Сообщения с тегами ‘Нацгвардия’

Фірмі з орбіти Микитася таємно виділили 700 мільйонів на реконструкцію арсеналів ЗСУ. Відео

Фірма ТОВ «Північно-Український будівельний альянс» з орбіти екс-нардепа Максима Микитася таємно отримала 695 мільйонів гривень від Міністерства оборони на будівництво військових сховищ, про це йдеться у розслідуванні  «Наших грошей з Денисом Бігусом», повідомляє НБРУ.

«Замовлення на будівництво нових сховищ на військових арсеналах у Хмельницькій та Кіровоградській областях отримала ТОВ „Північно-Український будівельний альянс“, пов’язана із нардепом Максимом Микитасем.

Ця ж компанія була оштрафована Антимонопольним комітетом України за змову на конкурсі з ремонту Шулявського мосту у Києві».

У 2018 році після серії вибухів на військових арсеналах держава виділила кошти на реконструкцію і будівництво 15 нових сховищ. Відбір компаній для виконання цих робіт проводився таємно.

На запит журналістів у генштабі ЗСУ пояснили, що без оголошень залучили до відбору чотири компанії: ТОВ «Північно-Український Будівельний Альянс», ТОВ “БК «УКРБУДМОНТАЖ», ТОВ “БК «ОЛЬВІЯ» і ТОВ «РУБІКОН-МОНОЛІТ».

Переможця обирали з двох компаній, пов’язаних з Микитасем: співвласницею ТОВ “БК «УКРБУДМОНТАЖ» була дружина екс-нардепа Наталія Микитась, а ТОВ “Північно-Український Будівельний Альянс” належить Андрію Якусевичу, який працював помічником Микитася у Верховній Раді.

Переможцем визначили ТОВ «Північно-Український Будівельний Альянс», як єдину, що мала доступ до робіт, пов’язаних з державною таємницею.

Адреса ТОВ «Північно-Український Будівельний Альянс» збігається з адресою офісів ТОВ «Укрбуд Девеломпент» і Державного ПАТ “Будівельна компанія «Укрбуд», усі компанії мають зв’язок з Митасем.

ТОВ «Північно-Український Будівельний Альянс» виділили 374 млн грн за будівництво нових сховищ на арсеналі у Хмельницькій області і ще 320 млн грн за будівництво сховищ на арсеналі у Кіровоградській області. Усі роботи мають бути завершені до 2021 року.

За словами тодішнього президента Петра Порошенка, на арсеналі у Хмельницькій області роботи мали закінчитися ще у 2018 році, проте будівельні роботи на арсеналі досі тривають.

Знімальна група журналістів зафіксувала, що на території військової частини заїжджає транспорт з символікою UTB corporation, тобто корпорації «Укртрансбуд». Ця компанія пов’язана з «Укрбудом».

Сам Микитась причетність до компаній відкидає.

ТОВ «Північно-Український будівельний Альянс» також є підрядником на будівництві Шулявського мосту у Києві. Компанія отримала за Шулявський міст майже 100% передоплати, розібрала міст і заморозила будівництво.

Щоб продовжити вже оплачену Києвом і заморожену підрядником реконструкцію Шулявського мосту, міська влада планує доплатити ще півмільярда гривень. На початку жовтня 2019 міський голова Києва Віталій Кличко підняв вартість Шулявського мосту ще  майже на 500 мільйонів грн.

Микитася підозрюють у заволодінні майном Нацгвардії на суму понад 81 мільйон гривень. Проте 4 жовтня Вищий антикорупційний суд обрав запобіжний захід Микитасю у вигляді застави в сумі 5,5 млн грн.

У 2000-х роках Головне управління внутрішніх військ МВС, пізніше реорганізоване в Нацгвардію, та компанія-забудовник уклали угоду, за якою на території колишньої військової частини мали збудувати житловий комплекс.

В обмін на земельну ділянку площею близько 1 га в центрі Києва Нацгвардія мала отримати у житловому комплексі 50 квартир та 30 паркомісць.

У 2016—2017 роках сторони уклали додаткові угоди, за якими Нацгвардія відмовилась від цих квартир та паркомісць на Печерську в обмін на 65 квартир у будинку, який та ж компанія-забудовник зводила на околиці Києва, біля станції метро «Червоний хутір».

 

Аваковщина. Генерал Гриняк з МВС, якого судять за розгін Майдану, досі працює в Нацгвардії. Відео

berkkruss-500x332

Колишній керівник департаменту громадської безпеки МВС Володимира Гриняка, якого судять у Шевченківському райсуді Києва за звинуваченням у розгоні Майдану у 2014, наразі обіймає керівну посаду у Нацгвардії.

Про це йдеться у розслідуванні «Слідство.Інфо».

Зазначається, що Гриняк стверджує, що справа проти нього повністю сфальсифікована, але за даними журналістів і слідства саме він керував дії беркутівців та інших силовиків на мітингах і акціях протесту.

«Гриняка обвинувачують у співучасті в організації умисного вбивства учасників Євромайдану, перешкоджанні мітингам і ще низці злочинів. За версією слідчих, саме він координував силовиків під час кривавих зіткнень 18 лютого 2014 року», — йдеться у публікації.

Зазначається, що на певному кадрі Гриняк  по рації дає вказівки підлеглим, після чого почався наступ силовиків.

«Аналізуючи відеозаписи, відзняті в першій половині дня 18 лютого, журналісти впізнали генерала Гриняка щонайменше в п’яти різних місцях в урядовому кварталі поряд із силовиками», — йдеться у розслідуванні.

Автори додають, що на окремому кадрі він тримає в руці предмет, схожий на зброю і біжить Кріпосним провулком за вантажівкою, за кермом якої сидить майданівець.

Повідомляється, що наприкінці 2016 року Гриняку оголосили підозру, але суд відмовився взяти його під варту й відсторонити від посади.

Сам Гриняк стверджує, що він і його родина стояла на Майдані, за що його нібито відсторонив тодішній очільник МВС Захарченко.

Слідство.Інфо звернулося до МВС із запитом, чому Гриняк, попри всі звинувачення, продовжує працювати на керівній посаді в Національній гвардії України, але на момент виходу розслідування відомство  не надало відповіді.

«Утім, навряд чи це правда. У розпорядженні журналістів Слідства.Інфо є копія доручення від 18 лютого, яким Гриняка призначили керівником зведеного загону МВС», — наголошують автори публікації.

Також зазначається, що журналісти Слідства.Інфо отримали від власних джерел список телефонних з’єднань Гриняка за 18 лютого і дізналися, що серед більш ніж сотні телефонних з’єднань, приблизно чверть — з тодішнім заступником міністра внутрішніх справ Віктором Ратушняком, який після Майдану втік з України, решта — здебільшого з колегами по громадській безпеці МВС.

Сам Гриняк не захотів пояснювати, про що розмовляв тоді із заступником міністра, коротко відповівши: «про любов».

Повідомляється, що у травні 2018 року справу Гриняка передали до суду. Але більш ніж за півроку судді так і не змогли почати розгляд по суті.

За даними видання, підтримати обвинуваченого генерала періодично приходять групи чоловіків, які представляються учасниками Самооборони Майдану і всіляко перешкоджають спілкуванню журналістів з обвинуваченним.

 

Сам генерал запевняє, що під час Революції Гідності допомагав Майдану, зокрема повідомляв секретну інформацію про плани силовиків і тодішнього керівництва МВС. Але, як стверджує адвокатка Євгенія Закревська, яка представляє сторону євромайданівців, жодних підтверджень цьому немає.

К участникам блокады оккупированного Донбасса выдвинулись чернорубашечники Авакова со щитами на автобусах. Подробности

Ukr-bez-kolaborantiv1

 

29 января 2017 года в сторону участников блокады в Луганской области на транспорте выехали автомобили с вооруженными людьми. Об этом рассказало «Громадське», сообщает sprotiv.org.

По словам волонтера Елены Швидкой, участники блокады сообщают о замеченных автомобилях с военными.

«Были замечены автобусы, которые двигаются в сторону блокады. Автобусы. Мы не можем сказать это Нацгвардия, или какие-то формирования. Военная форма, со щитами, в полной экипировке. Информация получена из самого блокпоста, информацию передали ребятам туда, на блокаду, и они оттуда мне эту информацию передали», — сказала волонтер.

По ее данным, сейчас на блокаде около 12 человек.

Один из организаторов блокады Анатолий Виногродский заявил: если силовики едут к участникам блокады, чтобы поддержать акцию, то они будут рады этому событию. Впрочем, если намерения силовиков будут противоположные, то участники блокады выберут более радикальные способы ведения блокады:

«Если силовики получили команду физической расправы с мирными протестующими, штаб будет вынужден перейти к более радикальным методам ведения блокады», — сказал Виногродский.

Какие именно радикальные методы могут применить Виногродский не пояснил, но добавил:

«Меры будут адекватные. Мы вышли на стадию, когда нашей родине необходима защита. Мы предупреждаем, что те люди, которые находятся здесь, — это не все силы, которые находят в Луганской и Донецкой областях, поэтому обычная зачистка одного блокпоста будет сигналом для начала боевых действий. Мы развернем партизанское движение на территории оккупированных и неокупированных частей Украины».

Он подчеркнул, что у участников блокады хорошие отношения со всеми правоохранителями, с которыми им приходится взаимодействовать.

Народный депутат Семен Семенченко также заявил о том, как проходит блокада.

«Почему вы считаете, что это нас как-то должно беспокоить? Ну, едут и едут. Пусть себе едут. Главное, чтобы не мы это оплачивали. Там никто не останавливает вагоны. Заблокирована вся ветка, по которой в сутки ходило туда и обратно 12 составов по 50-60 вагонов в каждом. 800 вагонов в день не ходит больше по этой ветке», — сказал нардеп.

В Луганской области ветераны АТО заблокировали железную дорогу Луганск-Лисичанск-Попасная. Они остановили грузовой поезд из 54 вагонов, движущийся на оккупированную территорию.

Ветераны батальонов Нацгвардии «Айдар» и «Донбасс» заявили, что намерены приступить к блокаде неподконтрольных Украине районов Донбасса, таким образом повторяя похожую акцию подразделений этого типа в декабре 2014 года.

Спроба зрадити #Майдан №3587. Режим Порошенка хоче узаконити практику силового розгону мітингів. Законопроект. Розслідування

misce-protestu2-500x332

 

За інформацією моєї правозахисної коаліції, в жовтні-листопаді влада спробує проголосувати чотирнадцятий в історії України варіант проекту спеціального закону про мирні зібрання — законопроект № 3587. Це буде одразу після завершення засідання Венеційської комісії, де 3587 розглядатимуть.

Ухвалення попередньої версії цього проекту ми заблокували в жовтні 2013 року, за місяць до початку Євромайдану.

Тепер, щоб зупинити ухвалення 3587, ми разом із групою депутатів-практиків протестів зареєстрували альтернативний «законопроект-антонім» — № 3587-1, п’ятнадцятий в історії.

Разом з тим, ми виступаємо проти ухвалення будь-якого, навіть нашого проекту спецзакону. І пропонуємо безпечніший для українського суспільства шлях — внести зміни в уже наявні закони та переписати деякі підзаконні нормативно-правові акти. І відповідні законодавчі ініціативи ми вже реєструємо.

Чому? Бо ми бачимо небезпеку бюрократизації повідомчого порядку проведення зібрань в Україні аж до де-факто дозвільного, небезпеку систематичних звужень свободи зібрань і — як наслідок — свободи слова під час майбутніх політичних криз, небезпеку поступового перетворення української держави на поліцейську диктатуру однієї-двух (основної і сателіта) політичних сил.

Тепер поясню це все на прикладі головних загроз законопроекту № 3587 наших опонентів, які майже не змінилися з часів Януковича…

1. ЗАГРОЗА УЗАКОНЕННЯ СИЛОВИХ РОЗГОНІВ ЗІБРАНЬ

Нагадаю, що зовсім недавно силові розгони зібрань та невибіркове застосування міліцейського насилля спричинили Революцію Гідності і супроводжували чи не весь Майдан. Проте як тоді, так і зараз чинне законодавство України не дозволяє цього – правоохоронці мають право реагувати лише на конкретних правопорушників.

Що ж пропонує змінити законопроект № 3587? Нацполіція, Нацгвардія та інші правоохоронні органи на власний розсуд визначатимуть, чи «втратило зібрання мирний характер» і озвучуватимуть час, за який люди мусять розійтися (ст. 18 законопроекту 3587):

“Стаття 18. Дії Національної поліції та Національної гвардії України та інших правоохоронних органів у разі втрати зібранням мирного характеру
1. Національна поліція та Національна гвардія України, інші правоохоронні органи відповідно до компетенції оголошують про втрату зібранням мирного характеру, якщо його учасники масово застосовують насильство, або своїми діями перешкоджають затриманню осіб, що вчинаяють насильство в ході мирного зібрання, та якщо іншим чином припинити насильство не можливо.
2. В оголошенні про втрату зібранням мирного характеру правоохоронні органи повідомляють про:
1)  надання часу для залишення місця проведення зібрання для осіб, що не беруть участь у актах насильства;
2)  можливість реалізувати своє право на мирне зібрання таким чином, щоб не перешкоджати законним діями працівників правоохоронних органів, в тому числі шляхом проведення спонтанного зібрання.”

Чи є зібрання “спонтанним”, і чи відрізняється воно від “втрати зібранням мирного характеру”, судячи з тексту законопроекту, самовільно визначатимуть також правоохоронці. Але про це трохи згодом. Важливіше знати, що передбачено після того, як час “для залишення місця проведення зібрання” сплине. Відповідь на це питання дають чинні кримінальний і адміністративний кодекси.

По-перше, поліцейські та нацгвардійці будуть вважати, що учасники зібрання порушили саме законну вимогу розійтися (п. 1 ч. 3 ст. 6 законопроекту 3587):

“Учасник мирного зібрання ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ додержуватися вимог Конституції, ЦЬОГО ЗАКОНУ та інших законів України.”

Тому правоохоронці зможуть затримувати та силоміць розганяти усіх без розбору протестувальників.

За що затримувати? За «злісну непокору законному розпорядженню або вимозі» (ст. 185 КУпАП), «опір представникові правоохоронного органу» (ст. 342 ККУ) чи за юридично нечіткий спадок радянських часів – “хуліганство” (ст. 173 КУпАП або ст. 296 ККУ). Якщо ж під час мирного зібрання дійсно буде локально відбуватися якась бійка, то затримуватимуть всіх за “групове порушення громадського порядку” (ст. 293 ККУ), чи не менш розпливчасті “масові заворушення” (ст. 294 ККУ) – цю статтю останнім часом полюбляють інкримінувати учасникам зібрань, під час яких відбуваються правопорушення.

Тобто достатньо буде декількох провокаторів на мирному зібранні чи вигадки про них, щоб почати процедуру силового розгону і цілком законно застосовувати силу до навіть мирних протестувальників, які просто не слухаються.

Чому можливий саме силовий розгін? Якщо людей буде мало – то, звісно, будуть лише затримувати і пакувати в автозаки. Якщо ж людей буде більше – бити на бігу, вигадувати, за що затримали поранених, і потім брехати на суді, що відбувався, наприклад, «опір правоохоронцю».

Нічого не нагадує? Так, все це ми вже бачили під час Революції Гідності…

2. ЗАГРОЗА УЗАКОНЕННЯ «ДЕДЛАЙНУ» ДЛЯ ПОВІДОМЛЕНЬ ПРО ЗІБРАННЯ ТА МОЖЛИВОСТІ ЇХ ЗАБОРОНИ В БУДЬ-ЯКИЙ МОМЕНТ

Організатори зібрань зобов’язані будуть повідомляти про зібрання не пізніше, ніж за 48 годин до початку (ч. 1 ст. 7 законопроекту 3587):

“Організатор мирного зібрання письмово повідомляє про намір проведення мирного зібрання відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування не пізніш як за сорок вісім годин до його початку.”

Нагадаю, що ще з часів ухвалення Конституції України і аж до сьогодні жодного законного «дедлайну» про час повідомлення на території країни не існує — владу про мирні зібрання можна повідомляти в будь-який момент до їх початку. Тому безліч мітингів відбувались і відбуваються просто тому, що їх не встигають заборонити підконтрольні владі суди.

Нещодавня конституційна реформа судоустрою з одного боку збільшила вплив президента на призначення суддів, і розширило можливості виконавчої влади для їх арешту, а з іншого — зовсім не торкнулася проблеми фактичного впливу на них місцевої влади. Тому «дедлайн» у 48 годин при невдалих наслідках як цієї реформи, так і децентралізації призведе до збільшення кількості політично вмотивованих судових заборон зібрань за політичними вказівками місцевої або центральної влади.

Автори 3587 також прагнуть, щоб суд отримав нові законні підстави заборонити мирне зібрання в будь-який момент до початку і під час зібрання за наявності «обставин, які зумовлюють необхідність звернення до суду» (абзац 4 ч. 1 п.п. б п. 1 ч. 2 розділу «Прикінцеві і перехідні положення» законопроекту 3587):

“Позовну заяву має бути подано безпосередньо до адміністративного суду протягом двадцяти чотирьох годин після реєстрації повідомлення про проведення мирного зібрання.
Якщо ОБСТАВИНИ, ЯКІ ЗУМОВЛЮЮТЬ НЕОБХІДНІСТЬ ЗВЕРНЕННЯ ДО СУДУ виникли після закінчення цього строку, то позовну заяву може бути подано не пізніше двадцяти чотирьох годин З ДНЯ ВИНИКНЕННЯ ТАКИХ ОБСТАВИН незалежно від того, чи почалося мирне зібрання.”
Тобто математика репресій виглядатиме наступним чином. Наприклад, ви чесно подали повідомлення рівно за 48 годин до вашої акції. Далі міська влада відповідно або встигає подати позовну заяву в проміжок часу з 48 до 24 годин до вашого зібрання, або ні. Проте якщо не встигає — це не проблема для суду! Бо в проміжок часу з 24 години до початку акції і аж до її завершення міська влада може вигадати момент виникнення «обставин, які зумовлюють необхідність звернення до суду», чим надати собі додаткові 24 години для подання позову.

Тут варто згадати, що чинний Кодекс про адміністративне судочинство України взагалі гарантує, що без судового розгляду мають залишатися позовні заяви органів влади про обмеження права на мирні зібрання, які надійшли в суд в день проведення зібрання, або після цього (ч. 2 ст. 182 КАСУ). Але законопроект № 3587 пропонує дещо переформулювати цю норму і повністю нівелювати її значення можливістю забороняти в будь-який момент до початку і під час зібрання…

Усе це призведе до збільшення кількості затримань за невиконання рішень суддів (ст. 382 ККУ), за «організацію або проведення мирних зібрань всупереч встановленій судом забороні» (зміни законопроекту 3587 в ст. 185-1 КУпАП), або до вищезгаданої адміністративної чи кримінальної відповідальності всіх учасників зібрань (п. 4 ч. 2 та п. 1 ч. 3 ст. 6 законопроекту 3587, ст. 185 КУпАП чи ст. 342 ККУ).

До того ж, несвоєчасність повідомлення про проведення мирного зібрання зможе буди додатковою підставою для судової заборони зібрання (ч. 7, ч. 2 ст. 16 законопроекту 3587):

“Несвоєчасне подання повідомлення про проведення мирного зібрання не зумовлює його обмеження ЗА ВІДСУТНОСТІ ПІДСТАВ, ВИЗНАЧЕНИХ частиною другою цієї статті.”

Тобто якщо ви не вкладетесь в дводенний “дедлайн”, і повідомили владу про мітинг, наприклад, за день, то суддя все одно може заборонити акцію, якщо вигадає, що запобігає “реальній небезпеці застосування з боку організаторів та учасників зібрання фізичної сили, зброї та інших небезпечних засобів” (п. 4 ч. 2 ст. 16 законопроекту 3587) чи “порушенню основоположних прав та свобод людини” (п. 7 ч.2 ст. 16 законопроекту 3587).

З цього прикладу видно, що попри те, що проект № 3587 уточнює конституційні підстави для судових заборон (ст. 16 законопроекту 3587), це призведе лише до уточнених шаблонів заборонних рішень. Перш за все тому, що справжня ґрунтовна судова реформа в Україні ще не проведена.

Тут варто згадати, зокрема, практику застосування спеціального закону про протести Російської Федерації. Де-юре там суто декларативний повідомчий принцип проведення зібрань — необхідно повідомити владу про проведення в певні строки. Але де-факто — дозвільний принцип (треба просити дозволу), бо усі зібрання більше однієї людини мають пройти процедуру “узгодження” з місцевою владою. І зрозуміло, що “узгоджують” не всім.

Як бачимо, щось подібне, але за участю судів адміністративної юрисдикції, хочуть запровадити і в Україні.

Це помітили і в Управлінні Верховного комісара ООН з прав людини, яке нещодавно розкритикувало пропозицію законопроекту № 3587 про узаконення обов’язку повідомляти органи влади про мирні зібрання за два дні до їх початку. У доповіді Управління про ситуацію щодо дотримання прав людини в Україні в період із 16 листопада 2015 по 15 лютого 2016 року, зокрема, йдеться про те, що норма про 48-годинний “дедлайн” подання повідомлень в поєднанні з підставами для судових заборон може призвести до “довільної заборони або обмеження мирних зібрань, знеохочуючи легітимну протестну діяльність та надаючи широкі повноваження судам щодо обмеження законних протестів”.

3. «НЕБЕЗПЕЧНІ» ЗІБРАННЯ БЕЗ ПОВІДОМЛЕНЬ — ПРОТИЗАКОННІ

Кому нагадаю, а кому вперше повідомлю, що зараз ч. 1 ст. 19, ч. 1 ст. 22 та ч. 2 ст. 58 чинної Конституції гарантують нам проведення мирних зібрань, про які ми не повідомили. Щоправда правоохоронці не завжди розуміють зміст цих статей.

Що пропонує змінити законопроект 3587? Нацполіція, Нацгвардія та інші правоохоронні органи на місці вирішуватимуть, чи мають люди право проводити зібрання без попереднього повідомлення, бо «спонтанні» зібрання мають два критерії — «невідкладність» і «неможливість повідомити в строк» 48 годин (п. 5 ч. 1 ст. 1 законопроекту 3587):

“…спонтанне мирне зібрання – мирне зібрання, яке є засобом невідкладного реагування суспільства чи групи людей на певну подію або інформацію, та про що неможливо було повідомити у строк, встановлений цим Законом.”

Пояснюю логіку законопроекту в цьому питанні. По-перше, як вже було сказано, люди будуть змушені проводити зібрання лише у встановлених спецзаконом рамках (п. 1 ч. 2 ст. 5, п. 4 ч. 2 та п. 1 ч. 3 ст. 6, законопроекту 3587):

“Організатор мирного зібрання має право:
1) проводити мирне зібрання у будь-якій формі ЗА УМОВИ ДОДЕРЖАННЯ ЗАКОНУ;”
“Учасник мирного зібрання має право: …
4) здійснювати інші дії, НЕ ЗАБОРОНЕНІ (НЕ ОБМЕЖЕНІ) ЗАКОНОМ чи рішенням суду, що набрало законної сили.
“Учасник мирного зібрання ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ додержуватися вимог Конституції, ЦЬОГО ЗАКОНУ та інших законів України.”

До того ж, згідно з текстом проекту 3587, лише правоохоронці будуть визначати на місці чи зібрання мирне, чи “втратило мирний характер”, чи воно “спонтанне” (п. 2 ч. 2 ст. 18 законопроекту 3587):

“В оголошенні про втрату зібранням мирного характеру правоохоронні органи повідомляють про: …
2). можливість реалізувати своє право на мирне зібрання таким чином, щоб не перешкоджати законним діями працівників правоохоронних органів, в тому числі шляхом проведення спонтанного зібрання.”

Тому якщо поліція чи нацгвардійці чомусь вирішать, що зібрання «неспонтанне», то зможуть затримати людей за «злісну непокору законному розпорядженню або вимозі» чи «опір представникові правоохоронного органу» (ст. 185 КУпАП, ст. 342 ККУ). Бо, наприклад, самовільно вирішать, що таке зібрання не є невідкладним, і що про нього таки можна було повідомити в строк (п. 5 ч. 1 ст. 1 законопроекту 3587).

Тобто, таку політично вмотивовану перевірку на «спонтанність» пройдуть далеко не всі протестувальники. А особливо важко людям буде доводити “спонтанність” свого зібрання, якщо вже після судової заборони вони все одно вийдуть на протест (зміни законопроекту 3587 в ст. 185-1 КУпАП, ст. 382 ККУ). Як було сказано вище, відсутність повідомлення про проведення мирного зібрання зможе бути додатковою підставою для такої заборони (ч. 7, ч. 2 ст. 16 законопроекту 3587).

Варто відмітити й те, що, на відміну від альтернативного 3587-1, проект № 3587 потурає байдикуванню правоохоронців, інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Пропонується, щоб вони, як і раніше, лише чекали на повідомлення про мирні зібрання від їхніх організаторів (ст. 13 законопроекту 3587), і не мали жодного обов’язку на рівні законів України організувати свою роботу для самостійного пошуку інформації про проведення зібрань, зокрема, за допомогою мережі Інтернет. У той час як у прифронтових областях вже зараз існує практика самостійного пошуку інформації про проведення зібрань правоохоронними органами та спецслужбами. Змусили, зокрема, терористичні акти…

4. ЗАГРОЗА НОВИХ МІСЦЕВИХ ПОРЯДКІВ ПРОВЕДЕННЯ ЗІБРАНЬ

Почну з того, що сьогодні законодавство України не дозволяє місцевим органам влади визначати порядок організації та проведення мирних зібрань, визначати права і свободи людини і громадянина та гарантії цих прав і свобод, а також визначати основні обов’язки громадянина. Проте в неокупованій Росією частині України окремі органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи все одно час від часу, всупереч законодавству, це роблять.

Що пропонує проект 3587? Він передбачає можливість ухвалювати нові, вже законні акти місцевих органів влади – тепер відповідно до нового спеціального закону про мирні зібрання, у питаннях, які цей закон не регулюватиме (п. 4 ч. 2, ч. 4 і ч. 5 розділу «Прикінцеві і перехідні положення» законопроекту 3587):

“До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать: …
3) вирішення ВІДПОВІДНО ДО ЗАКОНУ ПРО СВОБОДУ МИРНИХ ЗІБРАНЬ питань, пов’язаних із забезпеченням проведення мирних зібрань; вирішення відповідно до закону питань про проведення спортивних, видовищних та інших масових заходів; здійснення контролю за забезпеченням при їх проведенні громадського порядку;”

Це може легітимізувати додаткову регламентацію актами органів місцевої влади ледь не всіх питань, про які забули згадати в спеціальному законі про зібрання. Наприклад, місцеві царьки зможуть регламентувати допустиму кількість учасників зібрань, або визначати місця, де встановлення наметів учасників “перешкоджає руху пішоходів та перекриває доступ до будівель” (ч. 2 ст. 3, п. 3 ч. 2 ст. 5 законопроекту 3587).

Нагадаю, що сьогодні в Україні лишилося близько 50 неконституційних «фільчиних грамот» органів місцевого самоврядування. Станом на червень 2014 року Інформаційний центр “Майдан Моніторинг” зафіксував існування 53 таких актів в населених пунктах з числа 492 досліджених обласних, районних центрів та міст обласного підпорядкування (тобто 10,8%). Ці “фільчині грамоти” дістались нам як спадок Радянського Союзу — у 1988 році з метою придушення національно-визвольних рухів Президія Верховної Ради СРСР дозволила місцевій владі регламентувати порядок проведення мирних зібрань «з урахуванням місцевих умов». Але з моменту ухвалення Основного Закону України в 1996 році такі місцеві акти про зібрання є неконституційними (ст. 8, ч. 2 ст. 19, ст. 39, ст. 75, ч. 1 ст. 92 Конституції). Тому ще з тих часів місцеві активісти, правозахисники чи політики поступово добилися відміни більшої частини тих «фільчиних грамот», зокрема, через суд. До того ж, далеко не в усіх містах, де «фільчині» лишились, вони заважають проводити зібрання – десь місцеве самоврядування про них просто забуло, а десь люди роками вперто ці акти ігнорують як злочинні накази (ч. 1 ст. 19, ст. 60 Конституції, ч. 2 ст. 41 ККУ). Наприклад, ігнорують їх в Києві та Харкові, де місцеві депутати досі не відмінили схожі неконституційні документи.

Цікаво, що спроби регулювати мирні зібрання органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими і службовими особами – це частина більш загальної проблеми правової безграмотності та нерозуміння того, що ми живемо в унітарній державі. Наприклад, навіть адміністрації деяких навчальних закладів всупереч законодавству у своїх актах теж регулюють свободу зібрань студентів на територіях ВНЗ! А політичні більшості депутатів окремих місцевих рад упродовж десятків років без жодних на те делегованих повноважень від Верховної Ради в неконституційний спосіб час від часу також забороняють опозиційні партії та запроваджують так звані комендантські години для громадян. Подібні нормативно-правові акти характерні для федеративних утворень, і, ймовірно, є наслідком багатолітнього інформаційного впливу Російської Федерації.

5. ЗАГРОЗА СПЕЦЗАКОНУ ЯК ТАКОГО

Хоч у прикінцевих і перехідних положеннях законопроекту № 3587 і запропоновані переважно прогресивні зміни в чинні закони України на тему свободи зібрань, проте небезпечною є саме його основна частина — «тіло» проекту спеціального закону про протести. Небезпечним є і ухвалення альтернативного проекту № 3587-1. Бо в пострадянських реаліях навіть ідеальне «тіло» законопроекту не є гарантією від подальших погіршень тексту – з часом туди можна понапихувати додаткові обов’язки протестувальників, які звузять зміст і обсяг поняття свободи зібрань.

Наші опоненти кажуть, що мати спеціальний закон про протести зручно. Мовляв, не треба буде, як зараз, вишукувати згадки про мирні зібрання в різних законах – все буде знаходитись в одному місці! Та це лише напівправда. Бо зручно буде не лише заглядати в один документ — зручно буде вносити туди все нові й нові обов’язки учасників зібрань голосами 226 депутатів ситуативної більшості Верховної Ради. Тому якщо в сучасній Україні будь-який, навіть ідеальний спецзакон про зібрання буде ухвалено, то з кожною новою політичною кризою влада буде вносити в нього все жорсткіші і жорсткіші зміни.

Така або схожа доля спіткала чи не всі інші пострадянські держави. Зокрема, починаючи з 2004 року за допомогою змін в вищезгаданий російський спеціальний закон режим Путіна планомірно звужує свободу зібрань, щоб робити беззубою будь-яку опозицію. Українське ж громадянське суспільство хоч і сильніше російського, але досі занадто слабке, щоб систематично протистояти подібним апетитам тієї чи іншої парламентської більшості.

Чому ми проти розширення кількості обов’язків учасників мирних зібрань? Бо чинні адміністративний та кримінальний кодекси і так мають цілий арсенал статей проти усіх можливих правопорушень. Частину з них я згадував вище, та нагадаю і про публічні заклики до сепаратизму (ст. 110 ККУ) чи введення російських військ (ст. 536 ККУ), публічне використання символіки комуністичного чи нацистського тоталітарних режимів (ст. 436-1 ККУ). Комусь і цього мало?

ІНШИЙ ШЛЯХ

Як вже було сказано вище, ми виступаємо за безпечніший для українського суспільства шлях — внести зміни у вже наявні закони. Перш за все, в профільні закони про обов’язки основних “гравців” в сфері зібрань з боку влади — закони «Про Національну поліцію», «Про Національну гвардію України» та Кодекс адміністративного судочинства. Зокрема, варто додати туди відповідно: прямий обов’язок захищати учасників будь-яких мирних зібрань, пряму заборону невибіркового застосування насильства та додаткові запобіжники від політично вмотивованих заборон зібрань. Також слід виправити радянські пережитики на тему зібрань, які досі містяться в низці законів. Слід переписати чи написати нові підзаконні акти-інструкції рівня МВС, Нацполіції і Нацгвардії про зважені дії їх співробітників в складних ситуаціях.

Проекти цих документів вже переважно розроблені моєю правозахисною коаліцією і готові як до реєстрації в українському парламенті, так і до спільного обговорення їх змісту з профільними органами виконавчої влади. Окрім цього, в Верховній Раді своєї черги вже зараз чекають ще п’ять “неспеціальних” законопроектів про зібрання: 1779, 2073, 2391, 2651 та 4479. Ось найбільш вдалі, розроблені в тому числі на основі напрацювань експертів нашої коаліції:
— законопроект № 4479 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо незастосування на території України окремих нормативно-правових актів комуністичного тоталітарного режиму та місцевого самоврядування, що суперечать Конституції та загрожують унітарному устрою України»;
— законопроект № 2391, «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення (щодо запобігання безпідставному притягненню до відповідальності громадян за участь у мирних зібраннях)»;
— законопроект № 1779, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо прав громадян під час проведення мирних зібрань)».

Чому шлях “без спецзакону” безпечніший? Бо при бажанні погіршити наявні закони, обов’язки простих людей туди не особливо-то й впишеш. Це ж, зокрема, закони про поліцію, нацгвардію й суд! Наприклад, у новому законі про Нацполіцію прописано обов’язок людини власноруч показувати поліцейському вміст особистих речей або транспортного засобу під час процедури поверхневої перевірки. Але це чи не єдиний обов’язок “простого смертного” в профільному законі про обов’язки правоохоронців.

Певний ризик погіршення права на протест, звісно, залишиться. Але значно менший, ніж у випадку існування спеціального закону про обов’язки протестувальників. Наприклад, сумнозвісні “диктаторські закони 16 січня” 2014 року, які були скасовані після втечі Януковича, були змінами у вже наявні закони. Проте досі немає достеменних підтверджень, що Партія регіонів і КПУ тоді, буцім-то, мали необхідних 226 голосів для ухвалення. Що і стало однією з причин бунту майданівців на вулиці Грушевського! Тому поки ця чи майбутня влада не будує диктатуру стрімко як під час Революції Гідності, нам слід побоюватися не стільки різкої зміни законодавства на тему зібрань, скільки поступової — псування то одного закону, то іншого. Це дасть додатковий час для суспільних дискусій та громадсько-політичних кампаній, які допоможуть або запобігти регресу законодавства, або навіть прибрати вже ухвалені погіршення. Бо, повторюся, не прийнято в закони про обов’язки органів державної влади вписувати обов’язки “простих смертних”.

Причому ми не вигадуємо велосипед, коли радимо відмовитись від ідеї саме спецзакону про протести! В 2011 році спеціальний доповідач ООН нарахував, що з 76 досліджених країн світу лише в третині був спеціальний закон. Зараз окрім України спецзакону суто про зібрання немає в таких унітарних європейських державах як Норвегія, Швеція, Ісландія, Ірландія, Італія, Греція. Якщо ж глянемо на складніші устрoї, то теж побачимо певні аналоги як в унітарних державах з автономіями (Данія, Великобританія крім Північної Ірландії), так і деяких федераціях (Бельгія). В частині з цих країн свободу зібрань досить жорстко регулюють в інших законах, в частині — майже не регулюють. І в останньому випадку насправді немає нічого дикого, бо держава може натомість регулювати складові свободи зібрань — свободу слова, свободу самовираження, свободу переміщення,  — уникаючи при цьому надмірного правового регулювання, бюрократизації права та інших ризиків.

Хочемо в Європу? То чому не запозичити звідти лише найкраще для наших реалій?

Нагадаю, що Революця Гідності була в великій мірі спричинена реакцією людей на поліцейське насильство — криваву зачистку Майдану від студентів в ніч на 30 листопада 2013 року, що відбувалося навіть без жодного рішення суду про заборону зібрання. То чи не вийде через майже три роки після тих подій так, що ми виходили на Майдан для того, щоб влада тепер била нас “по-закону”?

Михайло Лебедь, експерт правозахисної коаліції “Ні — поліцейській державі!”, sprotiv.org

Семен Семенченко: від звичайного шахрая Грішіна до живої легенди. Частина 2

2-й резервний батальйон Нацгвардії був використаний Грішіним і Геращенком для реклами в соцмережах і ЗМІ відкритих аферистами рахунків для фінансової підтримки неіснуючого в державі батальйону «Донбас».

Вже на початку травня 2014 року стало відомо, що людина, яка підписується в соціальних мережах як Семен Семенченко (псевдонім, придуманий Богданом Кутєповим, виявився напрочуд живучим), — це доведений до відчаю від хронічного безгрошів’я дрібний донецький шахрай Костя Грішін, дружину якого розшукує оператор зв’язку МТС, щоби стягнути заборгованість за користування мобільним телефоном на виконання рішення Господарського суду Донецької області від 20 березня 2014 року в справі №905/599/14.

У пошуках, чим нагодувати трьох дітей, Грішін тинявся по штабах сепаратистів, брав участь у штурмі 3 березня 2014 року відділення Держказначейства в Донецьку, вештався по захопленій «губаревцями» обласній державній адміністрації. Наприклад, на цьому відео з Донецької ОДА, оприлюдненому 3 березня 2014 року, майбутній народний депутат бовваніє з 11-ї по 22-гу секунди.

Втім, точно так безробітний Грішін їздив на київський Майдан і вештався серед учасників проукраїнських мітингів у Донецьку, час від часу потрапляючи в об’єктиви фотоапаратів.

Grishin-Konstantyn3-500x375

 

 

Годі шукати в цьому якесь ідеологічне підґрунтя, хоча, проживаючи в Севастополі, Грішін позиціонував себе  російським націоналістом і саме під проросійськими та прокомуністичними гаслами балотувався до Севастопольської міськради в 2000 році. Все було простіше: «джентльмен у пошуках червінця» виглядав, де можна було заробити бодай якусь копійчину.

Напевно, два роки навчання в Москві на режисерських курсах пішли на користь талановитому шахраю. Намацавши завдяки Геращенку «золоту жилу», Грішін разом з тодішніми соратниками — передусім, нинішнім народним депутатом України Наталією Веселовою — створив сторінку у Facebook із розповідями про неіснуючий «батальон территориальной обороны Донецкой области «Донбасс». Ясна річ, з зазначенням номерів рахунків, на які слід переказувати пожертви.

Звісно, ніякого батальйону «Донбас» не існувало. Батальйони територіальної оборони — це підрозділи Збройних сил України, підпорядковані Міністерству оборони. Як згодом запевняла та ж Веселова, яка на прохання пройдисвіта створювала фейкову сторінку фейкового батальйону, вона гадки не мала, що Семен Семенченко — це раніше судимий шахрай, що збирає гроші, рекламуючи себе постановочними сценами подвигів псевдо-батальйону.

Фальшиві посвідчення і справжня зброя

Яким би талановитим актором не був майбутній легендарний комбат, вивели на широкі обрії проект «Семен Семенченко» інші люди — Антон Геращенко та Арсен Аваков.

30 травня 2014 року в складі військової частини 3027 Національної гвардії України (так нині називаються Внутрішні війська МВС України), що базується в с. Нові Петрівці Вишгородського району Київської області, був утворений 2-й батальйон спеціального призначення. Це спеціальне призначення полягало в тому, що до батальйону зараховували резервістів — тобто громадян, які хотіли б відновити чи набути навичок з військово-облікових спеціальностей.

По суті «резервні батальйони» — це щось на кшталт радянського ДТСААФ, а саме поняття резервіста було запроваджено законом від 17 березня 2014 року, який вніс новації в Закон України «Про військовий обов’язок і військову службу». А саме, з’явилась вставна стаття 26-1, яка визначила, що «Служба у військовому резерві запроваджується з метою планомірної підготовки резервістів для комплектування Збройних сил України та інших військових формувань особовим складом у мирний та воєнний час шляхом набуття та підтримання на належному рівні вмінь і навичок за військово-обліковою спеціальністю… Резервісти не належать до зайнятого населення в Україні і мають право відповідно до законодавства про зайнятість населення бути визнаними безробітними та зареєстрованими у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до підходящої роботи».

Оцей 2-й резервний батальйон і був використаний Грішіним і Геращенком для того, щоби рекламувати в соціальних мережах і ЗМІ відкриті аферистами рахунки для фінансової підтримки неіснуючого в державі «батальйону територіальної оборони Донецької області «Донбас».

Грішіна, який не мав жодного відношення до Нацгвардії, за розпорядженням Авакова допустили на територію в/ч 3027, де він зустрічав людей, що хотіли вступити на службу в розрекламований батальйон. При цьому Грішін представлявся командиром військової частини №3027 підполковником Семенченком. Якщо аферист не бачив, як використати певну людину в своїх потребах, він відправляв її оформлюватись до реального командира в/ч — Володимира Мусієнка. Але в більшості випадків Грішін особисто «приймав на службу», підписував «наказ» і видавав фальшиве «посвідчення» з «правом носіння табельної зброї», яке засвідчував фальшивою печаткою.

Semenchenko-Semen-falsif1-500x312

Цих людей Грішін використовував для зйомки рекламних кліпів, завдяки яким зібрав колосальні гроші та цілий парк елітних автомобілів.

Ось так виглядає типове фальшиве посвідчення бійця неіснуючого батальйону «Донбас». Посвідчення, підписане «командиром військової частини 3027 підполковником С. Семенченком», видане стрільцю, начебто зарахованому на військову службу «наказом командира в/ч 3027 від 19.06.2014 р. №24». Нижче — «дозвіл на носіння табельної зброї» із зазначенням номеру автомата АКС, засвідчений фальшивою печаткою.

Людям, які отримували ці «посвідчення», навіть на думку не спадало, що батальйони не є юридичними особами й не можуть мати печаток, що на печатках обов’язково зазначається код ЄДРПОУ, а символіка державних установ затверджується постановами Кабінету міністрів України. Та й кому міг спасти на думку масштаб афери, якщо все це відбувалось на території військової частини Національної гвардії, куди аж ніяк не могла потрапити стороння особа?

Щоправда, якщо печатка була фальшивою, то зброя — справжньою. У зв’язку з чим виникає цілком закономірне запитання до Авакова та Геращенка: де Грішін брав АКСи, які роздавав на території в/ч 3027 обманутим ним громадянам, що думали, буцімто їх прийняли до лав Нацгвардії? І чи не зі складів Нацгвардії ця «ліва» зброя? У такому разі також непогано було б з’ясувати, скільки саме «стволів» було роздано, скільки — продано й кому саме. Це зробити тим простіше, що на фальшивих посвідченнях проставлені реальні заводські номери автоматів.

Друге коло запитань стосується правового статусу людей, які були певні, що воюють у складі військової частини 3027 Національної гвардії України під орудою «підполковника Семенченка». Зрозуміло, що вони стали жертвою шахрайства, вчиненого на території військової частини. Але це не робить їх військовослужбовцями. Тепер виникає запитання: а як цивільні особи, нехай навіть і обмануті Грішіним, могли опинитись у зоні бойових дій? Хто тепер виплачуватиме грошову допомогу родичам тих, хто загинув з фальшивим посвідченням бійця Нацгвардії?

До речі, взагалі б непогано було розібратись, у який спосіб резервісти Нацгвардії опинились в зоні проведення антитерористичної операції, яку проводить, згідно із законом, виключно Антитерористичний центр СБУ. Бо відповідно до Закону України «Про боротьбу з тероризмом», ані МВС України, ані підпорядкована йому Нацгвардія, ані Збройні сили України жодного відношення до АТО не мають й лише відкомандировують своїх співробітників та військовослужбовців разом з технікою в підпорядкування першого заступника голови СБУ. Тож хотілося б, щоби Служба безпеки України пояснила, як резервісти Нацгвардії опинились у її розпорядженні й що серед них робили особи з фальшивими посвідченнями, виданими «підполковником Семенченком».

На особливий наголос заслуговує та обставина, що самого «підполковника Семенченка» прийняти в Нацгвардію було неможливо — давалась взнаки колишня судимість. Хоча вона давно погашена, той факт, що Грішін був колись засуджений, унеможливлював його службу в органах міліції чи Національній гвардії України. Та й на яку посаду міг бути прийнятий громадянин з середньою освітою, який раніше не служив у армії ані дня? Хіба лише рядового солдата.

Саме тому Грішіну й доводилось приховувати своє справжнє прізвище, оскільки будь-який дільничний міліціонер міг миттєво «пробити» по картотеці Інформаційного центру МВС України його біографію. З тієї ж причини — й маска-балаклава. Бо характерна зовнішність «підполковника Семенченка» була дуже добре відома як ошуканим мешканцям Севастополя, так і його кредиторам у Донецьку.

Як розповідали згодом волонтери, які були впевнені, що допомагають батальйону «Донбас», поведінка «підполковника Семенченка» спочатку не викликала в них жодних підозр саме тому, що роздача посвідчень і зброї відбувалась за парканом військової частини, де Семенченко почувався як вдома. Наталка Веселова навіть заснувала благодійний фонд для збору коштів і відкрила на своє ім’я рахунки в «Приватбанку». От тільки в якості одного з контактних телефонів при відкритті рахунків вона мала необережність зазначити телефон Грішіна. Це урешті-решт призвело до того, що в січні 2015 року шахрай змінив ПІН-код (СМС-ка з новим кодом прийшла на його телефон) і через банкомати зняв готівкою всі гроші, зібрані волонтерами.

Але попервах довірливий народ вірив, що Семен Семенченко — народний герой. Перші підозри з’явились у липні 2014 року, коли стало відомо, що так званий командир батальйону замість того, щоби перебувати на фронті, веде життя світського лева та активно збирає гроші готівкою — зокрема, взяв чималу суму в тодішнього голови Донецької облдержадміністрації Сергія Тарути, яку привласнив.

Потім поповзли чутки, що Грішін взяв 300 тис. дол. у громадянина США Марка Паславського, начебто на придбання безпілотників для потреб Нацгвардії, а після того, як Марк став вимагати звітності за витрачені кошти, його зі спини настигла куля.

Грішін, який ще в березні 2014 року не міг заплатити за телефон і разом з дружиною ховався від кредиторів, через місяць після початку збору коштів вже катався на престижних іномарках, обідав у ресторанах і висипав готівку перед солдатами, демонструючи, що таке мільйон гривень. Але найбільше скандалів було саме навколо незрозумілого правового статусу бійців. Власне, було два батальйони — офіційний, у складі військової частини 3027 під командуванням законного командира, і люди, яких прийняв на службу «підполковник Семенченко» і які також вважали себе військовослужбовцями, мали зброю й мріяли побачити свого керівника не по телевізору, а в зоні АТО.

Грошового забезпечення не одержували ні ті, ні інші. Натоміть регулярно спливали історії про те, що якась незрозуміла охорона «командира батальйону» пограбувала підприємство, порізала й продала на металобрухт невеличкий завод, витрясла гроші з бізнесмена чи відібрала в мешканця прифронтової зони дороге авто.

Пожертви на армію: закордонні поїздки, безтурботне життя та персональна охорона

Коли в серпні 2014 року Аваков вирішив розкласти яйця по різних кошиках і зробити Грішіна народним депутатом, постало питання — як зліпити «комбату» красиву біографію з урахуванням того, що 8 місяців, проведені в Лук’янівському СІЗО №13, обвинувальний вирок та неодноразові випадки притягнення до кримінальної відповідальності повністю виключали можливість зарахування його до лав Національної гвардії України.

Тоді зробили так. 11 серпня 2014 року було наказано зарахувати Грішіна в Нацгвардію без пред’явлення жодного документа, навіть без паспорта — «зі слів». Костянтин прийшов у кадрове управління та назвався Семенченком Семеном Ігоровичем, капітан-лейтенантом Військово-морських сил України у відставці. Ці дані без будь-якого документального підтвердження були занесені в особову справу та направлені на спецперевірку щодо минулих судимостей.

Відповідь з Інформаційного центру МВС України надійшла миттєво: у картотеці осіб, які притягувались до кримінальної відповідальності, Семенченко Семен Ігорович, 1974 року народження, не значиться. І це — свята правда. Бо тюремну баланду сьорбав Грішін Костянтин Ігорович, 1974 року народження. Зрозуміло, що запит у Міністерство оборони на предмет існування «капітан-лейтенанта Семенченка» ніхто не направляв. Годі й казати про те, що ніхто навіть не перевірив: а чи не значиться часом новопризначений військовослужбовець приватним підприємцем? Між тим свідоцтво фізичної особи-підприємця Грішін здав лише 24 листопада 2014 року у зв’язку з обранням його народним депутатом України за партійним списком скандально відомої «Самопомочі».

Semenchenko-Semen3-500x132

 

Після цього за розпорядженням Авакова морський капітан-лейтенант був негайно переатестований на сухопутного капітана та призначений командиром 2-го спеціального батальйону в/ч 3027 з видачею відповідного службового посвідчення. Це було саме в той момент, коли десятки людей, яких нібито прийняв на службу «підполковник Семенченко», заходили в Іловайськ. Тільки легендарного комбата з ними не було. Бо він лише оформлювався на службу в Нацгвардію, де одержав фальшивий документ про наявність у нього офіцерського звання.

Semenchenko-Semen4-500x70

 

Отримавши 11 серпня 2014 року посвідчення капітана Нацгвардії, Грішін наступного дня, 12 серпня, приїхав у Вишгородський райвідділ Державної міграційної служби і на підставі цього посвідчення одержав новий паспорт серії СТ за номером 432098 на ім’я Семенченка Семена Ігоровича. Чому у Вишгороді? Тому що паспортна база Донецької області, де зареєстрований Грішін, була втрачена після захоплення бойовиками адміністративних будівель в обласному центрі, як і паспортна база Севастополя, де Грішіну свого часу видавали паспорт.

Тому отримати новий паспорт у разі втрати старого або зміни прізвища Грішін міг лише за місцем офіційного проживання або роботи з пред’явленням додаткових документів, що посвідчують особу. Тому шахрай міг отримати новий паспорт лише після того, як його за новим прізвищем, але без паспорта, прийняли в Нацгвардію — на підставі фальшивого службового посвідчення та за місцем розташування в/ч 3027.

Вже 20 серпня 2014 року Аваков вніс подання президенту України про нагородження раніше судимого афериста, який прослужив лише 8 днів, Орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеню. Після чого присвоїв шахраю з середньою освітою, який взагалі не служив у армії, звання майора.

Тепер можна було й балотуватись. Тим більше що грошей Грішіну вистачало не тільки на виборчу кампанію, безтурботне життя та закордонні вояжі, але навіть для найму персональної охорони.

До речі, як повідомило на запит Головне управління Національної гвардії України, грошові кошти чи автомобілі від громадян для потреб 2-го батальйону спеціального призначення у військову частину 3027 ніколи не надходили. А сам батальйон не є юридичною особою, не має ані власної печатки, ані власного рахунку в установах банків. Тобто пожертви Грішін-Семенченко тупо привласнював. Втім, повірити, що левова частка пожертв не йшла Авакову й Геращенку, я не можу — дружба з міністром внутрішніх справ та його вірним радником зазвичай коштує дорого.

Отримавши 12 серпня новий внутрішній паспорт, Грішін-Семенченко моментально виправив на нове прізвище і закордонний. Вже 19 вересня 2014 року орденоносець збирав гроші з довірливих діапорян у Сполучених Штатах.

Цілком закономірне запитання: а як військовослужбовець отримав американську візу, на які кошти літав за океан і хто його відпустив у подорож з місця проходження служби? Ось відповідь Головного управління Нацгвардії: «майорові резерву Семенченку Семену Ігоровичу за весь період проходження ним служби у військовому резерві відпустка не надавалась, інформацією про кошти, за які здійснювалась поїздка до Сполучених Штатів Америки, Головне управління Національної гвардії України не володіє. Посадові особи Головного управління Національної гвардії України не надавали допомоги громадянинові Семенченку Семену Ігоровичу в оформленні в’їзної візи до Сполучених Штатів Америки».

Semenchenko-Semen5-500x280

Цікаво в такому разі: а як посольство США видало візу без довідки з місця проходження служби, без довідки про доходи та без підтвердження того, що громадянин Семенченко перебуватиме в США під час своєї законної відпустки, впродовж якої йому зберігатиметься в Україні місце роботи?

До речі, а які документи Грішін-Семенченко надав у посольство США на підтвердження свої платоспроможності — невже виписки з рахунку, на який збиралася благодійна допомога? І чи розповів у анкеті про 8 місяців, проведені в СІЗО, обвинувальний вирок та неповернуті кредити?

Маю підстави стверджувати, що Грішін, звісно ж, приховав від посольства США подробиці своєї бурхливої біографії.

Втім, військова кар’єра майора Семенчека виявилась короткою — 24 листопада 2014 року він був звільнений з посади командира 2-го батальйону військової частини Національної гвардії України за власним бажанням. Але залишились запитання. Передусім — до генерального прокурора України.

Власне, запитання три.

Перше: коли саме по викладених вище фактах буде відкрито кримінальне провадження, а службові особи Національної гвардії України, які допустили раніше судимого афериста на територію військової частини, видали йому посвідчення офіцера та сприяли розкраданню коштів довірливих громадян, будуть притягнуті до кримінальної відповідальності?

Друге запитання: коли саме у Верховну Раду України буде внесено подання про зняття депутатської недоторканності з Семена Семенченка та Антона Геращенка?

І, нарешті, третє запитання: що саме робить прокуратура для посмертного надання статусу учасника бойових дій тим громадянам, які, будучи обманутими «підполковником Семенченком», помилково вважали себе бійцями Нацгвардії й загинули в ході антитерористичної операції?

 

Володимир Бойко, Національне бюро розслідувань України



Close
Приєднуйтесь!
Читайте нас у соцмережах: