За інформацією моєї правозахисної коаліції, в жовтні-листопаді влада спробує проголосувати чотирнадцятий в історії України варіант проекту спеціального закону про мирні зібрання — законопроект № 3587. Це буде одразу після завершення засідання Венеційської комісії, де 3587 розглядатимуть.

Ухвалення попередньої версії цього проекту ми заблокували в жовтні 2013 року, за місяць до початку Євромайдану.

Тепер, щоб зупинити ухвалення 3587, ми разом із групою депутатів-практиків протестів зареєстрували альтернативний «законопроект-антонім» — № 3587-1, п’ятнадцятий в історії.

Разом з тим, ми виступаємо проти ухвалення будь-якого, навіть нашого проекту спецзакону. І пропонуємо безпечніший для українського суспільства шлях — внести зміни в уже наявні закони та переписати деякі підзаконні нормативно-правові акти. І відповідні законодавчі ініціативи ми вже реєструємо.

Чому? Бо ми бачимо небезпеку бюрократизації повідомчого порядку проведення зібрань в Україні аж до де-факто дозвільного, небезпеку систематичних звужень свободи зібрань і — як наслідок — свободи слова під час майбутніх політичних криз, небезпеку поступового перетворення української держави на поліцейську диктатуру однієї-двух (основної і сателіта) політичних сил.

Тепер поясню це все на прикладі головних загроз законопроекту № 3587 наших опонентів, які майже не змінилися з часів Януковича…

1. ЗАГРОЗА УЗАКОНЕННЯ СИЛОВИХ РОЗГОНІВ ЗІБРАНЬ

Нагадаю, що зовсім недавно силові розгони зібрань та невибіркове застосування міліцейського насилля спричинили Революцію Гідності і супроводжували чи не весь Майдан. Проте як тоді, так і зараз чинне законодавство України не дозволяє цього – правоохоронці мають право реагувати лише на конкретних правопорушників.

Що ж пропонує змінити законопроект № 3587? Нацполіція, Нацгвардія та інші правоохоронні органи на власний розсуд визначатимуть, чи «втратило зібрання мирний характер» і озвучуватимуть час, за який люди мусять розійтися (ст. 18 законопроекту 3587):

“Стаття 18. Дії Національної поліції та Національної гвардії України та інших правоохоронних органів у разі втрати зібранням мирного характеру
1. Національна поліція та Національна гвардія України, інші правоохоронні органи відповідно до компетенції оголошують про втрату зібранням мирного характеру, якщо його учасники масово застосовують насильство, або своїми діями перешкоджають затриманню осіб, що вчинаяють насильство в ході мирного зібрання, та якщо іншим чином припинити насильство не можливо.
2. В оголошенні про втрату зібранням мирного характеру правоохоронні органи повідомляють про:
1)  надання часу для залишення місця проведення зібрання для осіб, що не беруть участь у актах насильства;
2)  можливість реалізувати своє право на мирне зібрання таким чином, щоб не перешкоджати законним діями працівників правоохоронних органів, в тому числі шляхом проведення спонтанного зібрання.”

Чи є зібрання “спонтанним”, і чи відрізняється воно від “втрати зібранням мирного характеру”, судячи з тексту законопроекту, самовільно визначатимуть також правоохоронці. Але про це трохи згодом. Важливіше знати, що передбачено після того, як час “для залишення місця проведення зібрання” сплине. Відповідь на це питання дають чинні кримінальний і адміністративний кодекси.

По-перше, поліцейські та нацгвардійці будуть вважати, що учасники зібрання порушили саме законну вимогу розійтися (п. 1 ч. 3 ст. 6 законопроекту 3587):

“Учасник мирного зібрання ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ додержуватися вимог Конституції, ЦЬОГО ЗАКОНУ та інших законів України.”

Тому правоохоронці зможуть затримувати та силоміць розганяти усіх без розбору протестувальників.

За що затримувати? За «злісну непокору законному розпорядженню або вимозі» (ст. 185 КУпАП), «опір представникові правоохоронного органу» (ст. 342 ККУ) чи за юридично нечіткий спадок радянських часів – “хуліганство” (ст. 173 КУпАП або ст. 296 ККУ). Якщо ж під час мирного зібрання дійсно буде локально відбуватися якась бійка, то затримуватимуть всіх за “групове порушення громадського порядку” (ст. 293 ККУ), чи не менш розпливчасті “масові заворушення” (ст. 294 ККУ) – цю статтю останнім часом полюбляють інкримінувати учасникам зібрань, під час яких відбуваються правопорушення.

Тобто достатньо буде декількох провокаторів на мирному зібранні чи вигадки про них, щоб почати процедуру силового розгону і цілком законно застосовувати силу до навіть мирних протестувальників, які просто не слухаються.

Чому можливий саме силовий розгін? Якщо людей буде мало – то, звісно, будуть лише затримувати і пакувати в автозаки. Якщо ж людей буде більше – бити на бігу, вигадувати, за що затримали поранених, і потім брехати на суді, що відбувався, наприклад, «опір правоохоронцю».

Нічого не нагадує? Так, все це ми вже бачили під час Революції Гідності…

2. ЗАГРОЗА УЗАКОНЕННЯ «ДЕДЛАЙНУ» ДЛЯ ПОВІДОМЛЕНЬ ПРО ЗІБРАННЯ ТА МОЖЛИВОСТІ ЇХ ЗАБОРОНИ В БУДЬ-ЯКИЙ МОМЕНТ

Організатори зібрань зобов’язані будуть повідомляти про зібрання не пізніше, ніж за 48 годин до початку (ч. 1 ст. 7 законопроекту 3587):

“Організатор мирного зібрання письмово повідомляє про намір проведення мирного зібрання відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування не пізніш як за сорок вісім годин до його початку.”

Нагадаю, що ще з часів ухвалення Конституції України і аж до сьогодні жодного законного «дедлайну» про час повідомлення на території країни не існує — владу про мирні зібрання можна повідомляти в будь-який момент до їх початку. Тому безліч мітингів відбувались і відбуваються просто тому, що їх не встигають заборонити підконтрольні владі суди.

Нещодавня конституційна реформа судоустрою з одного боку збільшила вплив президента на призначення суддів, і розширило можливості виконавчої влади для їх арешту, а з іншого — зовсім не торкнулася проблеми фактичного впливу на них місцевої влади. Тому «дедлайн» у 48 годин при невдалих наслідках як цієї реформи, так і децентралізації призведе до збільшення кількості політично вмотивованих судових заборон зібрань за політичними вказівками місцевої або центральної влади.

Автори 3587 також прагнуть, щоб суд отримав нові законні підстави заборонити мирне зібрання в будь-який момент до початку і під час зібрання за наявності «обставин, які зумовлюють необхідність звернення до суду» (абзац 4 ч. 1 п.п. б п. 1 ч. 2 розділу «Прикінцеві і перехідні положення» законопроекту 3587):

“Позовну заяву має бути подано безпосередньо до адміністративного суду протягом двадцяти чотирьох годин після реєстрації повідомлення про проведення мирного зібрання.
Якщо ОБСТАВИНИ, ЯКІ ЗУМОВЛЮЮТЬ НЕОБХІДНІСТЬ ЗВЕРНЕННЯ ДО СУДУ виникли після закінчення цього строку, то позовну заяву може бути подано не пізніше двадцяти чотирьох годин З ДНЯ ВИНИКНЕННЯ ТАКИХ ОБСТАВИН незалежно від того, чи почалося мирне зібрання.”
Тобто математика репресій виглядатиме наступним чином. Наприклад, ви чесно подали повідомлення рівно за 48 годин до вашої акції. Далі міська влада відповідно або встигає подати позовну заяву в проміжок часу з 48 до 24 годин до вашого зібрання, або ні. Проте якщо не встигає — це не проблема для суду! Бо в проміжок часу з 24 години до початку акції і аж до її завершення міська влада може вигадати момент виникнення «обставин, які зумовлюють необхідність звернення до суду», чим надати собі додаткові 24 години для подання позову.

Тут варто згадати, що чинний Кодекс про адміністративне судочинство України взагалі гарантує, що без судового розгляду мають залишатися позовні заяви органів влади про обмеження права на мирні зібрання, які надійшли в суд в день проведення зібрання, або після цього (ч. 2 ст. 182 КАСУ). Але законопроект № 3587 пропонує дещо переформулювати цю норму і повністю нівелювати її значення можливістю забороняти в будь-який момент до початку і під час зібрання…

Усе це призведе до збільшення кількості затримань за невиконання рішень суддів (ст. 382 ККУ), за «організацію або проведення мирних зібрань всупереч встановленій судом забороні» (зміни законопроекту 3587 в ст. 185-1 КУпАП), або до вищезгаданої адміністративної чи кримінальної відповідальності всіх учасників зібрань (п. 4 ч. 2 та п. 1 ч. 3 ст. 6 законопроекту 3587, ст. 185 КУпАП чи ст. 342 ККУ).

До того ж, несвоєчасність повідомлення про проведення мирного зібрання зможе буди додатковою підставою для судової заборони зібрання (ч. 7, ч. 2 ст. 16 законопроекту 3587):

“Несвоєчасне подання повідомлення про проведення мирного зібрання не зумовлює його обмеження ЗА ВІДСУТНОСТІ ПІДСТАВ, ВИЗНАЧЕНИХ частиною другою цієї статті.”

Тобто якщо ви не вкладетесь в дводенний “дедлайн”, і повідомили владу про мітинг, наприклад, за день, то суддя все одно може заборонити акцію, якщо вигадає, що запобігає “реальній небезпеці застосування з боку організаторів та учасників зібрання фізичної сили, зброї та інших небезпечних засобів” (п. 4 ч. 2 ст. 16 законопроекту 3587) чи “порушенню основоположних прав та свобод людини” (п. 7 ч.2 ст. 16 законопроекту 3587).

З цього прикладу видно, що попри те, що проект № 3587 уточнює конституційні підстави для судових заборон (ст. 16 законопроекту 3587), це призведе лише до уточнених шаблонів заборонних рішень. Перш за все тому, що справжня ґрунтовна судова реформа в Україні ще не проведена.

Тут варто згадати, зокрема, практику застосування спеціального закону про протести Російської Федерації. Де-юре там суто декларативний повідомчий принцип проведення зібрань — необхідно повідомити владу про проведення в певні строки. Але де-факто — дозвільний принцип (треба просити дозволу), бо усі зібрання більше однієї людини мають пройти процедуру “узгодження” з місцевою владою. І зрозуміло, що “узгоджують” не всім.

Як бачимо, щось подібне, але за участю судів адміністративної юрисдикції, хочуть запровадити і в Україні.

Це помітили і в Управлінні Верховного комісара ООН з прав людини, яке нещодавно розкритикувало пропозицію законопроекту № 3587 про узаконення обов’язку повідомляти органи влади про мирні зібрання за два дні до їх початку. У доповіді Управління про ситуацію щодо дотримання прав людини в Україні в період із 16 листопада 2015 по 15 лютого 2016 року, зокрема, йдеться про те, що норма про 48-годинний “дедлайн” подання повідомлень в поєднанні з підставами для судових заборон може призвести до “довільної заборони або обмеження мирних зібрань, знеохочуючи легітимну протестну діяльність та надаючи широкі повноваження судам щодо обмеження законних протестів”.

3. «НЕБЕЗПЕЧНІ» ЗІБРАННЯ БЕЗ ПОВІДОМЛЕНЬ — ПРОТИЗАКОННІ

Кому нагадаю, а кому вперше повідомлю, що зараз ч. 1 ст. 19, ч. 1 ст. 22 та ч. 2 ст. 58 чинної Конституції гарантують нам проведення мирних зібрань, про які ми не повідомили. Щоправда правоохоронці не завжди розуміють зміст цих статей.

Що пропонує змінити законопроект 3587? Нацполіція, Нацгвардія та інші правоохоронні органи на місці вирішуватимуть, чи мають люди право проводити зібрання без попереднього повідомлення, бо «спонтанні» зібрання мають два критерії — «невідкладність» і «неможливість повідомити в строк» 48 годин (п. 5 ч. 1 ст. 1 законопроекту 3587):

“…спонтанне мирне зібрання – мирне зібрання, яке є засобом невідкладного реагування суспільства чи групи людей на певну подію або інформацію, та про що неможливо було повідомити у строк, встановлений цим Законом.”

Пояснюю логіку законопроекту в цьому питанні. По-перше, як вже було сказано, люди будуть змушені проводити зібрання лише у встановлених спецзаконом рамках (п. 1 ч. 2 ст. 5, п. 4 ч. 2 та п. 1 ч. 3 ст. 6, законопроекту 3587):

“Організатор мирного зібрання має право:
1) проводити мирне зібрання у будь-якій формі ЗА УМОВИ ДОДЕРЖАННЯ ЗАКОНУ;”
“Учасник мирного зібрання має право: …
4) здійснювати інші дії, НЕ ЗАБОРОНЕНІ (НЕ ОБМЕЖЕНІ) ЗАКОНОМ чи рішенням суду, що набрало законної сили.
“Учасник мирного зібрання ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ додержуватися вимог Конституції, ЦЬОГО ЗАКОНУ та інших законів України.”

До того ж, згідно з текстом проекту 3587, лише правоохоронці будуть визначати на місці чи зібрання мирне, чи “втратило мирний характер”, чи воно “спонтанне” (п. 2 ч. 2 ст. 18 законопроекту 3587):

“В оголошенні про втрату зібранням мирного характеру правоохоронні органи повідомляють про: …
2). можливість реалізувати своє право на мирне зібрання таким чином, щоб не перешкоджати законним діями працівників правоохоронних органів, в тому числі шляхом проведення спонтанного зібрання.”

Тому якщо поліція чи нацгвардійці чомусь вирішать, що зібрання «неспонтанне», то зможуть затримати людей за «злісну непокору законному розпорядженню або вимозі» чи «опір представникові правоохоронного органу» (ст. 185 КУпАП, ст. 342 ККУ). Бо, наприклад, самовільно вирішать, що таке зібрання не є невідкладним, і що про нього таки можна було повідомити в строк (п. 5 ч. 1 ст. 1 законопроекту 3587).

Тобто, таку політично вмотивовану перевірку на «спонтанність» пройдуть далеко не всі протестувальники. А особливо важко людям буде доводити “спонтанність” свого зібрання, якщо вже після судової заборони вони все одно вийдуть на протест (зміни законопроекту 3587 в ст. 185-1 КУпАП, ст. 382 ККУ). Як було сказано вище, відсутність повідомлення про проведення мирного зібрання зможе бути додатковою підставою для такої заборони (ч. 7, ч. 2 ст. 16 законопроекту 3587).

Варто відмітити й те, що, на відміну від альтернативного 3587-1, проект № 3587 потурає байдикуванню правоохоронців, інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Пропонується, щоб вони, як і раніше, лише чекали на повідомлення про мирні зібрання від їхніх організаторів (ст. 13 законопроекту 3587), і не мали жодного обов’язку на рівні законів України організувати свою роботу для самостійного пошуку інформації про проведення зібрань, зокрема, за допомогою мережі Інтернет. У той час як у прифронтових областях вже зараз існує практика самостійного пошуку інформації про проведення зібрань правоохоронними органами та спецслужбами. Змусили, зокрема, терористичні акти…

4. ЗАГРОЗА НОВИХ МІСЦЕВИХ ПОРЯДКІВ ПРОВЕДЕННЯ ЗІБРАНЬ

Почну з того, що сьогодні законодавство України не дозволяє місцевим органам влади визначати порядок організації та проведення мирних зібрань, визначати права і свободи людини і громадянина та гарантії цих прав і свобод, а також визначати основні обов’язки громадянина. Проте в неокупованій Росією частині України окремі органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи все одно час від часу, всупереч законодавству, це роблять.

Що пропонує проект 3587? Він передбачає можливість ухвалювати нові, вже законні акти місцевих органів влади – тепер відповідно до нового спеціального закону про мирні зібрання, у питаннях, які цей закон не регулюватиме (п. 4 ч. 2, ч. 4 і ч. 5 розділу «Прикінцеві і перехідні положення» законопроекту 3587):

“До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать: …
3) вирішення ВІДПОВІДНО ДО ЗАКОНУ ПРО СВОБОДУ МИРНИХ ЗІБРАНЬ питань, пов’язаних із забезпеченням проведення мирних зібрань; вирішення відповідно до закону питань про проведення спортивних, видовищних та інших масових заходів; здійснення контролю за забезпеченням при їх проведенні громадського порядку;”

Це може легітимізувати додаткову регламентацію актами органів місцевої влади ледь не всіх питань, про які забули згадати в спеціальному законі про зібрання. Наприклад, місцеві царьки зможуть регламентувати допустиму кількість учасників зібрань, або визначати місця, де встановлення наметів учасників “перешкоджає руху пішоходів та перекриває доступ до будівель” (ч. 2 ст. 3, п. 3 ч. 2 ст. 5 законопроекту 3587).

Нагадаю, що сьогодні в Україні лишилося близько 50 неконституційних «фільчиних грамот» органів місцевого самоврядування. Станом на червень 2014 року Інформаційний центр “Майдан Моніторинг” зафіксував існування 53 таких актів в населених пунктах з числа 492 досліджених обласних, районних центрів та міст обласного підпорядкування (тобто 10,8%). Ці “фільчині грамоти” дістались нам як спадок Радянського Союзу — у 1988 році з метою придушення національно-визвольних рухів Президія Верховної Ради СРСР дозволила місцевій владі регламентувати порядок проведення мирних зібрань «з урахуванням місцевих умов». Але з моменту ухвалення Основного Закону України в 1996 році такі місцеві акти про зібрання є неконституційними (ст. 8, ч. 2 ст. 19, ст. 39, ст. 75, ч. 1 ст. 92 Конституції). Тому ще з тих часів місцеві активісти, правозахисники чи політики поступово добилися відміни більшої частини тих «фільчиних грамот», зокрема, через суд. До того ж, далеко не в усіх містах, де «фільчині» лишились, вони заважають проводити зібрання – десь місцеве самоврядування про них просто забуло, а десь люди роками вперто ці акти ігнорують як злочинні накази (ч. 1 ст. 19, ст. 60 Конституції, ч. 2 ст. 41 ККУ). Наприклад, ігнорують їх в Києві та Харкові, де місцеві депутати досі не відмінили схожі неконституційні документи.

Цікаво, що спроби регулювати мирні зібрання органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими і службовими особами – це частина більш загальної проблеми правової безграмотності та нерозуміння того, що ми живемо в унітарній державі. Наприклад, навіть адміністрації деяких навчальних закладів всупереч законодавству у своїх актах теж регулюють свободу зібрань студентів на територіях ВНЗ! А політичні більшості депутатів окремих місцевих рад упродовж десятків років без жодних на те делегованих повноважень від Верховної Ради в неконституційний спосіб час від часу також забороняють опозиційні партії та запроваджують так звані комендантські години для громадян. Подібні нормативно-правові акти характерні для федеративних утворень, і, ймовірно, є наслідком багатолітнього інформаційного впливу Російської Федерації.

5. ЗАГРОЗА СПЕЦЗАКОНУ ЯК ТАКОГО

Хоч у прикінцевих і перехідних положеннях законопроекту № 3587 і запропоновані переважно прогресивні зміни в чинні закони України на тему свободи зібрань, проте небезпечною є саме його основна частина — «тіло» проекту спеціального закону про протести. Небезпечним є і ухвалення альтернативного проекту № 3587-1. Бо в пострадянських реаліях навіть ідеальне «тіло» законопроекту не є гарантією від подальших погіршень тексту – з часом туди можна понапихувати додаткові обов’язки протестувальників, які звузять зміст і обсяг поняття свободи зібрань.

Наші опоненти кажуть, що мати спеціальний закон про протести зручно. Мовляв, не треба буде, як зараз, вишукувати згадки про мирні зібрання в різних законах – все буде знаходитись в одному місці! Та це лише напівправда. Бо зручно буде не лише заглядати в один документ — зручно буде вносити туди все нові й нові обов’язки учасників зібрань голосами 226 депутатів ситуативної більшості Верховної Ради. Тому якщо в сучасній Україні будь-який, навіть ідеальний спецзакон про зібрання буде ухвалено, то з кожною новою політичною кризою влада буде вносити в нього все жорсткіші і жорсткіші зміни.

Така або схожа доля спіткала чи не всі інші пострадянські держави. Зокрема, починаючи з 2004 року за допомогою змін в вищезгаданий російський спеціальний закон режим Путіна планомірно звужує свободу зібрань, щоб робити беззубою будь-яку опозицію. Українське ж громадянське суспільство хоч і сильніше російського, але досі занадто слабке, щоб систематично протистояти подібним апетитам тієї чи іншої парламентської більшості.

Чому ми проти розширення кількості обов’язків учасників мирних зібрань? Бо чинні адміністративний та кримінальний кодекси і так мають цілий арсенал статей проти усіх можливих правопорушень. Частину з них я згадував вище, та нагадаю і про публічні заклики до сепаратизму (ст. 110 ККУ) чи введення російських військ (ст. 536 ККУ), публічне використання символіки комуністичного чи нацистського тоталітарних режимів (ст. 436-1 ККУ). Комусь і цього мало?

ІНШИЙ ШЛЯХ

Як вже було сказано вище, ми виступаємо за безпечніший для українського суспільства шлях — внести зміни у вже наявні закони. Перш за все, в профільні закони про обов’язки основних “гравців” в сфері зібрань з боку влади — закони «Про Національну поліцію», «Про Національну гвардію України» та Кодекс адміністративного судочинства. Зокрема, варто додати туди відповідно: прямий обов’язок захищати учасників будь-яких мирних зібрань, пряму заборону невибіркового застосування насильства та додаткові запобіжники від політично вмотивованих заборон зібрань. Також слід виправити радянські пережитики на тему зібрань, які досі містяться в низці законів. Слід переписати чи написати нові підзаконні акти-інструкції рівня МВС, Нацполіції і Нацгвардії про зважені дії їх співробітників в складних ситуаціях.

Проекти цих документів вже переважно розроблені моєю правозахисною коаліцією і готові як до реєстрації в українському парламенті, так і до спільного обговорення їх змісту з профільними органами виконавчої влади. Окрім цього, в Верховній Раді своєї черги вже зараз чекають ще п’ять “неспеціальних” законопроектів про зібрання: 1779, 2073, 2391, 2651 та 4479. Ось найбільш вдалі, розроблені в тому числі на основі напрацювань експертів нашої коаліції:
— законопроект № 4479 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо незастосування на території України окремих нормативно-правових актів комуністичного тоталітарного режиму та місцевого самоврядування, що суперечать Конституції та загрожують унітарному устрою України»;
— законопроект № 2391, «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення (щодо запобігання безпідставному притягненню до відповідальності громадян за участь у мирних зібраннях)»;
— законопроект № 1779, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо прав громадян під час проведення мирних зібрань)».

Чому шлях “без спецзакону” безпечніший? Бо при бажанні погіршити наявні закони, обов’язки простих людей туди не особливо-то й впишеш. Це ж, зокрема, закони про поліцію, нацгвардію й суд! Наприклад, у новому законі про Нацполіцію прописано обов’язок людини власноруч показувати поліцейському вміст особистих речей або транспортного засобу під час процедури поверхневої перевірки. Але це чи не єдиний обов’язок “простого смертного” в профільному законі про обов’язки правоохоронців.

Певний ризик погіршення права на протест, звісно, залишиться. Але значно менший, ніж у випадку існування спеціального закону про обов’язки протестувальників. Наприклад, сумнозвісні “диктаторські закони 16 січня” 2014 року, які були скасовані після втечі Януковича, були змінами у вже наявні закони. Проте досі немає достеменних підтверджень, що Партія регіонів і КПУ тоді, буцім-то, мали необхідних 226 голосів для ухвалення. Що і стало однією з причин бунту майданівців на вулиці Грушевського! Тому поки ця чи майбутня влада не будує диктатуру стрімко як під час Революції Гідності, нам слід побоюватися не стільки різкої зміни законодавства на тему зібрань, скільки поступової — псування то одного закону, то іншого. Це дасть додатковий час для суспільних дискусій та громадсько-політичних кампаній, які допоможуть або запобігти регресу законодавства, або навіть прибрати вже ухвалені погіршення. Бо, повторюся, не прийнято в закони про обов’язки органів державної влади вписувати обов’язки “простих смертних”.

Причому ми не вигадуємо велосипед, коли радимо відмовитись від ідеї саме спецзакону про протести! В 2011 році спеціальний доповідач ООН нарахував, що з 76 досліджених країн світу лише в третині був спеціальний закон. Зараз окрім України спецзакону суто про зібрання немає в таких унітарних європейських державах як Норвегія, Швеція, Ісландія, Ірландія, Італія, Греція. Якщо ж глянемо на складніші устрoї, то теж побачимо певні аналоги як в унітарних державах з автономіями (Данія, Великобританія крім Північної Ірландії), так і деяких федераціях (Бельгія). В частині з цих країн свободу зібрань досить жорстко регулюють в інших законах, в частині — майже не регулюють. І в останньому випадку насправді немає нічого дикого, бо держава може натомість регулювати складові свободи зібрань — свободу слова, свободу самовираження, свободу переміщення,  — уникаючи при цьому надмірного правового регулювання, бюрократизації права та інших ризиків.

Хочемо в Європу? То чому не запозичити звідти лише найкраще для наших реалій?

Нагадаю, що Революця Гідності була в великій мірі спричинена реакцією людей на поліцейське насильство — криваву зачистку Майдану від студентів в ніч на 30 листопада 2013 року, що відбувалося навіть без жодного рішення суду про заборону зібрання. То чи не вийде через майже три роки після тих подій так, що ми виходили на Майдан для того, щоб влада тепер била нас “по-закону”?

Михайло Лебедь, експерт правозахисної коаліції “Ні — поліцейській державі!”, sprotiv.org