Сообщения с тегами ‘Майдан’

Суддя Віктор Данилишин, за рішенням якого розганяли #Майдан, розглядав справу щодо земельного дерибану в Києві

sudoustryi1 (1)

 

8 грудня 2016 року під час брифінгу в приміщенні Київської міськради голова фракції «Свободи» Юрій Сиротюк заявив, що судові процеси, які почав розглядати Окружний адміністративний суд Києва за позовами свободівців про визнання незаконними ухвалених Київрадою ДПТ (детальний план території) у столиці, ведуть недолюстровані судді, зокрема Віктор Данилишин, за рішенням якого 30 листопада 2013 року «Беркут» розганяв студентів на Майдані. Про це повідомляє Національне бюро розслідувань України.

«Віктор Данилишин, який 21 листопада 2013 року ухвалив рішення про заборону збиратися українцям на Майдані Незалежності, сьогодні вирішує долю киян, розглядаючи справу щодо передачі землі забудовнику у Шевченківському районі на вулиці Туполева, де з легкої руки більшості Київради, всупереч Генеральному плану столиці, хочуть звести новий житловий квартал. Цей суддя ще за часів Революції гідності був у перший десятці люстраційного списку Майдану, але він не тільки не був звільнений, а й наступними рішеннями усіляко боровся проти люстрації. Зокрема, суддя Данилишин заборонив звільняти головного прокурора Києва Олега Валандюка, якій підпадає під люстрацію, 2015 року поновив люстровану начальницю Фіскальної служби Людмилу Демченко, а також входив до колегії суддів, які не задовольнили позов про звільнення одіозного заступника Авакова Василя Паскала», – заявив Юрій Сиротюк.

Свободівець повідомив, що суддя Данилишин безпідставно відмовив у задоволенні позову націоналістів щодо визнання незаконним ухваленого Київрадою ДПТ на вулиці Туполєва, 12. Підставою для відмови у задоволенні позову стало те, що, на думку судді, Сиротюк Ю. М. є неналежним позивачем у справі і не довів порушення своїх прав та обов’язків затвердженням цього детального плану території.

Як зазначив Юрій Сиротюк, суддя, очевидно, вступив у змову з депутатами більшості Київради, які незаконно протягнули це рішення, але юристи, які представляють в судах громаду і ВО «Свобода», оскаржуватимуть це рішення в апеляційному суді.

Партія «Свобода» подала до суду щодо визнання незаконними детальних планів територій у Києві.

Суддя Богдан Санін, який забороняв #Майдан придбав яхту. Відео

sud-corupt1

Сюжет про Богдана Саніна — одного з нелюстрованих суддів, які забороняли Майдан вийшов на каналі «Наші гроші», повідомляє Національне бюро розслідувань України.

Нагадуємо, що тодішні неправосудні та незаконні судові заборони мирно збиратися невизначеному переліку суб’єктів слугували, так би мовити, індульгенціями для міліції, яка застосовувала силові дії проти мирних протестувальників.

Санін досі працює в Окружному адмінсуді.

Майданівець, фото якого облетіли увесь світ, заявив, що наказ бити студентів на Майдані віддав #Льовочкін

pobiti-maidanivci1-500x319

 

Майданівець, фото якого облетіли увесь світ, переосмислює події трирічної давнини, повідомляє Національне бюро розслідувань України.

Батько з сином, обидва із закривавленими обличчями, стоять перед беркутівцем на вулиці Інститутській у Києві. Цей знімок на початку 2014 року облетів увесь світ. Завдяки йому мільйони людей дізнались, що відбувається в Україні. Сьогодні чоловік з фото – Микола Кузнецов переосмислює події Майдану.

У своєму інтерв’ю для Радіо Свобода Кузнецов каже, що відбулася фальсифікація подій, які сталися три роки тому. «Студентів побили для того, щоб зібрався Майдан. Це очевидно. Це був план, за яким повинен був здійснитися державний переворот, щоб скинути Януковича», – переконаний Кузнецов.

На його думку, наказ бити людей віддала людина з близького оточення Януковича. Кузнецов прямо не називає прізвища, але з його слів зрозуміло, що він має на увазі Сергія Льовочкіна, колишнього керівника адміністрації президента.

«Коли били студентів? Били їх під камери „Інтера“. „Інтер“, відомо, кому належить. Так само наказ бити студентів віддала людина з оточення Фірташа. Били під камери, знімали», – впевнений майданівець.

Також Кузнецов не вірить, що за нинішньої влади та чинного генерального прокурора справа Майдану буде розслідувана і винні понесуть покарання.

«Ця людина була другою після Януковича за впливом у Партії регіонів. І не буде проти неї справ. Ніхто не посаджений, ніхто й не буде посаджений. Нинішній генеральний прокурор – він генеральний прокурор в піар-агентстві. Для людей це була Революція гідності – це безумовно, а для олігархів – це був переворот руками людей», – з сумом зазначив один із символів Євромайдану.

Суд скрыл информацию о выведении коммунистом Игорем Калетником $7 млн в Россию. Расследование

Kaletnik-Igor3

 

Бывший глава таможни и экс-вице-спикер парламента Игорь Калетник, скрывающийся в России, потребовал убрать из Единого реестра судебных решений информацию, из которой выяснилось, что после Майдана он вывел за рубеж 7 млн. долларов.

Административные суды согласились с этими требованиями и обязали администраторов судебного реестра вычистить из открытого доступа номера его счетов и указание ранее занимаемой должности.

Об этом стало известно из решения Киевского апелляционного административного суда от 12 мая 2016 года.

Судебное решение от 30 сентября 2015 года, благодаря которому скандальная информация о миллионах Калетника ранее стала общедоступна в Едином реестре судебных решений, принял Печерский суд Киева.

Журналисты уже информировали о деталях, содержащихся в этих судебных материалах. В частности, сообщалось, что Калетник и его близкие родственники после Майдана и бегства команды экс-президента Виктора Януковича перевели в Россию многомиллионные суммы.

Бедные родственники

Так 17 марта 2014 года со счета Калетника в “Райффайзен Банке Аваль” на счет его родственника (имя не было указано) в ZAO RAIFFEISENBANK (Москва, Российская Федерация) был осуществлен перевод на сумму 6,923 млн. долларов (в гривневом эквиваленте — 66,47 млн. гривен). Назначение платежа — помощь родственникам.

Деньги переводило доверенное лицо Калетника (имя не указано) на основании доверенности, выданной на ее имя 14 февраля 2014 года. Следствие установило, что это же доверенное лицо 14 марта 2014 года перевело со своего счета, открытого в “Райффайзен Банк Аваль”, на счет уже упомянутого выше “родственника Калетника” 957,556 евро (в гривневом эквиваленте — 12,65 млн гривен).

Эти денежные переводы изучались Генеральной прокуратуры Украины в рамках расследования о незаконном обогащении бывшего первого зампредседателя Верховной Рады Игоря Калетника (ч. 2 ст. 368-2 УК Украины). Мол, в 2011—2014 гг., занимая должности в государственных органах власти, он задекларировал и получил общую сумму совокупного дохода, который явно превышает доход государственного служащего, а происхождение значительных сумм денежных средств не подтверждалось декларантом.

Как можно теперь узнать благодаря административному иску экс-вице-спикера, после публикации этой информации, Калетник обратился в суд (в декабре 2015-го года) с требованием удалить из указанного судебного решения (определения Печерского суда Киева от 30 сентября 2015 года по делу №757/34924/15-к) данные, позволяющие его идентифицировать.

В частности, он просил удалить из документа номер счета и свою должность — фразу “Первого заместителя Председателя Верховной Рады Украины”.

Согласно иску он настаивал на:
признании противоправной бездеятельность “Информационные судебные системы” о разглашении сведений, которые дают возможность идентифицировать его личность при администрировании Единого государственного реестра судебных решений;
признании противоправной бездеятельность судебной администрации относительно неосуществления соответствующего контроля;
обязательстве ГП “Информационные судебные системы” внести соответствующие изменения в реестр для предотвращения идентификации физического лица и разглашения сведений, которые не могут быть открыты для общего доступа
обязать судебные органы в дальнейшем обеспечить невозможность идентификации фигурантов судебных разбирательств.

28 марта 2016 Окружным административным судом Киева иск был удовлетворен.

Не соглашаясь с этим решением ответчики — ГП “Информационные судебные системы” и Государственная судебная администрация Украины — подали апелляционные жалобы. Они еще в декабре удалили лишнюю информацию по делу и пытались доказать, что судебные претензии уже неуместны. Кроме того, ответчики отмечали, что должность лица, фигурирующего в любом судебном деле, не относится к информации, не подлежащей разглашению. И даже уверяли, что в кресле первого заместителя Председателя Верховной Рады Украины до истца сидело еще семь человек. Мол, этот факт не дает возможности достоверно идентифицировать личность фигуранта судебного дела.

Однако апелляция решила спор в пользу Калетника. Действия представителей судебной ветви власти признаны противоправными.

Перейти на страницу с решением Киевского апелляционного админсуда.

Стоит отметить, что год назад в рамках расследования о незаконном обогащении Генпрокуратура  получила доступ к счетам Игоря Калетника в нескольких банках:
“Правэкс-банк”
“Ощадбанк”
“Банк Восток”
“Альфа-Банк”
“Государственный экспортно-импортный банк Украины”
“Кредитпромбанк”
“Укрсоцбанк”
“Райффайзен Банк Аваль”
“Проминвестбанк”
“Актабанк”
“Дельта Банк”
“Финанс Банк”

Ниже приведены два судебных определения, принятых в рамках уголовного производства по Игорю Калетнику.

Kaletnik-Igor-criminal1-500x419Kaletnik-Igor-criminal2-500x383

5 декабря 2014 года Генеральная прокуратура объявила Калетника в розыск. Дело против него открыли в ноябре 2014 года по подозрению в получении 8 млн долларов взятки.

В августе 2016 года суд отказал Генпрокуратуре в специальном досудебном расследовании против экс-вице-спикера Игоря Калетника из-за нехватки доказательств. Последнего, кроме незаконного обогащения, подозревают в причастности к незаконному голосованию за “диктаторские законы”, однако в  этих доказательствах следствия судья Кристина Гладун обнаружила лишь тот факт, что  Калетник лишь огласил результат голосования со слов главы Счётной комиссии.

Генеральная прокуратура проводит расследование причастности бывшего первого вице-спикера Игоря Калетника к незаконному принятию парламентом “диктаторских законов” 16 января 2014 года. Во время пленарного заседания Верховной Рады за председательством Калетника, он провёл голосование по “диктаторским законам”, хотя они были внесены на рассмотрение  с нарушением закона о регламенте. На момент голосования трибуна была заблокирована, поэтому произошёл подсчёт голосов “по рукам”, хотя электронная система “Рада” была на тот момент исправной. Следствие подозревает, что Калетник, по сговору с рядом других депутатов от Партии регионов, выполняя указание экс-президента Януковича, составил заведомо неправдивый протокол заседания Счётной комиссии, устанавливающий результаты голосования.

Прокуратура инкриминировала Калетнику ч.2 ст.364, ч.2 ст.366 УК Украины. По данным Государственной пограничной службы, на данный момент он скрывается на территории РФ. В связи с этим ГПУ обратилась в суд за разрешением на специальное досудебное расследование (поскольку он не являлся на допросы, а позже стало известно о его бегстве в Россию).

Так называемые “диктаторские законы”, принятые в январе 2014 года, в разгар Евромайдана, были направлены на препятствование проведению мирных акций протеста в Украине. Само голосование проходило с нарушением регламента и без применения электронной системы “Рада”. Нардепы просто поднимали вверх руки. Глава счетной комиссии нардеп от Партии регионов Владимир Олейник оглашал результаты голосования сразу через несколько секунд после поднятия рук, и согласно его подсчетам, все законопроекты набрали по 235 голосов.

Ранее в связи с принятием законов, было сообщено о подозрении бывшему первому заместителю председателю Верховной Рады Игорю Калетнику, который вел тогда заседание Верховной Рады, главе фракции Партии регионов Александру Ефремову, главе счетной комиссии Владимиру Олейнику (экс-нардеп фракции Партии регионов), секретарю счетной комиссии экс-нардепу фракции КПУ Сергею Гордиенко и еще 11 народным депутатам, которые были членами счетной комиссии”.

Рассмотрев следственные материалы, суд определил, что ни стенограмма, ни протокол просмотра видеозаписи не содержат доказательств злоупотребления служебным положением или фальсификации документов со стороны Калетника, поскольку он оглашал результаты голосования после их озвучивания главой Счётной комиссии, который отвечает за подсчёт голосов. Опрос свидетелей тоже не убедил суд в том, что Калетник участвовал в сговоре с другими депутатами. В результате, суд постановил, что обвинения в адрес коммуниста Калетника базируются исключительно на предположениях, и отклонил ходатайство ГПУ.

Ирина Федорова, Национальное бюро расследований Украины

Спроба зрадити #Майдан №3587. Режим Порошенка хоче узаконити практику силового розгону мітингів. Законопроект. Розслідування

misce-protestu2-500x332

 

За інформацією моєї правозахисної коаліції, в жовтні-листопаді влада спробує проголосувати чотирнадцятий в історії України варіант проекту спеціального закону про мирні зібрання — законопроект № 3587. Це буде одразу після завершення засідання Венеційської комісії, де 3587 розглядатимуть.

Ухвалення попередньої версії цього проекту ми заблокували в жовтні 2013 року, за місяць до початку Євромайдану.

Тепер, щоб зупинити ухвалення 3587, ми разом із групою депутатів-практиків протестів зареєстрували альтернативний «законопроект-антонім» — № 3587-1, п’ятнадцятий в історії.

Разом з тим, ми виступаємо проти ухвалення будь-якого, навіть нашого проекту спецзакону. І пропонуємо безпечніший для українського суспільства шлях — внести зміни в уже наявні закони та переписати деякі підзаконні нормативно-правові акти. І відповідні законодавчі ініціативи ми вже реєструємо.

Чому? Бо ми бачимо небезпеку бюрократизації повідомчого порядку проведення зібрань в Україні аж до де-факто дозвільного, небезпеку систематичних звужень свободи зібрань і — як наслідок — свободи слова під час майбутніх політичних криз, небезпеку поступового перетворення української держави на поліцейську диктатуру однієї-двух (основної і сателіта) політичних сил.

Тепер поясню це все на прикладі головних загроз законопроекту № 3587 наших опонентів, які майже не змінилися з часів Януковича…

1. ЗАГРОЗА УЗАКОНЕННЯ СИЛОВИХ РОЗГОНІВ ЗІБРАНЬ

Нагадаю, що зовсім недавно силові розгони зібрань та невибіркове застосування міліцейського насилля спричинили Революцію Гідності і супроводжували чи не весь Майдан. Проте як тоді, так і зараз чинне законодавство України не дозволяє цього – правоохоронці мають право реагувати лише на конкретних правопорушників.

Що ж пропонує змінити законопроект № 3587? Нацполіція, Нацгвардія та інші правоохоронні органи на власний розсуд визначатимуть, чи «втратило зібрання мирний характер» і озвучуватимуть час, за який люди мусять розійтися (ст. 18 законопроекту 3587):

“Стаття 18. Дії Національної поліції та Національної гвардії України та інших правоохоронних органів у разі втрати зібранням мирного характеру
1. Національна поліція та Національна гвардія України, інші правоохоронні органи відповідно до компетенції оголошують про втрату зібранням мирного характеру, якщо його учасники масово застосовують насильство, або своїми діями перешкоджають затриманню осіб, що вчинаяють насильство в ході мирного зібрання, та якщо іншим чином припинити насильство не можливо.
2. В оголошенні про втрату зібранням мирного характеру правоохоронні органи повідомляють про:
1)  надання часу для залишення місця проведення зібрання для осіб, що не беруть участь у актах насильства;
2)  можливість реалізувати своє право на мирне зібрання таким чином, щоб не перешкоджати законним діями працівників правоохоронних органів, в тому числі шляхом проведення спонтанного зібрання.”

Чи є зібрання “спонтанним”, і чи відрізняється воно від “втрати зібранням мирного характеру”, судячи з тексту законопроекту, самовільно визначатимуть також правоохоронці. Але про це трохи згодом. Важливіше знати, що передбачено після того, як час “для залишення місця проведення зібрання” сплине. Відповідь на це питання дають чинні кримінальний і адміністративний кодекси.

По-перше, поліцейські та нацгвардійці будуть вважати, що учасники зібрання порушили саме законну вимогу розійтися (п. 1 ч. 3 ст. 6 законопроекту 3587):

“Учасник мирного зібрання ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ додержуватися вимог Конституції, ЦЬОГО ЗАКОНУ та інших законів України.”

Тому правоохоронці зможуть затримувати та силоміць розганяти усіх без розбору протестувальників.

За що затримувати? За «злісну непокору законному розпорядженню або вимозі» (ст. 185 КУпАП), «опір представникові правоохоронного органу» (ст. 342 ККУ) чи за юридично нечіткий спадок радянських часів – “хуліганство” (ст. 173 КУпАП або ст. 296 ККУ). Якщо ж під час мирного зібрання дійсно буде локально відбуватися якась бійка, то затримуватимуть всіх за “групове порушення громадського порядку” (ст. 293 ККУ), чи не менш розпливчасті “масові заворушення” (ст. 294 ККУ) – цю статтю останнім часом полюбляють інкримінувати учасникам зібрань, під час яких відбуваються правопорушення.

Тобто достатньо буде декількох провокаторів на мирному зібранні чи вигадки про них, щоб почати процедуру силового розгону і цілком законно застосовувати силу до навіть мирних протестувальників, які просто не слухаються.

Чому можливий саме силовий розгін? Якщо людей буде мало – то, звісно, будуть лише затримувати і пакувати в автозаки. Якщо ж людей буде більше – бити на бігу, вигадувати, за що затримали поранених, і потім брехати на суді, що відбувався, наприклад, «опір правоохоронцю».

Нічого не нагадує? Так, все це ми вже бачили під час Революції Гідності…

2. ЗАГРОЗА УЗАКОНЕННЯ «ДЕДЛАЙНУ» ДЛЯ ПОВІДОМЛЕНЬ ПРО ЗІБРАННЯ ТА МОЖЛИВОСТІ ЇХ ЗАБОРОНИ В БУДЬ-ЯКИЙ МОМЕНТ

Організатори зібрань зобов’язані будуть повідомляти про зібрання не пізніше, ніж за 48 годин до початку (ч. 1 ст. 7 законопроекту 3587):

“Організатор мирного зібрання письмово повідомляє про намір проведення мирного зібрання відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування не пізніш як за сорок вісім годин до його початку.”

Нагадаю, що ще з часів ухвалення Конституції України і аж до сьогодні жодного законного «дедлайну» про час повідомлення на території країни не існує — владу про мирні зібрання можна повідомляти в будь-який момент до їх початку. Тому безліч мітингів відбувались і відбуваються просто тому, що їх не встигають заборонити підконтрольні владі суди.

Нещодавня конституційна реформа судоустрою з одного боку збільшила вплив президента на призначення суддів, і розширило можливості виконавчої влади для їх арешту, а з іншого — зовсім не торкнулася проблеми фактичного впливу на них місцевої влади. Тому «дедлайн» у 48 годин при невдалих наслідках як цієї реформи, так і децентралізації призведе до збільшення кількості політично вмотивованих судових заборон зібрань за політичними вказівками місцевої або центральної влади.

Автори 3587 також прагнуть, щоб суд отримав нові законні підстави заборонити мирне зібрання в будь-який момент до початку і під час зібрання за наявності «обставин, які зумовлюють необхідність звернення до суду» (абзац 4 ч. 1 п.п. б п. 1 ч. 2 розділу «Прикінцеві і перехідні положення» законопроекту 3587):

“Позовну заяву має бути подано безпосередньо до адміністративного суду протягом двадцяти чотирьох годин після реєстрації повідомлення про проведення мирного зібрання.
Якщо ОБСТАВИНИ, ЯКІ ЗУМОВЛЮЮТЬ НЕОБХІДНІСТЬ ЗВЕРНЕННЯ ДО СУДУ виникли після закінчення цього строку, то позовну заяву може бути подано не пізніше двадцяти чотирьох годин З ДНЯ ВИНИКНЕННЯ ТАКИХ ОБСТАВИН незалежно від того, чи почалося мирне зібрання.”
Тобто математика репресій виглядатиме наступним чином. Наприклад, ви чесно подали повідомлення рівно за 48 годин до вашої акції. Далі міська влада відповідно або встигає подати позовну заяву в проміжок часу з 48 до 24 годин до вашого зібрання, або ні. Проте якщо не встигає — це не проблема для суду! Бо в проміжок часу з 24 години до початку акції і аж до її завершення міська влада може вигадати момент виникнення «обставин, які зумовлюють необхідність звернення до суду», чим надати собі додаткові 24 години для подання позову.

Тут варто згадати, що чинний Кодекс про адміністративне судочинство України взагалі гарантує, що без судового розгляду мають залишатися позовні заяви органів влади про обмеження права на мирні зібрання, які надійшли в суд в день проведення зібрання, або після цього (ч. 2 ст. 182 КАСУ). Але законопроект № 3587 пропонує дещо переформулювати цю норму і повністю нівелювати її значення можливістю забороняти в будь-який момент до початку і під час зібрання…

Усе це призведе до збільшення кількості затримань за невиконання рішень суддів (ст. 382 ККУ), за «організацію або проведення мирних зібрань всупереч встановленій судом забороні» (зміни законопроекту 3587 в ст. 185-1 КУпАП), або до вищезгаданої адміністративної чи кримінальної відповідальності всіх учасників зібрань (п. 4 ч. 2 та п. 1 ч. 3 ст. 6 законопроекту 3587, ст. 185 КУпАП чи ст. 342 ККУ).

До того ж, несвоєчасність повідомлення про проведення мирного зібрання зможе буди додатковою підставою для судової заборони зібрання (ч. 7, ч. 2 ст. 16 законопроекту 3587):

“Несвоєчасне подання повідомлення про проведення мирного зібрання не зумовлює його обмеження ЗА ВІДСУТНОСТІ ПІДСТАВ, ВИЗНАЧЕНИХ частиною другою цієї статті.”

Тобто якщо ви не вкладетесь в дводенний “дедлайн”, і повідомили владу про мітинг, наприклад, за день, то суддя все одно може заборонити акцію, якщо вигадає, що запобігає “реальній небезпеці застосування з боку організаторів та учасників зібрання фізичної сили, зброї та інших небезпечних засобів” (п. 4 ч. 2 ст. 16 законопроекту 3587) чи “порушенню основоположних прав та свобод людини” (п. 7 ч.2 ст. 16 законопроекту 3587).

З цього прикладу видно, що попри те, що проект № 3587 уточнює конституційні підстави для судових заборон (ст. 16 законопроекту 3587), це призведе лише до уточнених шаблонів заборонних рішень. Перш за все тому, що справжня ґрунтовна судова реформа в Україні ще не проведена.

Тут варто згадати, зокрема, практику застосування спеціального закону про протести Російської Федерації. Де-юре там суто декларативний повідомчий принцип проведення зібрань — необхідно повідомити владу про проведення в певні строки. Але де-факто — дозвільний принцип (треба просити дозволу), бо усі зібрання більше однієї людини мають пройти процедуру “узгодження” з місцевою владою. І зрозуміло, що “узгоджують” не всім.

Як бачимо, щось подібне, але за участю судів адміністративної юрисдикції, хочуть запровадити і в Україні.

Це помітили і в Управлінні Верховного комісара ООН з прав людини, яке нещодавно розкритикувало пропозицію законопроекту № 3587 про узаконення обов’язку повідомляти органи влади про мирні зібрання за два дні до їх початку. У доповіді Управління про ситуацію щодо дотримання прав людини в Україні в період із 16 листопада 2015 по 15 лютого 2016 року, зокрема, йдеться про те, що норма про 48-годинний “дедлайн” подання повідомлень в поєднанні з підставами для судових заборон може призвести до “довільної заборони або обмеження мирних зібрань, знеохочуючи легітимну протестну діяльність та надаючи широкі повноваження судам щодо обмеження законних протестів”.

3. «НЕБЕЗПЕЧНІ» ЗІБРАННЯ БЕЗ ПОВІДОМЛЕНЬ — ПРОТИЗАКОННІ

Кому нагадаю, а кому вперше повідомлю, що зараз ч. 1 ст. 19, ч. 1 ст. 22 та ч. 2 ст. 58 чинної Конституції гарантують нам проведення мирних зібрань, про які ми не повідомили. Щоправда правоохоронці не завжди розуміють зміст цих статей.

Що пропонує змінити законопроект 3587? Нацполіція, Нацгвардія та інші правоохоронні органи на місці вирішуватимуть, чи мають люди право проводити зібрання без попереднього повідомлення, бо «спонтанні» зібрання мають два критерії — «невідкладність» і «неможливість повідомити в строк» 48 годин (п. 5 ч. 1 ст. 1 законопроекту 3587):

“…спонтанне мирне зібрання – мирне зібрання, яке є засобом невідкладного реагування суспільства чи групи людей на певну подію або інформацію, та про що неможливо було повідомити у строк, встановлений цим Законом.”

Пояснюю логіку законопроекту в цьому питанні. По-перше, як вже було сказано, люди будуть змушені проводити зібрання лише у встановлених спецзаконом рамках (п. 1 ч. 2 ст. 5, п. 4 ч. 2 та п. 1 ч. 3 ст. 6, законопроекту 3587):

“Організатор мирного зібрання має право:
1) проводити мирне зібрання у будь-якій формі ЗА УМОВИ ДОДЕРЖАННЯ ЗАКОНУ;”
“Учасник мирного зібрання має право: …
4) здійснювати інші дії, НЕ ЗАБОРОНЕНІ (НЕ ОБМЕЖЕНІ) ЗАКОНОМ чи рішенням суду, що набрало законної сили.
“Учасник мирного зібрання ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ додержуватися вимог Конституції, ЦЬОГО ЗАКОНУ та інших законів України.”

До того ж, згідно з текстом проекту 3587, лише правоохоронці будуть визначати на місці чи зібрання мирне, чи “втратило мирний характер”, чи воно “спонтанне” (п. 2 ч. 2 ст. 18 законопроекту 3587):

“В оголошенні про втрату зібранням мирного характеру правоохоронні органи повідомляють про: …
2). можливість реалізувати своє право на мирне зібрання таким чином, щоб не перешкоджати законним діями працівників правоохоронних органів, в тому числі шляхом проведення спонтанного зібрання.”

Тому якщо поліція чи нацгвардійці чомусь вирішать, що зібрання «неспонтанне», то зможуть затримати людей за «злісну непокору законному розпорядженню або вимозі» чи «опір представникові правоохоронного органу» (ст. 185 КУпАП, ст. 342 ККУ). Бо, наприклад, самовільно вирішать, що таке зібрання не є невідкладним, і що про нього таки можна було повідомити в строк (п. 5 ч. 1 ст. 1 законопроекту 3587).

Тобто, таку політично вмотивовану перевірку на «спонтанність» пройдуть далеко не всі протестувальники. А особливо важко людям буде доводити “спонтанність” свого зібрання, якщо вже після судової заборони вони все одно вийдуть на протест (зміни законопроекту 3587 в ст. 185-1 КУпАП, ст. 382 ККУ). Як було сказано вище, відсутність повідомлення про проведення мирного зібрання зможе бути додатковою підставою для такої заборони (ч. 7, ч. 2 ст. 16 законопроекту 3587).

Варто відмітити й те, що, на відміну від альтернативного 3587-1, проект № 3587 потурає байдикуванню правоохоронців, інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Пропонується, щоб вони, як і раніше, лише чекали на повідомлення про мирні зібрання від їхніх організаторів (ст. 13 законопроекту 3587), і не мали жодного обов’язку на рівні законів України організувати свою роботу для самостійного пошуку інформації про проведення зібрань, зокрема, за допомогою мережі Інтернет. У той час як у прифронтових областях вже зараз існує практика самостійного пошуку інформації про проведення зібрань правоохоронними органами та спецслужбами. Змусили, зокрема, терористичні акти…

4. ЗАГРОЗА НОВИХ МІСЦЕВИХ ПОРЯДКІВ ПРОВЕДЕННЯ ЗІБРАНЬ

Почну з того, що сьогодні законодавство України не дозволяє місцевим органам влади визначати порядок організації та проведення мирних зібрань, визначати права і свободи людини і громадянина та гарантії цих прав і свобод, а також визначати основні обов’язки громадянина. Проте в неокупованій Росією частині України окремі органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи все одно час від часу, всупереч законодавству, це роблять.

Що пропонує проект 3587? Він передбачає можливість ухвалювати нові, вже законні акти місцевих органів влади – тепер відповідно до нового спеціального закону про мирні зібрання, у питаннях, які цей закон не регулюватиме (п. 4 ч. 2, ч. 4 і ч. 5 розділу «Прикінцеві і перехідні положення» законопроекту 3587):

“До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать: …
3) вирішення ВІДПОВІДНО ДО ЗАКОНУ ПРО СВОБОДУ МИРНИХ ЗІБРАНЬ питань, пов’язаних із забезпеченням проведення мирних зібрань; вирішення відповідно до закону питань про проведення спортивних, видовищних та інших масових заходів; здійснення контролю за забезпеченням при їх проведенні громадського порядку;”

Це може легітимізувати додаткову регламентацію актами органів місцевої влади ледь не всіх питань, про які забули згадати в спеціальному законі про зібрання. Наприклад, місцеві царьки зможуть регламентувати допустиму кількість учасників зібрань, або визначати місця, де встановлення наметів учасників “перешкоджає руху пішоходів та перекриває доступ до будівель” (ч. 2 ст. 3, п. 3 ч. 2 ст. 5 законопроекту 3587).

Нагадаю, що сьогодні в Україні лишилося близько 50 неконституційних «фільчиних грамот» органів місцевого самоврядування. Станом на червень 2014 року Інформаційний центр “Майдан Моніторинг” зафіксував існування 53 таких актів в населених пунктах з числа 492 досліджених обласних, районних центрів та міст обласного підпорядкування (тобто 10,8%). Ці “фільчині грамоти” дістались нам як спадок Радянського Союзу — у 1988 році з метою придушення національно-визвольних рухів Президія Верховної Ради СРСР дозволила місцевій владі регламентувати порядок проведення мирних зібрань «з урахуванням місцевих умов». Але з моменту ухвалення Основного Закону України в 1996 році такі місцеві акти про зібрання є неконституційними (ст. 8, ч. 2 ст. 19, ст. 39, ст. 75, ч. 1 ст. 92 Конституції). Тому ще з тих часів місцеві активісти, правозахисники чи політики поступово добилися відміни більшої частини тих «фільчиних грамот», зокрема, через суд. До того ж, далеко не в усіх містах, де «фільчині» лишились, вони заважають проводити зібрання – десь місцеве самоврядування про них просто забуло, а десь люди роками вперто ці акти ігнорують як злочинні накази (ч. 1 ст. 19, ст. 60 Конституції, ч. 2 ст. 41 ККУ). Наприклад, ігнорують їх в Києві та Харкові, де місцеві депутати досі не відмінили схожі неконституційні документи.

Цікаво, що спроби регулювати мирні зібрання органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими і службовими особами – це частина більш загальної проблеми правової безграмотності та нерозуміння того, що ми живемо в унітарній державі. Наприклад, навіть адміністрації деяких навчальних закладів всупереч законодавству у своїх актах теж регулюють свободу зібрань студентів на територіях ВНЗ! А політичні більшості депутатів окремих місцевих рад упродовж десятків років без жодних на те делегованих повноважень від Верховної Ради в неконституційний спосіб час від часу також забороняють опозиційні партії та запроваджують так звані комендантські години для громадян. Подібні нормативно-правові акти характерні для федеративних утворень, і, ймовірно, є наслідком багатолітнього інформаційного впливу Російської Федерації.

5. ЗАГРОЗА СПЕЦЗАКОНУ ЯК ТАКОГО

Хоч у прикінцевих і перехідних положеннях законопроекту № 3587 і запропоновані переважно прогресивні зміни в чинні закони України на тему свободи зібрань, проте небезпечною є саме його основна частина — «тіло» проекту спеціального закону про протести. Небезпечним є і ухвалення альтернативного проекту № 3587-1. Бо в пострадянських реаліях навіть ідеальне «тіло» законопроекту не є гарантією від подальших погіршень тексту – з часом туди можна понапихувати додаткові обов’язки протестувальників, які звузять зміст і обсяг поняття свободи зібрань.

Наші опоненти кажуть, що мати спеціальний закон про протести зручно. Мовляв, не треба буде, як зараз, вишукувати згадки про мирні зібрання в різних законах – все буде знаходитись в одному місці! Та це лише напівправда. Бо зручно буде не лише заглядати в один документ — зручно буде вносити туди все нові й нові обов’язки учасників зібрань голосами 226 депутатів ситуативної більшості Верховної Ради. Тому якщо в сучасній Україні будь-який, навіть ідеальний спецзакон про зібрання буде ухвалено, то з кожною новою політичною кризою влада буде вносити в нього все жорсткіші і жорсткіші зміни.

Така або схожа доля спіткала чи не всі інші пострадянські держави. Зокрема, починаючи з 2004 року за допомогою змін в вищезгаданий російський спеціальний закон режим Путіна планомірно звужує свободу зібрань, щоб робити беззубою будь-яку опозицію. Українське ж громадянське суспільство хоч і сильніше російського, але досі занадто слабке, щоб систематично протистояти подібним апетитам тієї чи іншої парламентської більшості.

Чому ми проти розширення кількості обов’язків учасників мирних зібрань? Бо чинні адміністративний та кримінальний кодекси і так мають цілий арсенал статей проти усіх можливих правопорушень. Частину з них я згадував вище, та нагадаю і про публічні заклики до сепаратизму (ст. 110 ККУ) чи введення російських військ (ст. 536 ККУ), публічне використання символіки комуністичного чи нацистського тоталітарних режимів (ст. 436-1 ККУ). Комусь і цього мало?

ІНШИЙ ШЛЯХ

Як вже було сказано вище, ми виступаємо за безпечніший для українського суспільства шлях — внести зміни у вже наявні закони. Перш за все, в профільні закони про обов’язки основних “гравців” в сфері зібрань з боку влади — закони «Про Національну поліцію», «Про Національну гвардію України» та Кодекс адміністративного судочинства. Зокрема, варто додати туди відповідно: прямий обов’язок захищати учасників будь-яких мирних зібрань, пряму заборону невибіркового застосування насильства та додаткові запобіжники від політично вмотивованих заборон зібрань. Також слід виправити радянські пережитики на тему зібрань, які досі містяться в низці законів. Слід переписати чи написати нові підзаконні акти-інструкції рівня МВС, Нацполіції і Нацгвардії про зважені дії їх співробітників в складних ситуаціях.

Проекти цих документів вже переважно розроблені моєю правозахисною коаліцією і готові як до реєстрації в українському парламенті, так і до спільного обговорення їх змісту з профільними органами виконавчої влади. Окрім цього, в Верховній Раді своєї черги вже зараз чекають ще п’ять “неспеціальних” законопроектів про зібрання: 1779, 2073, 2391, 2651 та 4479. Ось найбільш вдалі, розроблені в тому числі на основі напрацювань експертів нашої коаліції:
— законопроект № 4479 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо незастосування на території України окремих нормативно-правових актів комуністичного тоталітарного режиму та місцевого самоврядування, що суперечать Конституції та загрожують унітарному устрою України»;
— законопроект № 2391, «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення (щодо запобігання безпідставному притягненню до відповідальності громадян за участь у мирних зібраннях)»;
— законопроект № 1779, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо прав громадян під час проведення мирних зібрань)».

Чому шлях “без спецзакону” безпечніший? Бо при бажанні погіршити наявні закони, обов’язки простих людей туди не особливо-то й впишеш. Це ж, зокрема, закони про поліцію, нацгвардію й суд! Наприклад, у новому законі про Нацполіцію прописано обов’язок людини власноруч показувати поліцейському вміст особистих речей або транспортного засобу під час процедури поверхневої перевірки. Але це чи не єдиний обов’язок “простого смертного” в профільному законі про обов’язки правоохоронців.

Певний ризик погіршення права на протест, звісно, залишиться. Але значно менший, ніж у випадку існування спеціального закону про обов’язки протестувальників. Наприклад, сумнозвісні “диктаторські закони 16 січня” 2014 року, які були скасовані після втечі Януковича, були змінами у вже наявні закони. Проте досі немає достеменних підтверджень, що Партія регіонів і КПУ тоді, буцім-то, мали необхідних 226 голосів для ухвалення. Що і стало однією з причин бунту майданівців на вулиці Грушевського! Тому поки ця чи майбутня влада не будує диктатуру стрімко як під час Революції Гідності, нам слід побоюватися не стільки різкої зміни законодавства на тему зібрань, скільки поступової — псування то одного закону, то іншого. Це дасть додатковий час для суспільних дискусій та громадсько-політичних кампаній, які допоможуть або запобігти регресу законодавства, або навіть прибрати вже ухвалені погіршення. Бо, повторюся, не прийнято в закони про обов’язки органів державної влади вписувати обов’язки “простих смертних”.

Причому ми не вигадуємо велосипед, коли радимо відмовитись від ідеї саме спецзакону про протести! В 2011 році спеціальний доповідач ООН нарахував, що з 76 досліджених країн світу лише в третині був спеціальний закон. Зараз окрім України спецзакону суто про зібрання немає в таких унітарних європейських державах як Норвегія, Швеція, Ісландія, Ірландія, Італія, Греція. Якщо ж глянемо на складніші устрoї, то теж побачимо певні аналоги як в унітарних державах з автономіями (Данія, Великобританія крім Північної Ірландії), так і деяких федераціях (Бельгія). В частині з цих країн свободу зібрань досить жорстко регулюють в інших законах, в частині — майже не регулюють. І в останньому випадку насправді немає нічого дикого, бо держава може натомість регулювати складові свободи зібрань — свободу слова, свободу самовираження, свободу переміщення,  — уникаючи при цьому надмірного правового регулювання, бюрократизації права та інших ризиків.

Хочемо в Європу? То чому не запозичити звідти лише найкраще для наших реалій?

Нагадаю, що Революця Гідності була в великій мірі спричинена реакцією людей на поліцейське насильство — криваву зачистку Майдану від студентів в ніч на 30 листопада 2013 року, що відбувалося навіть без жодного рішення суду про заборону зібрання. То чи не вийде через майже три роки після тих подій так, що ми виходили на Майдан для того, щоб влада тепер била нас “по-закону”?

Михайло Лебедь, експерт правозахисної коаліції “Ні — поліцейській державі!”, sprotiv.org

#Порошенко наказав припинити розшук організатора вбивств на Майдані Юрія Іванющенка. Подробиці

Ivanushenko-Yuryi4-500x333

Інтерпол зняв з міжнародного розшуку близького друга та соратника екс-президента Віктора Януковича Юрія Іванющенка, більш відомого як Юра Єнакієвський.

Про це заявив депутат Сергій Лещенко, повідомляє Національне бюро розслідувань України.

«Його дружина разом з дітьми живе в Монте-Карло. В Одному з найдорожсих міст Європи. Скоріш за все, Іванющенко теж там, бо звик так жити», — розповів Лещенко.

«Інтерпол змінив статус Іванющенка. Раніше його розшукували для екстрадиції, тепер же просто встановлюють його місце знаходження», — додав депутат.

Він також зазначив, що Іванющенко вживає різноманітних заходів. які допомагають йому вільно пересуватись по всьому світі.

Нагадаємо, що Іванющенко був «сірим кардиналом» Віктора Януковича і відповідав за відносини екс-президента з кримінальним світом. Бандити-“тітушки”, які застрелили двох громадян 18 лютого 2014 року на Михайлівській вулиці в Києві, базувалися в офісі Іванющенка на Рильського.

Цій зміни статусу передувало рішення судді Дніпровського суду Києва Чауса. Той, всуперед територіальності, закрив справу Іванющенка та зняв його з розшуку. Він просто взяв і скасував ухвалу на затримання Іванющенка та доставку в суд, винесену Печерським судом, а також постанову слідчого про розшук Іванющенка.

Після цього управління спеціальних розслідувань звернулися до Печерського суду за новою ухвалою про затримання Іванющенка, але суд повним складом… взяв відвід. А потім сплив 6-місячний строк дії ухвали Печерського суду – слідство вдруге звернулося до Печерського суду та ті знову взяли самовідвід. Визначати нову підслідність мав Апеляційний суд Києва, який відмовився це робити. Після чого судді Печерського суду двічі переносили засідання, востаннє – на початку червня. Станом на сьогодні немає рішення суду, яке дозволяло би затримати Іванющенка.

Бажання повернутися до життя на Лазурці, що вимагало зняття його з розшуку Інтерполу, змусило Іванющенка шукати контакти з новою владою. За інформацією Сергія Лещенко, Юра Енакієвський та його люди намагалися вийти на Бориса Ложкіна, Григорія Суркіса та Ігоря Кононенка. Хто саме «вирішив питання» для Іванющенка, може встановити лише слідство. Але є всі підстави вважати, що посередником для реалізації судового рішення судді Чауса був головний неформальний юрист президента Порошенка Олександр Грановський.

Враховуючи статус Іванющенка, тільки наївна людина може повірити, що президент Порошенко був неінформований про системні намагання Юри Єнакіївського зникнути з міжнародного розшуку за допомогою президентського оточення.

Критические дни Бориса Колесникова. Расследование

d

 

Друг Ринат Леонидовича Ахметова Борис Колесников сегодня испытывает не совсем приятную для себя ситуацию. Борису Викторовичу необходимо сделать выбор между «капелек», иными словами, максимально «пропетлять» между сильными мира сего так, дабы не потерять, то, что осталось, и по возможности еще что — либо «приумножить». И мечется Борис Викторович между двух огней, пытаясь хоть как-то наладить свою беспокойную жизнь…

«…И сдается мне, Андрюша, что тебя самого подставили, „прокладкой“ выставили, а ты туфту дешевую за чистое схавал»
Андрей Константинов, «Выдумщик»

Намедни господин Колесников, в последнее время именующий себя не иначе как одним из лидеров так называемого «теневого Кабмина» (а «теневые темы» для Бориса Викторовича дело знакомое), дал интервью, в котором посетовал, что Арсения Яценюка ныне используют в качестве громоотвода. «Надо менять политическую систему», — бодро и со знанием дела сказал экс-министр инфраструктуры, чем дал понять, что он и его «теневой Кабмин» вместе с пресловутым «Оппозиционным блоком» именно это и собираются сделать…

Кстати, Борис Викторович в этом интервью так же бодро нарисовал «оппоблоку» такой же рейтинг, как и у БПП, который составялет, по его мнению, около 14 %. Ну и дал понять, что «оппо» как бы типа готовится к выборам, в коих сам Борис Викторович собирается принимать участие. И действительно, пока не место Колесникову в парламенте, пока фракция называется «оппозиционной». Борис Викторович любитель играть в высших эшелонах и быть приближенным к «кормушке», а не заниматься оппозиционной деятельностью.

Само название фракции для друга Ахметова звучит глупо — ведь властью априори «Оппозиционный блок» не станет, даже если договорится обо всем в кулуарах, ибо это будет уже абсурд. Ну что это за коалиция, включающая в себя фракцию под таким названием? «Оппозиционеры» при власти быть не могут, это понятия взаимоисключающие. А тем более что Борису Викторовичу нужны портфели и денежные потоки, которые можно мутить только тогда, когда ты при «кормушке». Как например, с Евро 2012…

То, что произошло в парламенте на минувшей неделе, когда Кабмин Яценюка при показательной «порке» оставили все равно «рулить», является типичным «мутиловом», в котором так поднаторели «регионалы» в свое время, занося чемоданчики и решая вопросы в кулуарах. По сути, Борис Колесников и его самый богатый украинский друг пытаются изо всех сил ловить рыбку в мутной воде, искренне надеясь, что скоро им отдадут самые рыбные места. Просто пока не время и вчерашние хозяева жизни в лице Колесникова и Ахметова сейчас включили «режим ожидания», параллельно активизируясь в пространстве всевозможными заявлениями, что в стране наступил глобальный пушной зверек, и только они, «стабильные донельзя», могут страну «вырулить». Вот только куда — вопрос второй…

Мутить воду Борис Викторович и его друзья научились давно. Вот только так и не поняли, что перемудрили сами себя в начале 2014-го, когда Колесников в телефонном разговоре с еще одним видным «регионалом» Андреем Клюевым сказал, что «надо в Донецке устроить такую же погоду, как во Львове». То есть, сделать а-ля «Майдан навыворот», и шантажировать внезапно дорвавшихся до власти Яценюка и Ко «донецким характером» и особыми привилегиями данного региона, ибо «Донбасс кормит»…

Не секрет, что Донецкую облгосадминистрацию захватывали в основном те, кто еще вчера был «на зарплате» у Бориса Викторовича и его «смотрящих». Фактически все маргиналы, провозгласившие себя «лидерами», последние лет десять получали ежемесячные платежи от подконтрольных Борису Викторовичу донецких бизнесменов.

Последние в добровольно-принудительном порядке оплачивали услуги маргиналов, еще в 2005 засветившихся на защите угодившего в Лукьяновское СИЗО Колесникова.

Именно тогда, кстати, появилась фейковая организация «Донецкая республика», которую потом типа «запретили» в местном СБУ, а всех ее участников не закрыли лет на десять на зоне, а оформили в качестве «агентов». «Агенты» сели на зарплату и пооформляли фейковые «громадські організаціі» в ожидании «лучших времен». И такие времена настали, когда Борису Викторовичу понадобилось «устроить в Донецке такую же погоду, как во Львове»…

В самом начале 2014 года подконтрольные Колесникову маргиналы мутили воду в Донбассе, а Борис Викторович не вылазил из переговорных процессов, пытаясь договориться с новой властью о «особом статусе» для Донбасса. То есть, сохранить, а лучше приумножить все привилегии, до этого сыплющиеся из госбюджета прямо в карман Колесникову и его другу Ахметову. Колесников и Ахметов очень жаждали сохранить свое положение, что бы в стране не происходило. А когда представители «новой власти» не пошли на условия Колесникова и Ахметова, Борис Викторович лично стал возить в тогда подконтрольный ему Донецк Яценюка, Авакова и других товарищей, дабы показать, что с Донбассом нужно «считаться», и только он, Борис Колесников, в состоянии унять разбушевавшихся маргиналов…

Активничал тогда и «Коля-секретарь», он же Николай Левченко, бывший секретарь Донецкого горсовета и народный депутат-регионал, пользующийся положением «близкого» к БВ (так называли Колесникова в Донецке в определенных кругах). И поначалу казалось, что все идет по плану — Левченко вылазил на трибуну и пытался «утихомирить» так называемого «народного губернатора» Пашу Губарева, Ахметов гудел в гудок и «героически» клялся захватившим Донецкую ОГА, что останется с ними, если вдруг штурм… Колесников показывал Яценюку Донецк и разводил руками, что дескать, «только мы тут рулим, и только мы сможем утихомирить обеспокоенный Донецк»…

А потом случилось то, что на жаргоне именуется «попасть в дешевое»… В любимой Борису Викторовичу Москве решили, что донецкие ребята как-то не так себя ведут, и их действия не совсем подпадают под схему «русского мира», которую наспех лепили в Кремле. То есть, пока Борис Викторович пугал Яценюка «донецким майданом», он был удобным. Но когда в Москве поняли, что Борис Викторович и его друг пытаются под тему раскачки «особого Донбасса» всего лишь сохранить свой статус-кво, всех маргиналов Колесникова потихоньку отодвинули от «новой донецкой власти», из Москвы приехали «смотрящие», а в Славянск зашел Стрелков-Гиркин…

Попытки Бориса Викторовича как-то протестовать уже против новых московских «понаехавших» закончились разгромом и пожаром любимой Колесникову донецкой хоккейной арены «Дружба». А ведь именно на хоккей БВ в свое время ставил очень многое. Ведь что такое в России хоккей? Как правило, каждый клуб содержат российские олигархи, приближенные к Кремлю и «потокам», и если играть в российской хоккейной лиге, то можно весьма неплохо залепиться в vip-зону рядышком с проклемлевскими миллиардерами, и обкурить множество тем и вопросов… Поэтому и не жалел денег экс-глава Мининфраструктуры на свое хоккейное детище, ощущая себя сидящим рядом с «серьезными московскими пацанами»…

Кстати, в свое время Борис Викторович, еще будучи обласкан Януковичем и рулящий ЕВРО-2012 (точнее, его бюджетами) убеждал украинских бизнесменов, что деньги надо выводить в Россию, ибо, по его мнению, там наиболее здоровая аура для бизнеса. Неизвестно, что имел в виду на самом деле БВ, однако осенью 2013 — го он хвалился в кулуарах, что запустил в Россию порядка $200 миллионов на развитие своего «конфетно-шоколадного» бизнеса. А в Донецке Борис Викторович собирался строить небоскребы (!), ибо, по его мнению, там их строить было можно. То есть, Борис Викторович собирался делать из Донецка Чикаго, да только потом получился Чикаго не совсем в хорошем смысле…

Кстати, с Москвой у друга Ахметова давние связи. Там живет семья Колесникова, и его давние друзья-коллеги еще с 80-х прошлого века, когда Колесников, будучи прикрепленным к Центральному рынку Донецка в качестве «резчика мяса», уже решал массу вопросов с поставками апельсинов из Марокко через «Союзплодоимпорт». Знаком Колесников и с многими российскими силовиками, в частности, его связывала многолетняя дружба с одним из руководителей 9-го управления КГБ, занимавшейся охраной генсеков КПСС, в частности, Леонида Брежнева…

И учитывая, что Колесников, перед разгоном Евромайдана угодивший в немилость к Януковичу из-за нежелания делиться откатами с Евро-2012, отсиживался в Москве, можно предположить, что друг Ахметова знал все о «русской весне» на Донбассе в начале 2014-го… Знал и говорил Клюеву, что в Донецке надо устроить «львовскую погоду». По сути, донецкая калька Майдана была сделана именно подконтрольными Колесникову маргиналами, да вот потом все пошло немного не так… Ибо перемудрили Борис Викторович со своим другом, и их просто отодвинули из Донбасса, уже вовсю ввязавшегося в войну, за ненадобностью…

Понятно, что Ахметов по-прежнему зарабатывает на Донбассе деньги, и чувствует себя все еще неплохо. Понятно, что в так называемых «ДНР» и «ЛНР» еще есть люди Ахметова-Колесникова, и с ними считаются и договариваются — в первую очередь, в вопросах дележа «заработков» и «откатов». Однако в последнее время дела у людей Ахметова все хуже — чего стоят высказывания Ходаковского, который всегда решал в «ДНР» в первую очередь ахметовские вопросы, о том, что его скоро убьют… И если Ахметов еще может сохранять непроницаемую «маску лица», что все идет по плану, то у Бориса Викторовича дела гораздо хуже…

То же убийство «Мишы Косого» (Михаила Ляшко), с которым Колесникова связывало многое, и в первую очередь, в последний год заработки и откаты на контрабанде в «ДНР», стало для Колесникова большим ударом… Знает и понимает Борис Викторович, что его отодвигают полностью из оккупированного Донбасса, но при этом молчит. Потому что все его прошлое и настоящее связано с «северным соседом». Именно в Россию Борис Викторович перед войной завел множество своих средств и искренне был уверен, что там его деньги будут только приумножаться, а он будет сидеть с важным видом на хоккее вместе с газпромовскими миллиардерами и параллельно строить в Донецке небоскребы и делать из него «Чикаго»…

Именно поэтому Борис Викторович и его самый богатый друг так и не признали до сих пор Россию в качестве агрессора. Именно поэтому БВ связан по рукам и ногам и делает все то, что скажут его «московские партнеры»… У него просто нет другого выхода. Колесников и Ахметов сейчас зажаты в угол и пытаются хоть как-то устоять и не оказаться выброшенными с «большого корабля». Кстати, именно по этой причине от Ахметова ушли многие его соратники, до этого евшие с его руки — тот же переметнувшийся к Коломойскому Евгений Геллер, уход которого в прошлом году Колесников воспринял, как удар в спину…

И именно поэтому высказывания Бориса Викторовича необходимо читать между строк. Если он говорит, что в стране нужна смена власти, это значит, что он и его вышестоящие «кураторы» об этом думают. Колесников, по сути, превращается в «говорящую голову», выполняя задания тех, кто пока дает ему работать, и в первую очередь, на территории соседнего государства… И если в стране начнется некий «третий Майдан», не удивляйтесь, если вдруг окажется, что именно БВ и его друг стоят у истоков нового «изменения погоды»…

Антон Каменский, Национальное бюро расследований Украины

Пес Авакова назвал митингующих на Майдане уродами, дикарями и мародерами

Shkiryak-Zoryan5-500x333

 

По его мнению, сейчас на Майдане стоят «за кремлевское бабло».

Советник главы МВД Зорян Шкиряк считает, что на Майдане сейчас собрались уроды и дикари. Как сообщает 40ka.info, об этом он написал на своей странице в Facebook.

«Опомнитесь, дикари и мародеры! Вы же не Гиви-Моторола!!! Это путь в Европу? Это, блядь, ваш „украинский патриотизм“ за кремлевское бабло? А потом опять скажете, что „менты прессуют патриотов“? Да вы уроды!», — написал аваковский пес Шкиряк.

20 февраля 2016 года в День годовщины расстрела активистов на Майдане, митингующие в центре Киева разгромили российский «Альфа-банк» и закидали камнями офис компании СКМ олигарха Рината Ахметова. После этого они закидали камнями здание «Сбербанка России» на Арсенальной.

По этим фактам МВД Авакова были открыты уголовные производства по части 2 статьи 296 (хулиганство) Уголовного кодекса Украины. Протестующим грозит наказание в виде ограничения свободы на срок до 5 лет или лишение свободы до 4 лет.

Позднее стало известно, что полиция открыла еще одно производство якобы за кражу в банке двух мобильных телефонов и кошелька.

Хто вбивав майданівця Юрія Вербицького. Розслідування. 2 фото

Verbicskyi-Yuryi1

 

22 січня 2013 року рано вранці на путівці неподалік від села Гнідин Київської області перехожі знайшли тіло чоловіка. Спочатку правоохоронці «не виявили у померлого слідів насильницької смерті». І озвучили версію, що невідомий 40-45 років помер від переохолодження. Але місцеві жителі обурилися і підняли шум, адже у загиблого руки були зв’язані скотчем. Завдяки цьому і стало відомо, що тіло належить зниклому напередодні вченому — 50-річному Юрію Вербицькому.

Львівський сейсмолог був на Майдані трохи більше тижня. У ніч на 21 січня отримав поранення ока. Активісти за наполяганням медиків зголосилися відвезти його в офтальмологічне відділення Олександрівської лікарні на вул. Шовковичній.

Близько четвертої години ранку Вербицький та Ігор Луценко під’їхали до будівлі медустанови. Вони зайшли до відділення, але їх звідти силоміць витягли з десяток міцних спортсменів. Погрожуючи вбивством, вони заштовхали активістів у мікроавтобус «Тойота Хай-Ейс» і відвезли в невідомому напрямку. Пізніше слідству стане відомо, що меж Києва бандити не покидали. Били і катували Вербицького в гаражі № 247 по вул. Зрошувальної, 2 (район Рембази).

Юрія жорстоко били тільки за те, що він говорив українською. При цьому обзивали «западенцем» і «бандерівцем». Після, покаліченого чоловіка вивезли в Бориспільський район і викинули в лісопосадці. Активіст на той момент був ще живий, але самостійно піднятися він не міг — ноги були перебиті. Другого потерпілого, Луценко, висадили неподалік від дачного кооперативу «Іскра». Це поруч із селом Проців.

Через три місяці, у квітні 2014-го, в МВС повідомили, що затримали трьох осіб, причетних до вбивства активіста. Але досі ніхто не сидить, тому що головний підозрюваний у цій справі зник. Щоправда, перед цим суд відпустив його під домашній арешт. Всього там проходить 13 підозрюваних, всіх вдалося вичислити завдяки мобільним телефонам. За версією слідства, майже всі вони зараз знаходяться в Росії чи на території окупованого Криму. Це теж вдалося дізнатися з «історії» їх телефонних переговорів. Відомий навіть номер одного з убивць — 79307256520.

Verbicskyi-Yuryi-vbivci1-500x374

Всіх «тітушек» привезли до Києва і зняли для них житло. За свої звірства, а епізод з Вербицьким, швидше за все, не поодинокий, вони отримували зарплату. У декількох постановах Печерського суду, який розглядає цю справу, фігурує адреса офісу їхнього ватажка Олексія Чеботарьова — вул. Почайнинська, 4, корпусу «А» і «Е». На карті цей старовинний двоповерховий будинок значиться як територія Іллінської церкви Московського Патріархату на Подолі.

У МВС кажуть, що до вбивства причетна банда кримінальників і спортсменів, яку очолював — 45-річний Олексій Чеботарьов. Про нього відомо, що має велике кримінальне минуле. А при Януковичі він став партнером виробників горілки, співвласником футбольного клубу і учасником благодійних проектів разом з міністром Захарченко, Клюєвим, Азаровим, Арбузовим та іншими людьми втікача гаранта. У розшук Чеботарьова оголосили тільки в липні 2014-го.

Другий підозрюваний, за версією слідства, 46-річний Віктор Зубрицький. Він — керівник медіахолдингу Контакт і екс-продюсер каналу «112». Правда, сам Зубрицький свою причетність до злочинів і зв’язку із збіглим міністром МВС Юрієм Захарченко заперечує. Тим не менш, його теж шукають — з квітня 2014-го.

Киянин 46-річний Володимир Неживов — начальник служби безпеки Чеботарьова. Безпосередньо він інструктував тітушек і керував викраденням. Його ім’я «засвітилося» на сайті ЦВК, як довіреної особи кандидата в депутати Олексія Дудника, по скандальному 223 округу. Тоді у «свободівця» Юрія Левченка буквально силою вирвав перемогу одіозний Віктор Пилипишин. Шукати Нежівова почали в квітні 2014-го.

42-річний Микола Якубович родом із Білої Церкви Київської області. У місті всі знали, що їхній земляк «працює» на стороні режиму Януковича.

«Якубович Микола — ГАНЬБА нелюдам, які заробляють на крові людей загиблих на Майдані від рук „тітушек“! Вони постачали „тітушек“ в Київ», — писали в соцмережах місцеві і викладали фото Миколи. Записи датовані ще 22 лютого 2014. У розшук Якубовича оголосили 17 квітня 2014-го.

33-річний Олександр Ляхович жив у селі Шкарівка Білоцерківського району. Він разом з Миколою Якубовичем під час виборів в 2013-му теж були довіреними особами «технічного кандидата» Олександра Бурлі по тому ж, багатостраждальному, 223-му округу.

23-річний Микола Богдан родом із села Хвилівка Чернігівської області. Відомо, що він серйозно займався боксом. Брав участь у міжнародних турнірах. І є майстром спорту України з боксу. Навчався у спортивному училищі в Броварах.

Дмитру Щукину — 28. Він жив у Дніпропетровську. У соцмережах у нього багато фотографій з київського Хрещатика. Також, він любив фотографуватися біля церков. Про себе пише, що працює в охороні. Любить бойовики і шансон.

37-річний Сергій Мисливий жив у селі Андрушівка Житомирської області. Останнє відоме місце роботи — директор Держпідприємства «Ковалівський спиртовий завод» в Чернігівській області.

24-річний Юрій Таран займався футболом і деякий час значився в дитячій юнацько-спортивній школі олімпійського резерву. Грав у ФК «Дарниця». У базі Інтрепола його шукають за «викрадення людей».

Олександру Тендіту — 34 роки. Він жив у Харкові, зараз там залишилися його батьки. Вони, до речі, великі шанувальники «русского мира». Батько «лайкає» в соцмережах фото з Наталією Поклонською та розміщує на своїй сторінці «фотожаби» з Арсенієм Яценюком.

27-річний Віктор Тиднюк — це та людина, яку затримали. Киянин охоче співпрацював зі слідством. Дав свідчення на всіх своїх подільників. А після того, як був випущений під домашній арешт, втік. В інтернеті є старі резюме Віктора, він шукав роботу водієм на 4 тис. грн. І скоріше за все він і був за кермом «бусика», на якому викрадали Вербицького і Луценка.

Катерина Гук, Національне бюро розслідувань України

#Бахтеева и криминальная монополия братьев Фисталей. Расследование

bahteeva-wanted1

 

Любопытные дела нынче происходят в здравоохранении. Казалось бы, в отрасли должны давно господствовать новые правила и принципы работы, учитывая Майдан, люстрацию и т п. Однако на самом деле ситуация плачевная. По одной просто причине — «рулят» в отрасли по прежнему те, кто наживался на ней еще во времена Януковича, имея, по сути, некую монополию на рынке медицины и вынуждая играть по своим правилам…

На здравоохранение в Украине тратится свыше 48 миллиардов гривен, что является одной из самых накладных частей бюджета. Из них около 5 миллиардов уходит на поддержку государственных программ по закупке лекраств и медицинских изделий, что особенно актуально, если учесть военные действия на востоке страны. Этим пользуются «бизнесмены» от медицины, весьма неплохо греющие свои карманы. При том, что схемы ими продуманы давно и весьма успешно работают. Все на самом деле просто. Деньги разворовываются еще до того, как обычный пациент входит в клинику. Именно поэтому украинцы платят баснословные деньги за операции и лекарства. Потому что Минздрав де факто распоряжается всего лишь десятой частью бюджетных денег, а остальные оседают в карманах воротил от медицины, успешно «осваивающих» бюджеты как в столице, так и в регионах. Кстати, в регионах проходимцам «работать» гораздо эффективнее, учитывая фактическое отсутствие контроля за коррупционными схемами в медицинской отрасли…

Самый жирный кусок, на котором наживаются махинаторы от медицины — закупки дорогого медицинского оборудования. Здесь, как говорится в известном фильме, настоящий «клондайк и эдьдорадо»… Схема действует «по накатанной» — например, если заменить пару элементов и деталей на аппарате и превратить его в уникальный по своей стоимости. И как говорится, никто не подкопается. Завышение стоимости медицинского оборудования превышает зачастую 200-300%, а сумма одной сделки, например, по закупке ускорителя частиц для лучевой терапии онкозаболеваний вполне может «проканать» в стоимость несколько миллионов долларов.

Еще со времен «легитимного» Януковича схемы по закупке медоборудования в Украине курировались небезызвестной экс-регионалкой Татьяной Бахтеевой, которая и сейчас заседает в парламенте, будучи нардепом от Оппозиционного блока. В тесной спайке с ней уже многие годы работают опять таки небезызвестные в узком кругу граждане — сыновья известного донецкого врача Эмиля Фисталя Герман и Владимир Фистали. Цепочка работает давно и налажена во всех деталях. Бахтеева еще со времен премьера Азарова «пробивала» темы для братьев Фисталей, в полной мере используя свой админресурс. Главной «фишкой» был контроль над государственным регулятором в сфере медицинской техники и лекарственных средств, руководство которого курировало все вопросы с регистрацией медоборудования в Украине. А братья Фистали, которые уже были на тот момент фактически монополистами на рынке, курировались Татьяной Бахтеевой, обеспечивающей им полную поддержку на всех уровнях, в том числе и политическую…

В итоге фирмы, связанные с братьями Фисталями, стали фактически эксклюзивными поставщиками оборудования во все институты Национальной академии медицинских наук, а также в ряд крупнейших больниц Украины. Это приносило колоссальные прибыли Фисталям, а госбюджету огромные убытки… Сегодня схемы Фисталей и Бахтеевой не только сошли на нет, а наоборот, работают с еще большей эффективностью… Это показал скандал, развернувшийся летом минувшего года, когда появилась информация об обыске в офисе фирмы «Медикалгруп-Украина», являющейся украинским представительством немецкой компании B.Braun и находящейся под контролем Фисталей…

До этого «Медикалгруп-Украина» успешно торговала поддельными египетскими и турецкими изделиями для гемодиализа под видом более качественных немецких. В схеме участвовала и «Медицинская торговая компания», также контролируемая Фисталями. Получить все нужные регистрационные документы не было проблемой, учитывая возможности Татьяны Бахтеевой… Для еще большей эффективности «партнеры» пооткрывали сеть оффшорных предприятий, что позволяло завышать стоимость медизделий.

Использование некачественного поддельного оборудования для гемодиализа стоило жизни 10 украинским пациентам. Однако после обыска и проверок со стороны СБУ следствие вдруг застопорилось…Тут уже свою роль сыграла Татьяна Бахтеева, сумевшая благодаря своим связям в высшем эшелоне ввласти «замять дело»…

В минувшем году Минздрав по программе борьбы с сердечно-сосудистыми заболеваниями закупил большую часть медизделий опять-таки у братьев Фисталей. Главная по значимости позиция в номенклатуре закупок МОЗ – механические клапаны (14,8 млн. грн.) – представляет собой сборный лот с конкретными наперед определенными количествами трех разных производителей, которые жестко конкурируют во всем мире и в Украине: St Jude (в Украине этого производителя представляет компания Фисталей «Флауер»), ONX (в Украине их представляет компания со словацкими учредителями «Медитрейд»), ATS Medical (находится в сфере влияния бизнесмена Николая Кузьмы). И здесь все указывает на монопольный сговор: ни один дистрибьютор не имеет права торговать конкурирующими позициями без теневой договоренности с их представителями в Украине. Именно Фисталей обвиняют в том, что они организовывают монопольный сговор по этой позиции…

В итоге имеем то, что имеем. Во многом благодаря братьям Фисталям, цены, прогнозируемые Минздравом на расходные материалы по кардиологии в несколько раз выше, чем в Евросоюзе. А цены на расходные материалы для операций на сердце будут не просто высокими, а сверхвысокими. Герман и Владимир Фистали вместе со своим «партнером» Татьяной Бахтеевой пополнят свои карманы на десятки миллионов гривен из-за так называемого «сверхдохода». А при этом сердечно-сосудистые заболевания – первая по распространенности причина смерти украинцев. Государство обеспечивает необходимыми расходными материалами только 10% пациентов. Один комплект для стентирования в итоге будет стоить 60-70 тысяч гривен, за одну операцию устанавливают 2-4 стент-системы. То есть, только расходные материалы обойдутся пациенту в 5-10 тысяч долларов, а ведь еще нужно будет платить за операцию…

Ожидаемая Минздравом цена на стенты, с учетом готовящегося Фисталями и Бахтеевой монопольного «договорняка» составит 9 200 грн. Хотя стент-системы могут стоить 3 900 грн — именно по такой цене их закупали в некоторых регионах Украины на торгах в Черкассах летом 205 года… Нетрудно посчитать, сколько с каждой стент-ситемы «упадет» в карман «монополистам» Фисталям… Именно из-за их коррупционных схем Минздрав не в состоянии обеспечить расходными материалами для операций на сердце, хотя при нынешнем бюджете мог бы обеспечить в три раза больше украинцев необходимыми медизделиями…

Еще в планах Бахтеевой и Фисталей на этот год — максимально «заработать» на госпрограмме по закупке маммографов. Этой темой Бахтеева «болеет» еще с 2012 года, когда начала усиленно лоббировать вышеуказанную программу, сидя в Верховной Раде. И уже после Майдана ее усилия увенчались успехом — в минувшем году маммографы попали в план закупок Министерства здравоохранения Украины. 200 миллионов гривен уйдут на харьковскую фирму «Радмир», которая единственная, кто изготовляет маммографы. Но стоить они будут уже на 32% дороже, а аппараты УЗИ – на 68%, Просто компания, связанная с братьями Фисталями, является эксклюзивным представителем «Радмира». А соответственно, Герман и Владимир Фистали в очередной раз заработают на горе украинцев свои «посреднические» миллионы и миллиарды…

(продолжение следует…)

Оксана Журба, Национальное бюро расследований Украины



Close
Приєднуйтесь!
Читайте нас у соцмережах: