11-річної роботи на американському родовищі у Вайомінгу. Очевидно, що за період спільної з ДК «Укргазвидобування» діяльності в Україні, починаючи з 2006 року, певні висновки щодо специфіки роботи в нашій країні було зроблено. Також, на відміну від деяких інших компаній, «Шелл» добровільно розкриває інформацію про хімреагенти, що застосовуються при ГРП.
Чому антисланцева істерія розпочалася там, де саме і відбулася революція сланцевого газу — у США? Як з’ясовується, причина лежить на поверхні: ціна газу на американському ринку в теплотворному еквіваленті нині на порядок нижча, ніж ціна нафти та нафтопродуктів, приведена до такого ж теплового еквіваленту. Проте американські домогосподарства переважно все ще залишаються споживачами рідинних видів пального. Це означає, що газова індустрія отримує колосальну конкурентну перевагу завдяки нетрадиційному газу, а ніша нафтопродуктового бізнесу, навпаки, має перспективу до зменшення. Очевидно, що гроші нікому втрачати не хочеться. Тому й з’являються феномени на кшталт «ГазЛенду».
Однак просування позицій нетрадиційного газу в США та у світі вже не спинити. Невипадково в Америці починають запроваджувати технологію виробництва рідинних видів пального з нетрадиційного газу (GTL-технології, Gas-to-Liquid, з газу — в рідину).
В Європі ситуація на ринку газу з його високими цінами, що майже на порядок вищі, ніж у США (порівняйте 70 дол. за 1000 кубометрів на американському «Генрі Хаб» з 526 дол. на російсько-українському кордоні, без 100-доларової знижки), об’єктивно створює стимул для розробки нетрадиційного газу навіть при значно вищій його собівартості. І об’єктивно це породжує спротив з боку традиційного постачальника природного газу. На круглому столі у російській Держдумі наприкінці квітня було констатовано що «в результате резкого увеличения добычи сланцевого газа (в 17 раз по сравнению с 2000 годом) США не только достигли независимости от импорта газа, но и готовы в ближайшие пять лет начать экспорт СПГ в Европу и АТР. Это означает, что в долгосрочной перспективе Россия столкнется с появлением на своих экспортных рынках газа нового конкурента». Для нас і Європи це означає, що РФ діятиме (і вже діє) різноманітними методами, не гребуючи ніякими засобами, щоб завадити конкуренції нетрадиційного газу на ринках, які вона вважає своїми. Арсенал засобів протидії Росії негативним для неї тенденціям широкий.
Навряд чи «Газпром», навіть відверто критикуючи сланцевий газ, приймаючи пов’язані з ним виклики, діятиме прямолінійно і відкрито — так, щоб вдалося схопити його за руку. Технології закулісних впливів, маніпуляцій, «пропозицій, від яких не можна відмовитися», достатньо удосконалено ним за останнє десятиліття. Відпрацьована та перевірена технологія полягає в такому. Обирається відповідне PR-агентство чи мізковий центр у Росії, що уповноважується на виконання відповідального завдання. Ним підбирається партнер у зарубіжній країні з подібних організацій. У разі схвалення вибору дві «прокладки» взаємодіють одна з одною, вирішуючи поставлені завдання. Замовник, як правило, безпосередньо не виходить на кінцевий об’єкт інтересу, якщо цей об’єкт, звісно, не канцлер чи діючий міністр. Фінансове забезпечення підрядників і субпідрядників зазвичай не є проблемою. Єдине, що, за деякими оцінками, рівень реальних витрат на проведення тієї чи іншої кампанії співвідноситься з рівнем списаних коштів як 1:5. Але це вже проблеми внутрішньокорпоративної культури, породженої «відкотопроводами».
На тлі активізації в тематиці нетрадиційного газу деяких екологічних організацій в Україні поки що важко сказати, що лежить в основі цього. Ймовірно, це звичайнісінька непоінформованість і стереотипи. Поки що. Але рано чи пізно цим неодмінно скористаються. Кожна зі сторін — урядові структури, компанії, місцева влада, що мали б відіграти ключову роль у комунікаціях з населенням, НУО — вважає, що це має зробити інша сторона. Виникає вакуум інформації та негативні очікування, що посилюються «нічогонеробленням» сторін до моменту визначення переможця того чи іншого тендера. Як наслідок, посилення дефіциту прозорості. Програють усі, оскільки саме цей проміжний кількамісячний етап між оголошенням тендера та підписанням угоди про розподіл продукції буде використано закулісним диригентом для створення чи актуалізації вже традиційно існуючих каналів впливу як у середовищі тотально корумпованої влади та депутатів, що прагнуть переобратися і готові використовувати будь-які популістські гасла, так і в неурядовому середовищі.
Додатковий варіант — просування в проекти компаній, що можуть відігравати роль «троянського коня». Такий приклад в нещодавній історії України теж був. Достатньо згадати, яку роль відіграла російсько-британська компанія ТНК-ВР у реверсі нафтопроводу Одеса—Броди. Нинішня активність «танкістів» (Юзівська площа), що діють в Україні під парасолькою Її Королівської Величності через свої офшорні структури, не повинна породжувати ілюзій щодо реальних намірів і закулісних замовників.
Виходячи з реалій, що складаються в Європі навколо нетрадиційного газу, та беручи до уваги реалії українські, компанії-претенденти та відповідальні урядові структури мали б опрацювати — кожен у межах своєї компетенції — структуровану карту ризиків, продумати заходи по їх нейтралізації, розробити механізм координації. Доцільно, зрештою, імплементувати ініціативу прозорості видобувних галузей. Необхідні скоординовані дії на випередження, будь-яка вичікувальна тактика (до підписання УРП з переможцем) або нічогонероблення призведуть до болгарського сценарію.
Те, що нині відбувається в Європі навколо нетрадиційного газу, схоже на вакханалію. Не сланцевий газ несе Європі другий Чорнобиль, а політики, що готові змінювати свої стратегічні орієнтири залежно від джерел і напрямків руху фінансових потоків та корупційних струмків. Болгарія — це приклад того, як не потрібно робити, це урок для інших. Цей рік покаже, чи здатна влада в Україні витримати випробування гідророзривом, чи корупція, культивована зарубіжним диригентом, розірве так званий моноліт цієї влади, який поки що проявляється тільки у політичних репресіях проти опозиції та податковому здирництві з бізнесу.
Михайло Гончар, Національне бюро розслідувань України
RSS Канал
Твиттер
Рубрики 
Теги: 
