Сообщения с тегами ‘порушення прав людини’

У прийнятій редакції закон «про кастрацію педофілів» зашкодить жертвам. Розслідування

Рада прийняла закон «Про посилення відповідальності за злочини, вчинені щодо малолітньої чи малолітнього, неповнолітнього чи неповнолітньої і особи, яка не досягла статевої зрілості».

Він зашкодить жертвам сексуального насильства та грубо порушує фундаментальні права людини, Конституцію та міжнародні норми.

Тепер все по полицях.

Голосували за два законопроекти щодо протидії сексуальному насильству над дітьми.

Проект 6607 – зібрав 28 тисяч підписів громадян і тому його направили на голосування.

Проект 6449 від Радикальної партії Олега Ляшка зібрав 162 підписи нардепів за позачерговий розгляд.

Верховна Рада проголосувала за наш законопроект 6607 – за основу. Тобто працювати з ним буде вже наступне скликання.

Натомість за законопроект Ляшка 6449 – за основу і в цілому.

 

За що ж проголосували депутати?

Чи усвідомлюють вони, що завдають шкоду жертвам насильства і збираються примусово лікувати здорових людей?

Отже, 247 депутатів проголосували за примусову хімічну кастрацію для всіх осіб, які вчинили злочини проти статевої свободи та недоторканості малолітніх. ВСІХ – це і здорових, і хворих на педофілію.

Я пояснюю: Здорову людину НЕ можна примусово лікувати, навіть якщо вона вчинила злочин. 

Підхід до хворих і здорових повинен бути різний.

Вкотре наголошую, педофілія – це психіатрична хвороба. НЕ ВСІ, хто вчиняє статеві злочини проти дітей – хворі на педофілію, а отже не всіх треба піддавати хімічній кастрації.

Верховна Рада піддавшись на передвиборчу маніпуляцію Олега Ляшка проголосувала за те, щоб хімічну кастрацію зробити ПОКАРАННЯМ.

Україна перша в світі до такого додумалась і цілих 248 депутів розписались у власній глибокій некомпетентності. Це ганьба – соромно за парламент.

Хімічна кастрація – це ЛІКУВАННЯ педофілії, єдиноклінічно доведене, і не можна лікування примусово застосовувати до здорових. Інакше ми перетворюємось на якесь Гестапо.

Відкритий реєстр злочинів, вчинених щодо малолітніх

Це ще одна маніпуляція від РПЛ. Це зашкодить жертвам – але кого вони цікавлять, коли на носі вибори, а ти непрохідний – проголосуєш ще не за таке.

По-перше, проголосований законопроект від РПЛ не містить конкретних пропозицій і бачення реєстру. Лише у перехідних положеннях згадується доручення для Кабміну – його створити. Це не норма про реєстр, а популізм.

По-друге, відкритий реєстр – це і є шкода для жертв сексуального насильства. Американці запровадили відкритий реєстр і пошкодували, тепер вони всіх застерігають від відкритості реєстру.

Чому?

Бо переважна більшість сексуального насильства над дітьми вчиняється В СІМ’ЯХ.

Відкритий реєстр заводить повністю у тінь ці злочини, бо мами, як показав досвід США, бояться, що до реєстру потрапить її коханець чи цивільний чоловік, який гвалтує дитину.

Саме через ці побоювання публічності мами в США просто перестали заявляти до поліції про факт сексуального насильства над дитиною в сім”ї.

Тому треба шукати законодавчий баланс щодо реєстру, аби боротись і з тими, хто відловлює дітей на вулицях або в інтернеті, і з тими, хто гвалтує дітей вдома (а цих більше 60%).

Одним словом, лізти у професійні теми брудними чоботями популізму не варто. Бо можна зашкодити.

P.S.: І головна новина, ми ж з вами ще не платили з нашого бюджету гроші особам, які вчиняють сексуальне насильство над дітьми.

Тепер будемо – за їхніми позовами до Європейського суду з прав людини. Якщо до покарання додати 10-15 тисяч євро відшкодування з бюджету, то вже не так сумно сидіти.

Ганна Маляр, кандидат юридичних наук, експерт-кримінолог, фейсбукНаціональне бюро розслідувань України

Супрун розкритикувала закон Ляшка про кастрацію: порушує права людини

Виконуюча обов’язки міністра охорони здоров’я Уляна Супрун каже, що ухвалений Верховною Радою закон про протидію сексуальному насильству над дітьми порушує права людей.

Про це Супрун написала на сторінці у Facebook, повідомляє sprotiv.org.

«Депутати всіх фракцій проголосували за законопроект №6449, який передбачає примусову хімічну кастрацію для тих, хто вчинив злочин сексуального характеру щодо неповнолітніх. Це означає, що Україна стане першою державою у світі, яка перетворить лікування на покарання», – зазначила в.о. міністра.

Вона пояснила, що педофілія дійсно є психічною хворобою, яку лікують хімічною кастрацією, «але лише в комплексі з іншими методами лікування».

Чиновниця каже, що використання хімічної кастрації як покарання і без згоди є грубим порушенням прав людини, передбачених Конституцією України та міжнародними конвенціями.

«Якщо цей закон вступить в силу, Україна матиме позови до Європейського суду з прав людини. А відтак, гроші платників податків будуть витрачатися на компенсації ґвалтівникам. Адже вже зараз очевидно, що це буде визнано порушенням прав людини», – додала Супрун.

Вона також негативно відреагувала на запровадження відкритих реєстрів засуджених за насильство, стверджуючи, що вони можуть нашкодити жертвам.

«Велика частина випадків сексуального насильства стається в сім’ях… Американський досвід свідчить, що матері відмовляються повідомляти про злочини через публічність. Вони бояться, що їхній чоловік чи коханець, який ґвалтує дитину, потрапить до реєстру. Через це злочинці залишаються непокараними», – пояснитла в.о. міністра.

Супрун каже, що лише 10% злочинів скоюються незнайомими жертві злочинцями.

Вона вважає закон «передвиборчою маніпуляцією» і пояснює, що у Раді було два законопроекти, але остаточно парламент проголосував за той, який запропонувала «Радикальна партія Олега Ляшка», а не за розроблений експертами.

«Сподіваюся, що президент не підпише цей закон. Бо лікарі не будуть здійснювати антигуманне „лікування“, яке суперечить їхній професійній етиці», – підсумувала Супрун.

Аваковщина. Речник #МВС: затримані на колінах в снігу – це не приниження. 2 фото

avakovshina-mvs1

 

Речник МВС Артем Шевченко заявляє, що нетривале перебування затриманих мітингувальників на колінах під час штурму наметового містечка під Верховною Радою в суботу не було приниженням.

Про це він написав 4 березня 2018 року на своїй сторінці в Facebook, коментуючи обурення, яке викликали в соцмережах фото правоохоронців, які тримають затриманих на колінах у снігу, повідомляє Національне бюро розслідувань України.

«Щодо зойків про нібито приниження затриманих. Нетривале перебування затриманого на колінах перед посадкою до транспорту це — ніяке не приниження, а загальновживана поліцейськими різних країн тактика забезпечення особистої безпеки співробітника шляхом приведення затриманого у підконтрольне становище, яке виключає можливість раптового нападу на нього», — заявив Шевченко.

За його словами, такий спосіб контролю було обрано саме для того, щоб не класти затриманих на снігу обличчям вниз.

Шевченко висловив здивування, що цих базових тактичних правил «не знає нардеп Мустафа Найєм, який сам був причетний до набору у патрульну поліцію у декількох містах у 2015—2016 роках».

«При цьому вчора зранку під ВР вже затриманим, які сиділи на корточках чи стояли на колінах, дозволяли спілкуватися, курити і не били», — додав речник МВС.

avakovshina-mvs2

На його переконання, ступінь жорсткості дій поліції в суботу зранку не була надмірною, враховуючи «досвід постійних сутичок, спровоковних мітингарями; їхню налаштованість на агресію; наявну оперативну інформацію про можливу наявність зброї (яка підтвердилася під час обшуків), а також трагічний досвід 31 серпня 2015 року, коли під ВР граната забрали життя 4 гвардійців».

Вранці 3 березня біля наметового містечка під Верховною Радою відбулися сутички між поліцією і протестувальниками. Представники поліції демонтували намети біля Верховної Ради.

Фотографії з затриманими учасниками протесту, що стоять на колінах, викликали обурення в соцмережах.

Зокрема, нардеп від БПП Мустафа Найєм заявив, що ініціюватиме проведення спеціального розслідування цих фактів у рамках парламентського контролю.

«Це в яких інструкціях прописано — ставити затриманих на коліна і позувати на камери, тримаючи людей за комір як худобу?!», — обурився він.

Віце-спікер Верховної Ради Ірина Геращенко також обурилася тим, що затриманих ставили на коліна.

Вона зазначила, що її ставлення до наметового містечка й депутатів, «які його розбили й мучили Киів 6 місяців, незмінно-критичне».

«Але я не можу сприймати ці фото, де людей тримають на колінах (про кого б не йшлося)… Затримувати правопорушників із застосуванням сили — це зрозуміло й це право поліції. Затримувати і принижувати — це неправильно й також перекреслює справедливі дії поліції», — вважає Геращенко.

Керівник секретаріату Уповноваженого ВР з прав людини Богдан Крикливенко також заявив про намір поставити питання про таке поводження з затриманими в офіційних запитах до слідчих органів.

«Виникають питання, які ми поставимо слідчим органам в офіційних запитах: Що за дивний статус „свідки“ у більше 100 осіб, яких силою доставлено до різних відділень поліції, опитано та відпущено? Які були підстави для застосування сили та спецзасобів, що призвело до таких тілесних ушкоджень? Що це за методи поводження з людьми, коли їх ставлять на коліна, в мороз (-7), на снігу та інше?», — написав він.

Режим #Порошенко готує стеження в Інтернеті за українцями, — заява 15 громадських організацій

Poroshenko-angl1

 

Одразу кілька громадських організацій заявили про неприпустимість встановлення спецслужбами технічних засобів стеження у інтернет-провайдерів.

Про це йдеться у заяві 15 ГО, якою володіє «Українська правда», повідомляє Національне бюро розслідувань України.

Зокрема, громадські організації закликають відмовитись від встановлення спецслужбами будь-яких технічних засобів стеження в інтернет-провайдерів, оскільки переконані, що це призведе до надмірного контролю та втручання у роботу мережі Інтернет з боку правоохоронних та контролюючих органів.

Вказується, що 20 лютого 2018 року Нацкомісія з регулювання сфери зв’язку та інформатизації погодила проект постанови Кабміну, яка має урегулювати технічну перевірку блокувань сайтів з санкційного списку.

“В проекті передбачено «забезпечити придбання технічних засобів… для моніторингу стану припинення надання послуг з доступу до інформаційних ресурсів…» і Держслужбі спецзв’язку спільно з СБУ «встановити технічні засоби на телекомунікаційних мережах», — йдеться у заяві.

Громадські організації вказують, що такі «технічні засоби можуть бути незаконно і безконтрольно використані для несанкціонованого стеження за діями громадян в Інтернеті, маніпуляцій з доступом до інформації в Інтернеті (обмеження, блокування чи внесення змін у змістовну частину) та інших порушень прав людини».

«Такі рішення створюють передумови для впровадження російських репресивних практик масового контролю Інтернету та стеження за громадянами та ставлять під загрозу свободу та вільний розвиток Інтернету в Україні», — заявили організації.

Вони вимагають відкликати проект Постанови та «діяти в межах своїх повноважень з дотриманням міжнародного та національного законодавства щодо захисту прав людини».

«Встановлення засобів загального спостереження та/або перехоплення інформації в мережі Інтернет прямо суперечить Рекомендаціям CM/Rec (2014) 6 Комітету міністрів Ради Європи, відповідно до яких „на вас не повинні поширюватися заходи загального спостереження чи перехоплення інформації“ (п. 4) та „сам факт існування законодавства, яке дозволяє здійснювати спостереження за телекомунікаціями, може вважатися втручанням у право на приватне життя“ (п. 82)», — йдеться у заяві.

Під документом підписалися

Лабораторія цифрової безпеки

Платформа прав людини

Партнери цифрового правозахисту

Центр інформації про права людини

Національна спілка журналістів України

Донецький інститут інформації

Громадське телебачення Донбасу

Інститут масової інформації

Академія української преси

Центр демократії та верховенства права

Інститут розвитку регіональної преси

Інтерньюз-Україна

Детектор медіа

Центр громадянських свобод

Вадим Гладчук та Автономна Адвокатура оскаржили диктаторський та корупційний указ Порошенка про блокування соцмереж

Gladchuk-podae-u-sud-na-Pilipishina1

 

Громадський активіст та журналіст Вадим Гладчук оскаржив у суді диктаторський указ президента Порошенка про блокування популярної соціальної мережі Вконтакте, пошуковика Яндекс, поштових, антивірусних та інших сервісів російської розробки, повідомляє sprotiv.org.

Також Гладчук вимагає оприлюднення конкретних підстав та обґрунтування пропорційності санкцій стосовно усіх, хто піддається санкціям, щоб було видно, що санкції накладені законно, без свавілля та корупції. Вимоги Гладчука підтримала та захищатиме в суді Громадська організація «Автономна Адвокатура».

«Порошенко поводиться, як Путін та Янукович. Вирішує за українців, якими сайтами користуватися. Це порушення прав людини, неприпустиме в демократичній державі, яку ми будуємо» – обурюється Гладчук. – «У мене є сторінка на Вконтакті, де я багато років веду безкомпромісну інформаційну війну проти кремлівських злочинців, корупції та беззаконня.
Ніхто мою сторінку не закрив, тому чутки про вплив спецслужб на політику соцмережі сильно перебільшені. Закривати соцмережі, бо ними можуть користуватися шпигуни та терористи, така сама дурниця, як перекривати вулиці, щоб злочинці не могли ходити містом. Від такого свавілля більш за все страждають прості порядні люди».

За словами Гладчука, він подав позов про визнання незаконності та скасування ст. ст. 1, 2 Указу Президента України №133/2017 від 15.05.2017 р. «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)», бо Україна має зберігати людське обличчя під час війни, щоб ми не повторили путінсько-чекістський жах і абсурд Росії, де чавлять тракторами ворожий сир пармезан, арештовують за протестні мітинги, покемонів та йогу і називають громадськість «іноземними агентами».

«У позові йдеться про те, що санкції, введені в дію указом Порошенка, є незаконними, оскільки вони прийняті без належних підстав та без дотримання принципів, встановлених Конституцією та законом про санкції» – розповідає автономний адвокат, магістр права Юрій Шеляженко.

– «Також санкції є протиправними, оскільки порушують низку прав людини, гарантованих Європейською Конвенцією з прав людини, зокрема, право на свободу слова, право власності, тощо. Звичайно, для дотримання балансу інтересів, зокрема, для захисту національної безпеки порядок реалізації прав може регулюватися, але тільки на основі верховенства права: тобто, на засадах законності, необхідності в демократичному суспільстві, пропорційності. Всі ці вимоги були проігноровані Порошенком та РНБО. Санкції не мають гідного юридичного обґрунтування, явно не прораховані пропорційно праву та відповідальності, наприклад, репресують не тільки окремі російські корпорації, а й мільйони українців, боротьба яких за українські інтереси в російських соцмережах перетворює ці соцмережі на поле демократичного діалогу, потужне знаряддя протистояння свавіллю путінських спецслужб та воєнщини».

Також у позові зазначено, що диктаторський указ Порошенка є зароблянням грошей на війні. Судячи з опублікованих останнім часом досліджень економістів та заяв представників IT-бізнесу, так звані санкції не стільки ізолюють українців від впливу Росії будь-якою ціною, не соромлячись правопорушень, скільки допоможуть наближеному до влади бізнесу переділити адміністративно-командними та корупційними методами ринок телекомунікаційних послуг, а також державних закупівель, оскільки під санкції потрапили десятки переможців торгів, що зумовить додаткові бюджетні витрати через підвищення цін та нові тендерні процедури.

Спроба зрадити #Майдан №3587. Режим Порошенка хоче узаконити практику силового розгону мітингів. Законопроект. Розслідування

misce-protestu2-500x332

 

За інформацією моєї правозахисної коаліції, в жовтні-листопаді влада спробує проголосувати чотирнадцятий в історії України варіант проекту спеціального закону про мирні зібрання — законопроект № 3587. Це буде одразу після завершення засідання Венеційської комісії, де 3587 розглядатимуть.

Ухвалення попередньої версії цього проекту ми заблокували в жовтні 2013 року, за місяць до початку Євромайдану.

Тепер, щоб зупинити ухвалення 3587, ми разом із групою депутатів-практиків протестів зареєстрували альтернативний «законопроект-антонім» — № 3587-1, п’ятнадцятий в історії.

Разом з тим, ми виступаємо проти ухвалення будь-якого, навіть нашого проекту спецзакону. І пропонуємо безпечніший для українського суспільства шлях — внести зміни в уже наявні закони та переписати деякі підзаконні нормативно-правові акти. І відповідні законодавчі ініціативи ми вже реєструємо.

Чому? Бо ми бачимо небезпеку бюрократизації повідомчого порядку проведення зібрань в Україні аж до де-факто дозвільного, небезпеку систематичних звужень свободи зібрань і — як наслідок — свободи слова під час майбутніх політичних криз, небезпеку поступового перетворення української держави на поліцейську диктатуру однієї-двух (основної і сателіта) політичних сил.

Тепер поясню це все на прикладі головних загроз законопроекту № 3587 наших опонентів, які майже не змінилися з часів Януковича…

1. ЗАГРОЗА УЗАКОНЕННЯ СИЛОВИХ РОЗГОНІВ ЗІБРАНЬ

Нагадаю, що зовсім недавно силові розгони зібрань та невибіркове застосування міліцейського насилля спричинили Революцію Гідності і супроводжували чи не весь Майдан. Проте як тоді, так і зараз чинне законодавство України не дозволяє цього – правоохоронці мають право реагувати лише на конкретних правопорушників.

Що ж пропонує змінити законопроект № 3587? Нацполіція, Нацгвардія та інші правоохоронні органи на власний розсуд визначатимуть, чи «втратило зібрання мирний характер» і озвучуватимуть час, за який люди мусять розійтися (ст. 18 законопроекту 3587):

“Стаття 18. Дії Національної поліції та Національної гвардії України та інших правоохоронних органів у разі втрати зібранням мирного характеру
1. Національна поліція та Національна гвардія України, інші правоохоронні органи відповідно до компетенції оголошують про втрату зібранням мирного характеру, якщо його учасники масово застосовують насильство, або своїми діями перешкоджають затриманню осіб, що вчинаяють насильство в ході мирного зібрання, та якщо іншим чином припинити насильство не можливо.
2. В оголошенні про втрату зібранням мирного характеру правоохоронні органи повідомляють про:
1)  надання часу для залишення місця проведення зібрання для осіб, що не беруть участь у актах насильства;
2)  можливість реалізувати своє право на мирне зібрання таким чином, щоб не перешкоджати законним діями працівників правоохоронних органів, в тому числі шляхом проведення спонтанного зібрання.”

Чи є зібрання “спонтанним”, і чи відрізняється воно від “втрати зібранням мирного характеру”, судячи з тексту законопроекту, самовільно визначатимуть також правоохоронці. Але про це трохи згодом. Важливіше знати, що передбачено після того, як час “для залишення місця проведення зібрання” сплине. Відповідь на це питання дають чинні кримінальний і адміністративний кодекси.

По-перше, поліцейські та нацгвардійці будуть вважати, що учасники зібрання порушили саме законну вимогу розійтися (п. 1 ч. 3 ст. 6 законопроекту 3587):

“Учасник мирного зібрання ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ додержуватися вимог Конституції, ЦЬОГО ЗАКОНУ та інших законів України.”

Тому правоохоронці зможуть затримувати та силоміць розганяти усіх без розбору протестувальників.

За що затримувати? За «злісну непокору законному розпорядженню або вимозі» (ст. 185 КУпАП), «опір представникові правоохоронного органу» (ст. 342 ККУ) чи за юридично нечіткий спадок радянських часів – “хуліганство” (ст. 173 КУпАП або ст. 296 ККУ). Якщо ж під час мирного зібрання дійсно буде локально відбуватися якась бійка, то затримуватимуть всіх за “групове порушення громадського порядку” (ст. 293 ККУ), чи не менш розпливчасті “масові заворушення” (ст. 294 ККУ) – цю статтю останнім часом полюбляють інкримінувати учасникам зібрань, під час яких відбуваються правопорушення.

Тобто достатньо буде декількох провокаторів на мирному зібранні чи вигадки про них, щоб почати процедуру силового розгону і цілком законно застосовувати силу до навіть мирних протестувальників, які просто не слухаються.

Чому можливий саме силовий розгін? Якщо людей буде мало – то, звісно, будуть лише затримувати і пакувати в автозаки. Якщо ж людей буде більше – бити на бігу, вигадувати, за що затримали поранених, і потім брехати на суді, що відбувався, наприклад, «опір правоохоронцю».

Нічого не нагадує? Так, все це ми вже бачили під час Революції Гідності…

2. ЗАГРОЗА УЗАКОНЕННЯ «ДЕДЛАЙНУ» ДЛЯ ПОВІДОМЛЕНЬ ПРО ЗІБРАННЯ ТА МОЖЛИВОСТІ ЇХ ЗАБОРОНИ В БУДЬ-ЯКИЙ МОМЕНТ

Організатори зібрань зобов’язані будуть повідомляти про зібрання не пізніше, ніж за 48 годин до початку (ч. 1 ст. 7 законопроекту 3587):

“Організатор мирного зібрання письмово повідомляє про намір проведення мирного зібрання відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування не пізніш як за сорок вісім годин до його початку.”

Нагадаю, що ще з часів ухвалення Конституції України і аж до сьогодні жодного законного «дедлайну» про час повідомлення на території країни не існує — владу про мирні зібрання можна повідомляти в будь-який момент до їх початку. Тому безліч мітингів відбувались і відбуваються просто тому, що їх не встигають заборонити підконтрольні владі суди.

Нещодавня конституційна реформа судоустрою з одного боку збільшила вплив президента на призначення суддів, і розширило можливості виконавчої влади для їх арешту, а з іншого — зовсім не торкнулася проблеми фактичного впливу на них місцевої влади. Тому «дедлайн» у 48 годин при невдалих наслідках як цієї реформи, так і децентралізації призведе до збільшення кількості політично вмотивованих судових заборон зібрань за політичними вказівками місцевої або центральної влади.

Автори 3587 також прагнуть, щоб суд отримав нові законні підстави заборонити мирне зібрання в будь-який момент до початку і під час зібрання за наявності «обставин, які зумовлюють необхідність звернення до суду» (абзац 4 ч. 1 п.п. б п. 1 ч. 2 розділу «Прикінцеві і перехідні положення» законопроекту 3587):

“Позовну заяву має бути подано безпосередньо до адміністративного суду протягом двадцяти чотирьох годин після реєстрації повідомлення про проведення мирного зібрання.
Якщо ОБСТАВИНИ, ЯКІ ЗУМОВЛЮЮТЬ НЕОБХІДНІСТЬ ЗВЕРНЕННЯ ДО СУДУ виникли після закінчення цього строку, то позовну заяву може бути подано не пізніше двадцяти чотирьох годин З ДНЯ ВИНИКНЕННЯ ТАКИХ ОБСТАВИН незалежно від того, чи почалося мирне зібрання.”
Тобто математика репресій виглядатиме наступним чином. Наприклад, ви чесно подали повідомлення рівно за 48 годин до вашої акції. Далі міська влада відповідно або встигає подати позовну заяву в проміжок часу з 48 до 24 годин до вашого зібрання, або ні. Проте якщо не встигає — це не проблема для суду! Бо в проміжок часу з 24 години до початку акції і аж до її завершення міська влада може вигадати момент виникнення «обставин, які зумовлюють необхідність звернення до суду», чим надати собі додаткові 24 години для подання позову.

Тут варто згадати, що чинний Кодекс про адміністративне судочинство України взагалі гарантує, що без судового розгляду мають залишатися позовні заяви органів влади про обмеження права на мирні зібрання, які надійшли в суд в день проведення зібрання, або після цього (ч. 2 ст. 182 КАСУ). Але законопроект № 3587 пропонує дещо переформулювати цю норму і повністю нівелювати її значення можливістю забороняти в будь-який момент до початку і під час зібрання…

Усе це призведе до збільшення кількості затримань за невиконання рішень суддів (ст. 382 ККУ), за «організацію або проведення мирних зібрань всупереч встановленій судом забороні» (зміни законопроекту 3587 в ст. 185-1 КУпАП), або до вищезгаданої адміністративної чи кримінальної відповідальності всіх учасників зібрань (п. 4 ч. 2 та п. 1 ч. 3 ст. 6 законопроекту 3587, ст. 185 КУпАП чи ст. 342 ККУ).

До того ж, несвоєчасність повідомлення про проведення мирного зібрання зможе буди додатковою підставою для судової заборони зібрання (ч. 7, ч. 2 ст. 16 законопроекту 3587):

“Несвоєчасне подання повідомлення про проведення мирного зібрання не зумовлює його обмеження ЗА ВІДСУТНОСТІ ПІДСТАВ, ВИЗНАЧЕНИХ частиною другою цієї статті.”

Тобто якщо ви не вкладетесь в дводенний “дедлайн”, і повідомили владу про мітинг, наприклад, за день, то суддя все одно може заборонити акцію, якщо вигадає, що запобігає “реальній небезпеці застосування з боку організаторів та учасників зібрання фізичної сили, зброї та інших небезпечних засобів” (п. 4 ч. 2 ст. 16 законопроекту 3587) чи “порушенню основоположних прав та свобод людини” (п. 7 ч.2 ст. 16 законопроекту 3587).

З цього прикладу видно, що попри те, що проект № 3587 уточнює конституційні підстави для судових заборон (ст. 16 законопроекту 3587), це призведе лише до уточнених шаблонів заборонних рішень. Перш за все тому, що справжня ґрунтовна судова реформа в Україні ще не проведена.

Тут варто згадати, зокрема, практику застосування спеціального закону про протести Російської Федерації. Де-юре там суто декларативний повідомчий принцип проведення зібрань — необхідно повідомити владу про проведення в певні строки. Але де-факто — дозвільний принцип (треба просити дозволу), бо усі зібрання більше однієї людини мають пройти процедуру “узгодження” з місцевою владою. І зрозуміло, що “узгоджують” не всім.

Як бачимо, щось подібне, але за участю судів адміністративної юрисдикції, хочуть запровадити і в Україні.

Це помітили і в Управлінні Верховного комісара ООН з прав людини, яке нещодавно розкритикувало пропозицію законопроекту № 3587 про узаконення обов’язку повідомляти органи влади про мирні зібрання за два дні до їх початку. У доповіді Управління про ситуацію щодо дотримання прав людини в Україні в період із 16 листопада 2015 по 15 лютого 2016 року, зокрема, йдеться про те, що норма про 48-годинний “дедлайн” подання повідомлень в поєднанні з підставами для судових заборон може призвести до “довільної заборони або обмеження мирних зібрань, знеохочуючи легітимну протестну діяльність та надаючи широкі повноваження судам щодо обмеження законних протестів”.

3. «НЕБЕЗПЕЧНІ» ЗІБРАННЯ БЕЗ ПОВІДОМЛЕНЬ — ПРОТИЗАКОННІ

Кому нагадаю, а кому вперше повідомлю, що зараз ч. 1 ст. 19, ч. 1 ст. 22 та ч. 2 ст. 58 чинної Конституції гарантують нам проведення мирних зібрань, про які ми не повідомили. Щоправда правоохоронці не завжди розуміють зміст цих статей.

Що пропонує змінити законопроект 3587? Нацполіція, Нацгвардія та інші правоохоронні органи на місці вирішуватимуть, чи мають люди право проводити зібрання без попереднього повідомлення, бо «спонтанні» зібрання мають два критерії — «невідкладність» і «неможливість повідомити в строк» 48 годин (п. 5 ч. 1 ст. 1 законопроекту 3587):

“…спонтанне мирне зібрання – мирне зібрання, яке є засобом невідкладного реагування суспільства чи групи людей на певну подію або інформацію, та про що неможливо було повідомити у строк, встановлений цим Законом.”

Пояснюю логіку законопроекту в цьому питанні. По-перше, як вже було сказано, люди будуть змушені проводити зібрання лише у встановлених спецзаконом рамках (п. 1 ч. 2 ст. 5, п. 4 ч. 2 та п. 1 ч. 3 ст. 6, законопроекту 3587):

“Організатор мирного зібрання має право:
1) проводити мирне зібрання у будь-якій формі ЗА УМОВИ ДОДЕРЖАННЯ ЗАКОНУ;”
“Учасник мирного зібрання має право: …
4) здійснювати інші дії, НЕ ЗАБОРОНЕНІ (НЕ ОБМЕЖЕНІ) ЗАКОНОМ чи рішенням суду, що набрало законної сили.
“Учасник мирного зібрання ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ додержуватися вимог Конституції, ЦЬОГО ЗАКОНУ та інших законів України.”

До того ж, згідно з текстом проекту 3587, лише правоохоронці будуть визначати на місці чи зібрання мирне, чи “втратило мирний характер”, чи воно “спонтанне” (п. 2 ч. 2 ст. 18 законопроекту 3587):

“В оголошенні про втрату зібранням мирного характеру правоохоронні органи повідомляють про: …
2). можливість реалізувати своє право на мирне зібрання таким чином, щоб не перешкоджати законним діями працівників правоохоронних органів, в тому числі шляхом проведення спонтанного зібрання.”

Тому якщо поліція чи нацгвардійці чомусь вирішать, що зібрання «неспонтанне», то зможуть затримати людей за «злісну непокору законному розпорядженню або вимозі» чи «опір представникові правоохоронного органу» (ст. 185 КУпАП, ст. 342 ККУ). Бо, наприклад, самовільно вирішать, що таке зібрання не є невідкладним, і що про нього таки можна було повідомити в строк (п. 5 ч. 1 ст. 1 законопроекту 3587).

Тобто, таку політично вмотивовану перевірку на «спонтанність» пройдуть далеко не всі протестувальники. А особливо важко людям буде доводити “спонтанність” свого зібрання, якщо вже після судової заборони вони все одно вийдуть на протест (зміни законопроекту 3587 в ст. 185-1 КУпАП, ст. 382 ККУ). Як було сказано вище, відсутність повідомлення про проведення мирного зібрання зможе бути додатковою підставою для такої заборони (ч. 7, ч. 2 ст. 16 законопроекту 3587).

Варто відмітити й те, що, на відміну від альтернативного 3587-1, проект № 3587 потурає байдикуванню правоохоронців, інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Пропонується, щоб вони, як і раніше, лише чекали на повідомлення про мирні зібрання від їхніх організаторів (ст. 13 законопроекту 3587), і не мали жодного обов’язку на рівні законів України організувати свою роботу для самостійного пошуку інформації про проведення зібрань, зокрема, за допомогою мережі Інтернет. У той час як у прифронтових областях вже зараз існує практика самостійного пошуку інформації про проведення зібрань правоохоронними органами та спецслужбами. Змусили, зокрема, терористичні акти…

4. ЗАГРОЗА НОВИХ МІСЦЕВИХ ПОРЯДКІВ ПРОВЕДЕННЯ ЗІБРАНЬ

Почну з того, що сьогодні законодавство України не дозволяє місцевим органам влади визначати порядок організації та проведення мирних зібрань, визначати права і свободи людини і громадянина та гарантії цих прав і свобод, а також визначати основні обов’язки громадянина. Проте в неокупованій Росією частині України окремі органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи все одно час від часу, всупереч законодавству, це роблять.

Що пропонує проект 3587? Він передбачає можливість ухвалювати нові, вже законні акти місцевих органів влади – тепер відповідно до нового спеціального закону про мирні зібрання, у питаннях, які цей закон не регулюватиме (п. 4 ч. 2, ч. 4 і ч. 5 розділу «Прикінцеві і перехідні положення» законопроекту 3587):

“До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать: …
3) вирішення ВІДПОВІДНО ДО ЗАКОНУ ПРО СВОБОДУ МИРНИХ ЗІБРАНЬ питань, пов’язаних із забезпеченням проведення мирних зібрань; вирішення відповідно до закону питань про проведення спортивних, видовищних та інших масових заходів; здійснення контролю за забезпеченням при їх проведенні громадського порядку;”

Це може легітимізувати додаткову регламентацію актами органів місцевої влади ледь не всіх питань, про які забули згадати в спеціальному законі про зібрання. Наприклад, місцеві царьки зможуть регламентувати допустиму кількість учасників зібрань, або визначати місця, де встановлення наметів учасників “перешкоджає руху пішоходів та перекриває доступ до будівель” (ч. 2 ст. 3, п. 3 ч. 2 ст. 5 законопроекту 3587).

Нагадаю, що сьогодні в Україні лишилося близько 50 неконституційних «фільчиних грамот» органів місцевого самоврядування. Станом на червень 2014 року Інформаційний центр “Майдан Моніторинг” зафіксував існування 53 таких актів в населених пунктах з числа 492 досліджених обласних, районних центрів та міст обласного підпорядкування (тобто 10,8%). Ці “фільчині грамоти” дістались нам як спадок Радянського Союзу — у 1988 році з метою придушення національно-визвольних рухів Президія Верховної Ради СРСР дозволила місцевій владі регламентувати порядок проведення мирних зібрань «з урахуванням місцевих умов». Але з моменту ухвалення Основного Закону України в 1996 році такі місцеві акти про зібрання є неконституційними (ст. 8, ч. 2 ст. 19, ст. 39, ст. 75, ч. 1 ст. 92 Конституції). Тому ще з тих часів місцеві активісти, правозахисники чи політики поступово добилися відміни більшої частини тих «фільчиних грамот», зокрема, через суд. До того ж, далеко не в усіх містах, де «фільчині» лишились, вони заважають проводити зібрання – десь місцеве самоврядування про них просто забуло, а десь люди роками вперто ці акти ігнорують як злочинні накази (ч. 1 ст. 19, ст. 60 Конституції, ч. 2 ст. 41 ККУ). Наприклад, ігнорують їх в Києві та Харкові, де місцеві депутати досі не відмінили схожі неконституційні документи.

Цікаво, що спроби регулювати мирні зібрання органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими і службовими особами – це частина більш загальної проблеми правової безграмотності та нерозуміння того, що ми живемо в унітарній державі. Наприклад, навіть адміністрації деяких навчальних закладів всупереч законодавству у своїх актах теж регулюють свободу зібрань студентів на територіях ВНЗ! А політичні більшості депутатів окремих місцевих рад упродовж десятків років без жодних на те делегованих повноважень від Верховної Ради в неконституційний спосіб час від часу також забороняють опозиційні партії та запроваджують так звані комендантські години для громадян. Подібні нормативно-правові акти характерні для федеративних утворень, і, ймовірно, є наслідком багатолітнього інформаційного впливу Російської Федерації.

5. ЗАГРОЗА СПЕЦЗАКОНУ ЯК ТАКОГО

Хоч у прикінцевих і перехідних положеннях законопроекту № 3587 і запропоновані переважно прогресивні зміни в чинні закони України на тему свободи зібрань, проте небезпечною є саме його основна частина — «тіло» проекту спеціального закону про протести. Небезпечним є і ухвалення альтернативного проекту № 3587-1. Бо в пострадянських реаліях навіть ідеальне «тіло» законопроекту не є гарантією від подальших погіршень тексту – з часом туди можна понапихувати додаткові обов’язки протестувальників, які звузять зміст і обсяг поняття свободи зібрань.

Наші опоненти кажуть, що мати спеціальний закон про протести зручно. Мовляв, не треба буде, як зараз, вишукувати згадки про мирні зібрання в різних законах – все буде знаходитись в одному місці! Та це лише напівправда. Бо зручно буде не лише заглядати в один документ — зручно буде вносити туди все нові й нові обов’язки учасників зібрань голосами 226 депутатів ситуативної більшості Верховної Ради. Тому якщо в сучасній Україні будь-який, навіть ідеальний спецзакон про зібрання буде ухвалено, то з кожною новою політичною кризою влада буде вносити в нього все жорсткіші і жорсткіші зміни.

Така або схожа доля спіткала чи не всі інші пострадянські держави. Зокрема, починаючи з 2004 року за допомогою змін в вищезгаданий російський спеціальний закон режим Путіна планомірно звужує свободу зібрань, щоб робити беззубою будь-яку опозицію. Українське ж громадянське суспільство хоч і сильніше російського, але досі занадто слабке, щоб систематично протистояти подібним апетитам тієї чи іншої парламентської більшості.

Чому ми проти розширення кількості обов’язків учасників мирних зібрань? Бо чинні адміністративний та кримінальний кодекси і так мають цілий арсенал статей проти усіх можливих правопорушень. Частину з них я згадував вище, та нагадаю і про публічні заклики до сепаратизму (ст. 110 ККУ) чи введення російських військ (ст. 536 ККУ), публічне використання символіки комуністичного чи нацистського тоталітарних режимів (ст. 436-1 ККУ). Комусь і цього мало?

ІНШИЙ ШЛЯХ

Як вже було сказано вище, ми виступаємо за безпечніший для українського суспільства шлях — внести зміни у вже наявні закони. Перш за все, в профільні закони про обов’язки основних “гравців” в сфері зібрань з боку влади — закони «Про Національну поліцію», «Про Національну гвардію України» та Кодекс адміністративного судочинства. Зокрема, варто додати туди відповідно: прямий обов’язок захищати учасників будь-яких мирних зібрань, пряму заборону невибіркового застосування насильства та додаткові запобіжники від політично вмотивованих заборон зібрань. Також слід виправити радянські пережитики на тему зібрань, які досі містяться в низці законів. Слід переписати чи написати нові підзаконні акти-інструкції рівня МВС, Нацполіції і Нацгвардії про зважені дії їх співробітників в складних ситуаціях.

Проекти цих документів вже переважно розроблені моєю правозахисною коаліцією і готові як до реєстрації в українському парламенті, так і до спільного обговорення їх змісту з профільними органами виконавчої влади. Окрім цього, в Верховній Раді своєї черги вже зараз чекають ще п’ять “неспеціальних” законопроектів про зібрання: 1779, 2073, 2391, 2651 та 4479. Ось найбільш вдалі, розроблені в тому числі на основі напрацювань експертів нашої коаліції:
— законопроект № 4479 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо незастосування на території України окремих нормативно-правових актів комуністичного тоталітарного режиму та місцевого самоврядування, що суперечать Конституції та загрожують унітарному устрою України»;
— законопроект № 2391, «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення (щодо запобігання безпідставному притягненню до відповідальності громадян за участь у мирних зібраннях)»;
— законопроект № 1779, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо прав громадян під час проведення мирних зібрань)».

Чому шлях “без спецзакону” безпечніший? Бо при бажанні погіршити наявні закони, обов’язки простих людей туди не особливо-то й впишеш. Це ж, зокрема, закони про поліцію, нацгвардію й суд! Наприклад, у новому законі про Нацполіцію прописано обов’язок людини власноруч показувати поліцейському вміст особистих речей або транспортного засобу під час процедури поверхневої перевірки. Але це чи не єдиний обов’язок “простого смертного” в профільному законі про обов’язки правоохоронців.

Певний ризик погіршення права на протест, звісно, залишиться. Але значно менший, ніж у випадку існування спеціального закону про обов’язки протестувальників. Наприклад, сумнозвісні “диктаторські закони 16 січня” 2014 року, які були скасовані після втечі Януковича, були змінами у вже наявні закони. Проте досі немає достеменних підтверджень, що Партія регіонів і КПУ тоді, буцім-то, мали необхідних 226 голосів для ухвалення. Що і стало однією з причин бунту майданівців на вулиці Грушевського! Тому поки ця чи майбутня влада не будує диктатуру стрімко як під час Революції Гідності, нам слід побоюватися не стільки різкої зміни законодавства на тему зібрань, скільки поступової — псування то одного закону, то іншого. Це дасть додатковий час для суспільних дискусій та громадсько-політичних кампаній, які допоможуть або запобігти регресу законодавства, або навіть прибрати вже ухвалені погіршення. Бо, повторюся, не прийнято в закони про обов’язки органів державної влади вписувати обов’язки “простих смертних”.

Причому ми не вигадуємо велосипед, коли радимо відмовитись від ідеї саме спецзакону про протести! В 2011 році спеціальний доповідач ООН нарахував, що з 76 досліджених країн світу лише в третині був спеціальний закон. Зараз окрім України спецзакону суто про зібрання немає в таких унітарних європейських державах як Норвегія, Швеція, Ісландія, Ірландія, Італія, Греція. Якщо ж глянемо на складніші устрoї, то теж побачимо певні аналоги як в унітарних державах з автономіями (Данія, Великобританія крім Північної Ірландії), так і деяких федераціях (Бельгія). В частині з цих країн свободу зібрань досить жорстко регулюють в інших законах, в частині — майже не регулюють. І в останньому випадку насправді немає нічого дикого, бо держава може натомість регулювати складові свободи зібрань — свободу слова, свободу самовираження, свободу переміщення,  — уникаючи при цьому надмірного правового регулювання, бюрократизації права та інших ризиків.

Хочемо в Європу? То чому не запозичити звідти лише найкраще для наших реалій?

Нагадаю, що Революця Гідності була в великій мірі спричинена реакцією людей на поліцейське насильство — криваву зачистку Майдану від студентів в ніч на 30 листопада 2013 року, що відбувалося навіть без жодного рішення суду про заборону зібрання. То чи не вийде через майже три роки після тих подій так, що ми виходили на Майдан для того, щоб влада тепер била нас “по-закону”?

Михайло Лебедь, експерт правозахисної коаліції “Ні — поліцейській державі!”, sprotiv.org

Вищий адміністративний суд розгляне позов Гладчука до Порошенка про запровадження виїзду за кордон за довідкою з військкомату. Документ

 

На фото Вадим Гладчук у адміністративному суді Києва

 

26 лютого 2014 року Вищий адміністративний суд України розгляне позов правозахистника, редактора часопису sprotiv.org Вадима Гладчука до президента Петра Порошенка щодо визнання частково незаконним і нечинним Указу від 30 січня 2015 року № 40/2015 «Про додаткові заходи щодо забезпечення проведення часткової мобілізації у 2015 році». У своєму позові Гладчук оскаржує запровадження виїзду за кордон за довідкою з військкомату та мобілізації хворих, що суперечить Європейській Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

«Я оскаржую цей указ, тому що я патріот і не можу терпіти беззаконня» – каже Гладчук,– «Україна зазнала російської агресії. Треба дати відсіч агресору, не уступати жодного клаптика української землі. Але ми бачимо, що уряд Яценюка здав Крим і тепер, замість того, щоб як мінімум економічно блокувати окуповані території, продовжує на мільярди постачати у Крим та Донбас безоплатно під державні гарантії воду, газ таелектроенергію.

Урядовці-зрадники підписали угоду, у якій визнають Крим федеральним округом Росії.

Війну можна вигравати передусім економічно. Але Порошенко жодних економічних санкцій проти Росії досі не ввів!

Нашу землю мають захищали професійні військові з найновішою зброєю, натомість у зону АТО часто примусово кидають необстріляних вчорашніх хворих цивільних. І диктатор Порошенко хоче зробити це ганебним правилом!

В тилу така людина може і на роботі підтримувати надійний тил для справжніх бійців, і, наприклад, в інформаційній війні відстоювати Україну. В тому числі, коли поїде за кордон на лікування і розповідатиме, які тут у нас справи. Я категорично проти новітнього кріпатцтва від военкоматів та запровадження Порошенком „безвізового режиму навпаки“ по-новому», — розповів Вадим Гладчук.

Гладчук також заявив, що у разі відхилення позову українськими судами він буде звертатися до Європейського Суду з прав людини: «Практика ЄСПЛ свідчить про те, що заборона виїзду з України без довідки з військкомату та примус хворих до служби в армії можуть бути визнані протиправними практиками. Зараз вивчаємо прецеденти. Наприклад, у справі „Солтисяк проти Росії“ у параграфі 54 рішення Європейський Суд відзначає, що стаття 2 протоколу № 4 до Конвенції гарантує кожному право на вільний виїзд з власної країни і не проводить ніякої різниці між цивільними та військовослужбовцями. До речі, відповідно до статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд має застосовувати принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини», повідомляє sprotiv.org.

pozov-dovidka-voenk1-338x500

Український правозахистник з окупованого Донбасу Андрій Древицький подякував президенту США Бараку Обамі. Фото

– Світове співтовариство має боронити право кожної людини на гідне ставлення та гарантувати виключний рівень безпеки правозахисників, котрі відважно служать цій справі, – підкреслив Генеральний секретар ООН Пан Гі Мун, звертаючись до міжнародної спільноти з нагоди відзначення Дня прав людини 10 грудня 2014 року.

– Діяльність нашої команди справді дуже складна та небезпечна, адже ми постійно перебуваємо в епіцентрі воєнних дій. Сьогодні активне залучення правозахисників до боротьби за людську честь і гідність на Сході України ставить їхнє життя під загрозу, часто навіть змушуючи евакуйовувати з регіону цілі родини, – наголосив правозахисник Андрій Древицький, коментуючи ситуацію в галузі прав людини в Україні.

За його словами, на Донбасі сепаратисти переслідують не тільки громадських активістів, представників етнічних, релігійних чи сексуальних меншин, а й усіх свідомих громадян, котрі протистоять пануванню проросійських бойовиків.

– Ми прагнемо врятувати людей, які живуть у постійному страху за своє життя, піддаються знущанням та тортурам. Дуже добре, що сьогодні на наші заклики відгукнулася міжнародна спільнота, адже представники європейських країн та, особливо, Сполучених Штатів Америки надають істотну підтримку постраждалим, а часто навіть допомагають урятувати їм життя, – додав Андрій Древицький.

Він розповів, що нині за підтримки міжнародних фондів SILC, Lifeline, Front Line та неурядової організації Freedom House в Україні активно реалізовуються проекти, у рамках яких надається екстренна допомога постраждалим правозахисникам, котрі перебувають «на передовій» демократичної боротьби з російською військовою агресією та терористичними угрупованнями.

– Під час візиту до США у вересні цього року я був вражений рівнем підтримки, яку американський народ, громадські та неурядові організації, благодійні фонди, політичні діячі, конгресмени та особисто президент США Барак Обама висловлюють українському народу в його боротьбі за демократичні цінності, – наголосив правозахисник.

– Після зустрічі з Президентом США я можу впевнено заявити про те, що українське громадянське суспільство не залишається наодинці з викликами сучасності, адже весь американський народ допомагає нам не допустити знищення демократії та протистояти тим зовнішнім та внутрішнім загрозам, які можуть зашкодити її розвитку, – підкреслив Андрій Древицький.

DrevitskyiObama1small

Висвітлюючи основні напрями діяльності правозахисників, він наголосив на важливості реалізації проекту «Громадський контроль за дотриманням міжнародних стандартів у галузі прав людини в Україні». Його започатковано за підтримки Міжнародної програми Lifeline та Шведського міжнародного ліберального центру (SILC – Swedish International Liberal Centre. – ред.) після підписання 12–14 серпня 2014 року президентом України Петром Порошенком низки взаємопов’язаних законів. На думку правозахисників, ці закони потрібно привести до норм Конституції України задля реального дотримання основоположних прав і свобод людини та громадянина.

Українські громадські активісти та представники світової спільноти обстоюють прогресивні демократичні цінності та переконують вітчизняну владу в необхідності приведення згаданих законів у відповідність до положень Конституції України та принципів міжнародного права.

У зв’язку з цим, Андрій Древицький звернувся до президента України, запропонувавши йому провести зустріч із представниками громадянського суспільства, під час якої має бути обговорено алгоритм вирішення проблем, що гальмують розвиток демократії в Україні та ставлять під загрозу здобутки Революції гідності: приведення українського законодавства у відповідність до Конституції України та ключових актів міжнародного права; активізація боротьби з корупцією; інтенсифікація процесів оновлення влади; та проведення реальної люстрації корумпованих високопосадовців і суддів.

Довідково:

Міжнародний день прав людини проголошений Генеральною асамблеєю ООН 4 грудня 1950 року. У Резолюції № 423 (V) представники ГА ООН закликали народи всього світу звернути особливу увагу на значення Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, яка є «загальним ідеалом для всього людства». Для цього держави світу мають щороку відзначати День прав людини, примножувати свої зусилля щодо відстоювання загальних суспільних свобод та регулярно надавати Генеральному секретарю ООН спеціальні доповіді щодо такої практики.

Цьогоріч День прав людини проходить під гаслом «Права людини – 365». Пропонуючи цей слоган, ООН мала на меті донести до кожної держави, суспільства та особи універсальність ідеї захисту прав людини, котра de facto відстоюється правозахисниками протягом усіх 365 днів року. За задумом ООН, нині людство повинно згадати про фундаментальність Загальної декларації прав людини, яка надає всім його представникам однакові права й свободи, таким чином підтверджуючи створення глобальної спільноти, котра сповідує універсальні ідеї та відстоює спільні цінності.

Ніна Марцинюк, sprotiv.org



Close
Приєднуйтесь!
Читайте нас у соцмережах: