Сообщения с тегами ‘Ганна Герман’

Пісец по-новому: жінкою III тисячоліття стала не герой АТО, а тюнінгована дружина Луценка

Lucenko-Iryna1

 

Відомі українські журналісти відреагували на рішення назвати «жінкою третього тисячоліття» Ірину Луценко, повідомляє портал 40ka.info.

Ірина Луценко стала переможцем в категорії “Рейтинг” (Всеукраїнської премії “Жінка III тисячоліття”) за захист прав і рівних можливостей чоловіків і жінок, відстоювання справедливості і прав людини в усіх сферах життя.

Крім Ірини Луценко «жінкою третього тисячоліття» стала і дружина президента Марина Порошенко.

«А я, дурень, думав, що жінки III-го тисячоліття в Україні – це жінки-солдати, які захищають Батьківщину на фронті, або волонтери, які віддають все для його забезпечення, або лікарі та медсестри АТО, які під вогнем рятують поранених бійців , або матері, ховають своїх загиблих на війні синів », – коментує український телеведучий і блогер Сергій Іванов.

“Я помилявся. Виявляється, що жінка III-го тисячоліття – це тюнінгова дружина генпрокурора у вечірній сукні. Все дуже просто. Ні, наша, вибачте, еліта ніколи не змінить своєї звички збирати блискучі іграшки, щиро вважаючи, що вона їх заслуговує », – додав він.

«Ірина Луценко стала переможцем Всеукраїнської премії” Жінка III тисячоліття “. Тепер її ім’я назавжди вписане золотими літерами в почесний список, в якому вже фігурують директор ПАТ «Луганський м’ясокомбінат» Тетяна Молчанова, радник Януковича Ганна Герман та інші видатні особистості. Куди посилати вітальну телеграму? », – жартує журналіст В’ячеслав Чечіло.

«Ну, для цього хоч освіти не потрібно … Ніякого. Тільки бабки », – погоджується журналіст Олександр Дубінський.

Непотізм по-новому. Хто кому брат, кум і сват в українській політиці. Розслідування

poroshenko-kumi1

 

СІМ’Ї

Сімейство Порошенків

1. Петро Порошенко, президент України
2. Олексій Порошенко, батько Петра Олексійовича, депутат Вінницької облради
3. Олексій Порошенко, син Петра Олексійовича, народний депутат України, член президії партії «Солідарність»

Сімейство Балоги

1. Віктор Балога, народний депутат України
2. Оксана Балога, дружина В. Балоги, депутат Закарпатської облради
3. Іван Балога, рідний брат В.Балоги, народний депутат України
4. Павло Балога, рідний брат В. Балоги, народний депутат України
5. Василь Петьовка, двоюрідний брат В. Балоги, народний депутат України
6. Андрій Балога, син В. Балоги, кандидат на мера Мукачевого

Сімейство Королевських

1. Наталія Королевська, народний депутат України
2. Юрій Солод, чоловік Н. Королевської, народний депутат України

Сімейство Луценків

1. Юрій Луценко, народний депутат України
2. Ірина Луценко, дружина Ю. Луценка, народний депутат України

Сімейство Матвієнків

1. Анатолій Матвієнко, народний депутат України
2. Сергій Березенко, племінник А. Матвієнка, народний депутат України, екс-голова ДУСі

Сімейство Добкіних
1. Михайло Добкін, народний депутат України
2. Дмитро Добкін, рідний брат М.Добкіна, народний депутат України

Сімейство Корчинських

1. Дмитро Корчинський, лідер «Братства»
2. Оксана Корчинська, дружина Д. Корчинського, народний депутат України

Сімейство Богословських
1. Інна Богословська, екс-народний депутат України
2. Володимир Мельниченко, чоловік І. Богословської, народний депутат України

Сімейство Клюєвих
1. Сергій Клюєв, народний депутат України
2. Андрій Клюєв, рідний брат С.Клюєва, екс-секретар РНБО

Сімейство Калетників
1. Оксана Калетник, екс-народний депутат України
2. Ігор Калетнік, двоюрідний брат О. Калетник, екс-віце-спікер парламенту
3. Григорій Калетнік, батько І. Калетніка, екс-народний депутат України

Сімейство Дубневичів
1. Ярослав Дубневич, народний депутат України
2. Богдан Дубневич, рідний брат Я. Дубневича, народний депутат України

Сімейство Ющенків
1. Віктор Ющенко, екс-президент України
2. Петро Ющенко, брат В.Ющенка, екс-народний депутат України
3. Ярослав Ющенко, син П. Ющенка, екс-заступник голови Харківської ОДА

Сімейство Довгих-Горіних
1. Станіслав Довгий, екс-народний депутат України
2. Олесь Довгий, син С. Довгого, народний депутат України
3. Ірина Горіна, теща О. Довгого, екс-народний депутат України

Сімейство Тягнибоків
1. Олег Тягнибок, лідер ВО «Свобода»
2. Андрій Тягнибок, брат О. Тягнибока, екс-народний депутат України

Сімейство Герег
1. Олександр Герега, народний депутат України
2. Галина Герега, дружина О. Гереги, екс-секретар Київради, колишній народний депутат України

Сімейство Онопенка
1. Василь Онопенко, суддя цивільної палати Верховного Суду України
2. Євген Корнійчук, зять В. Онопенка, екс-заступник міністра юстиції

Сімейство Костусєвих
1. Олексій Костусєв, екс-мер Одеси
2. Олексій Гончаренко, син О. Костусєва, народний депутат України

Сімейство Білозорів
1. Оксана Білозір, екс-міністр культури, колишній народний депутат України
2. Андрій Білозір, син О.Білозір, депутат Київради

Сімейство Васюників
1. Іван Васюник, екс-віце-премєр-міністр України
2. Ігор Васюник, рідний брат І. Васюника, народний депутат України

Сімейство Васильєвих
1. Олександр Васильєв, екс-народний депутат України
2. Геннадій Васильєв, рідний брат О. Васильєва, колишній в.о. Генерального прокурора України

Сімейство Буряків
1. Сергій Буряк, екс-народний депутат України, колишній голова Державної податкової адміністрації України
2. Олександр Буряк, екс-народний депутат України, банкір

Сімейство Вілкулів
1. Юрій Вілкул, мер Кривого Рогу
2. Олександр Вілкул, син Ю. Вілкула, екс-віце-прем’єр-міністр України, народний депутат України

Сімейство Франчуків
1. Анатолій Франчук, колишній голова Ради АРК
3. Ігор Франчук, син А. Франчук і колишній чоловік Олени Франчук, доньки Леоніда Кучми

Сімейство Кучми
1. Леонід Кучма, екс-президент України
2. Олена Пінчук, донька Л. Кучми
3. Віктор Пінчук, зять Л. Кучми і чоловік О. Пінчук

Сімейство Збітнєвих
1. Рена Назарова, депутат Київради
2. Юрій Збітнєв, чоловік Р. Назарової, екс-народний депутат України

СВАТИ
1. Петро Симоненко (КПУ) і Катерина Ващук, екс-народний депутат України
2. Андрій Деркач, народний депутат України і Володимир Литвин, народний депутат України

КУМИ

Порошенко Петро, президент України

Куми
Віктор Ющенко, екс-президент України
Оксана Білозір, співачка
Юрій Стець, міністр інформаційної політики

Бойко Юрій, народний депутат України

Куми
Дмитро Фірташ, співвласник компанії RosUkrEnergo
Ганна Герман, екс-народний депутат України

Деркач Андрій, народний депутат України

Куми
Давид Жванія, екс-народний депутат України.

Кільчицька Ірена, екс-перший заступник київського мера Леоніда Черновецького

Куми
Аліна Айвазова, колишня дружина Леоніда Черновецького;
Степан Черновецький, син Леоніда Черновецького;
Ольга Богомолець, доктор медичних наук, професор.

Кличко Віталій, мер Києва

Куми
Палатний Артур, народний депутат України

Кучма Леонід, екс-президент України

Куми
Сергій Льовочкін, народний депутат України
Юрій Павленко, народний депутат України
Іво Бобул, співак
Оксана Хант (Мороз), власниця магазину «Санахант»

Льовочкін Сергій, народний депутат України

Куми
Едуард Прутнік, екс-народний депутат
Віктор Янукович

Луценко Юрій, народний депутат України

Куми
Юрій Стець, міністр інформаційної політики

Мартиненко Микола, народний депутат України

Куми
Давид Жванія, екс-народний депутат України

Медведчук Віктор, екс-глава адміністрації президента Леоніда Кучми

Куми
Володимир Путін, президент Росії
Світлана Медведєва, дружина прем’єр-міністра Росії Дмитра Медведєва

Павленко Юрій, народний депутат України

Куми
Леонід Кучма, екс-президент України
Катерина Ющенко, дружина Віктора Ющенка

Піскун Святослав, екс-Генеральний прокурор і колишній народний депутат України

Куми
Сергій Винокуров, суддя Конституційного суду України
Петро Мельник, екс-ректор Національного університету податкової служби України
Дмитро Понамарчук, журналіст

Поживанов Михайло, колишній заступник міністра економіки України

Куми
Олег Надоша, екс-народний депутат України
Андрій Клюєв, екс-секретар Ради національної безпеки і оборони
Вадим Гуржос, колишній голова Державної служби автомобільних доріг України

Рибачук Олег, екс-глава Секретаріату президента України

Куми
Олександр Третьяков, народний депутат України
Катерина Ющенко, дружина Віктора Ющенка

Рудьковський Микола, екс-народний депутат України

Куми
Віктор Уколов, колишній народний депутат України

Стець Юрій, міністр інформаційної політики

Куми
Юрій Луценко, народний депутат України
Ірина Луценко, дружина Юрія Луценка, народний депутат України
Петро Порошенко, президент України
Марина Порошенко, дружина Петра Порошенка.

Третьяков Олександр, народний депутат України

Куми
Катерина Ющенко, дружина Віктора Ющенка
Едуард Зейналов, колишній народний депутат України
Дмитро Табачник, екс-міністр освіти і науки України
Олег Рибачук, екс-глава Секретаріату президента
Ігор Палиця, екс-голова Одеської ОДА

Франчук Олена, донька Леоніда Кучми

Куми
Оксана Хант (Мороз), власниця магазину «Санахант»

Шуфрич Нестор, народний депутат України

Куми
Ірина Білик, співачка

Ющенко Віктор, екс-президент України

Куми
Микола Палійчук, екс-голова Івано-Франківської обласної державної адміністрації
Микола Катеринчук, екс-народний депутат України
Петро Порошенко, президент України
Олександр Черевко, екс-голова Черкаської обласної державної адміністрації
Оксана Білозір, співачка
Володимир Гришко, співак
Оксана Хант (Мороз), власниця магазину «Санахант»
Станіслав Аржевітін, колишній народний депутат України
Сергій Буряк, екс-народний депутат України
Анатолій Бурдюгов, екс-прем’єр-міністр Криму
Давид Жванія, екс-народний депутат України
Михайло Саакашвілі, екс-президент Грузії
Ніно Ананіашвілі, грузинська балерина
Петро Міхеєв, екс-голова правління банку «Україна»

Ющенко Катерина, дружина Віктора Ющенка

Куми
Юрій Павленко, народний депутат України
Олександр Третьяков, народний депутат України

Янукович Людмила, дружина Віктора Януковича

Куми
Вадим Писарєв, художній керівник Донецького театру опери і балету.

Яценюк Арсеній, прем’єр-міністр України

Куми
Андрій Пишний, народний депутат України

Сергій Руденко, Національне бюро розслідувань України

У наступний парламент, окрім Богословської, рветься її чоловік

Вітаю мешканців Кам’янець-Подільського.

Мало хто з них знає, але за їх округом балотується до парламенту чоловік Інни Богословської.

Його прізвище Володимир Мельниченко.

В тому, що чоловік Богословської вирішив піти в депутати, немає нічого особливого. Просто дивно – робота, начебто, не дуже оплачувана та не дуже цікава, адже Богословська її регулярно прогулює – але щось людей туди тягне…

До речі, кандидату Мельниченку допомагають люди Богословської.

Його передвиборча програма, передана до ЦВК, набрана на комп’ютері, у «властивостях» якого вказано Prudens.

Це може перевірити будь-хто, скачавши виборчу програму Мельниченка з сайту Центрвиборчкому.

Prudens – саме так називається консалтингова фірма, створена Інною Богословською.

Загалом я не можу пригадати випадків у історії Верховної Ради, щоб одночасно депутатами були чоловік та жінка.

Інтрига в тому, що інформацію про статус пана Мельниченка не афішують. Не тільки тому, що це може завдати удару по шансах кандидата – Богословську складно віднести до кумирів західної України.

В першу чергу, це приховують від соратників Богословської по Партії регіонів. Там не дуже люблять саму Богословську, яка отримала прохідне місце в списку. А те, що вона неформально узгодила висунення ще і свого чоловіка, може роздратувати багатьох.

Ганна Герман, наприклад, змогла пристроїти свого чоловіка на посаду середньої ланки в СБУ. Хоча, напевно, вона теж би з радістю побачила його на сусідньому депутатському кріслі.

 

Сергій Лещенко, журналіст «Української правди»

 

Сімейні клани в українській політиці

Якби у Британії була своя Ганна Герман, яка працювала би в офісі Гордона Брауна, і одного весняного дня вона би надумала зробити свого сина заступником міністра, ця подія спричинила би скандал, а то й урядову кризу.

Таблоїди не давали би проходу новопризначеному чиновнику, а слідча комісія зайнялася би перевіркою, чи відповідає така поведінка цінностям, які повинні сповідувати піддані Її Величності.

Зате в Україні відрядження сина Ганни Герман заступником до Нестора Шуфрича не спровокувало навіть реакції з боку опозиції. Можливо тому, що зробити зауваження сьогоднішній владі просто нема кому. Адже їхні попередники мало чим відрізнялися від тих, хто тепер перебрався до службових кабінетів.

Характерна риса Партії регіонів

На сайті Міністерства надзвичайних ситуацій з’явилася біографія сина Герман Миколи Коровіцина.

Тепер платники податків знатимуть, що утримуватимуть заступника міністра, чий трудовий шлях до цієї посади пролягав аж з однієї кар’єрної сходинки – помічника народного депутата.

При чому цим депутатом була власна мама. Формально Коровіцин був оформлений до депутата Чорновола, але, за словами самого Тараса, частину квоти своїх помічників кожен нардеп віддає на потреби фракції. І Коровіцин працював саме з Герман як її водій та асистент. Загальний стаж роботи нового урядовця до призначення в Кабмін – три роки і сім місяців.

Поява сина Герман у Міністерстві надзвичайних ситуацій не викликала жодної резонансу в середовищі Партії регіонів. Демократичні традиції не надто розвинуті у команді нового президента. Цим регіонали і відрізняються від «Нашої України», де схоже за суттю призначення чоловіка Віри Ульянченко тут же викликало публічне засудження.

Прилаштування власних близьких на теплі посади цілком відповідає політичній культурі Партії регіонів.

Для цього достатньо переглянути склад Донецької обласної ради. Там можна знайти багато людей, чиї родичі освоюють уже київські владні коридори.

Так, депутатом Донецької обласної ради від Партії регіонів є:

– Віталій Пригодський – син Антона Пригодського, впливового депутата Верховної Ради;

– Володимир Дейч – син Бориса Дейча, іншого нардепа з Партії регіонів;

– Василь Бубка – брат екс-регіонала Сергія Бубки, глави Національного олімпійського комітету;

– Андрій Бондаренко – чоловік депутата Олени Бондаренко і, до речі, ще один новопризначений заступник міністра надзвичайних ситуацій;

– Віктор Бондик – брат нардепа-регіонала Валерія Бондика;

– Алла Борулько – родичка генпрокурора Медведька;

– Сергій Близнюк – син нового губернатора Донецької області регіонала Анатолія Близнюка, який до цього був головою Донецької облради.

Схожа ситуація і в міській раді Донецька. Тут мандатом володіють також діти нардепів:

– Андрій Ландик – син Валентина Ландика;

– Сергій Дейч – син Бориса Дейча.

Прецедент з призначенням сина Герман став нагодою проаналізувати інші родинні та кадрові зв’язки в українській політиці. Їх виявилося достатньо у всіх п’яти політичних силах, представлених у парламенті.

«Українська правда» не претендує на вичерпність цього списку, оскільки просто не всі сімейні стосунки нам відомі.

Партія регіонів

Тут моду задає сам Віктор Янукович, який власним вольовим рішенням у 2006 році дарував депутатство своєму сину Віктору Януковичу.

За цей час Янукович-молодший жодного разу не виступив з парламентської трибуни як доповідач або співдоповідач, жодного разу не взяв слова з місця. В парламенті цього скликання син Януковича поставив своє прізвище під трьома законопроектами. Оскільки тексти нормативних актів готував не він, то, швидше за все, автографи сина Януковича мали на меті іміджеве навантаження.

Загалом перші вибори за чисто партійними списками, які відбулися у 2006-му, відкрили зелений коридор до парламенту для другої хвилі регіоналів, чиї родичі на той момент уже побували в депутатах.

Так, у 2006 за списком Партії регіонів у депутати потрапляє бізнесмен Сергій Клюєв – брат Андрія Клюєва, який до того часу встиг попрацювати віце-прем’єром.

 

Також у 2006 році регіонали включають до свого списку Володимира Вечерка – зятя одного з найавторитетніших персонажів у донецькій ієрархії Юхима Зв’ягильського.

Загалом на виборах у 2006-му регіонали проводять до парламенту:

– Юлію Ковальову – сестру Василя Салигіна, який був обраний головою Харківської обласної ради;

– Олександра Вілкула – сина Юрія Вілкула, голови Дніпропетровської обласної ради;

– Володимира Ландік – брата іншого нардепа Валентина Ландика;

– Артема Щербаня – сина екс-губернатора Донеччини Володимира Щербаня.

Тоді ж нардепом стає Артем Пшонка – син заступника генерального прокурора Віктора Пшонки.

Трохи раніше, у березні 2004 року на довиборах до парламенту потрапляє Олександр Васильєв – брат на той час генерального прокурора Геннадія Васильєва.

У 2007 році на дострокових виборах у списку з’являється прізвище Юлії Новикової. Лише згодом з’ясувалося, що це – рідна сестра Сергія Льовочкіна.

 

Тоді ж 2007-му мандат отримує Олександр Супруненко – родич Леоніда Черновецького по лінії його доньки Христини.

У 2007-му нардепом став Дмитро Рева, чий батько Олексій Рева багато каденцій поспіль обіймає посаду мера Артемівська, де Ахметов (чи все-таки Янукович?) володіє заводом шампанських вин.

Родинні призначення не обмежуються Верховною Радою. Так, членом Центральної виборчої комісії в 2007 році стала Тетяна Лукаш – сестра юристки-регіоналки Олени Лукаш.

Інша юрист Тетяна Ківалова, донька нардепа Сергія Ківалова, є депутатом Одеської міської ради від Партії регіонів. Аналогічну позицію обіймає син іншого регіонала Олексія Костусєва Олексій Гончаренко, що засідає у тій же Одеській міській раді.

До Київської міської ради в минулому скликанні потрапили сини Раїси Богатирьової та Володимира Рибака.

А у Херсонській обласній раді два Демьохіна – окрім Володимира, який є головою ради, депутатом також є його брат Ігор Демьохін.

Родинні зв’язки регіоналів простежуються не лише на рівні депутатства. Так, донька нардепа Миколи Круглова Олена Мамонтова є суддею Вищого господарського суду.

У січні 2010-го року вона в складі колегії суддів ухвалила рішення про приналежність резиденції «Межигір’я» нинішнім власникам. А уже в середині березня її батько став новим губернатором Миколаївщини.

БЮТ

Хоча Юлія Тимошенко під час виборів намагалася довести, що не здійснювала призначень за родинною ознакою, але це не так.

Наприклад, у тому ж 2007 році членом Центральної виборчої комісії стає Юлія Швець– донька нардепа Віктора Швеця. До цієї посади дехто іде все життя, а 27-річна юристка на момент призначення встигла попрацювати лише в секретаріаті Кабміну та помічником депутата.

На дострокових виборах 2007-го до парламенту за списком БЮТ потрапляє Еліна Шишкіна – донька судді Конституційного суду Віктора Шишкіна.

 

Трудова діяльність молодої депутатки до цього обмежувалася посадою помічника нардепа Григорія Омельченка, який товаришував з Шишкіним. Це обрання доньки виглядало як подяка судді за його позицію під час розпуску парламенту в 2007 році.

Так само в депутати потрапляє Юрій Трегубов – син Ольги Трегубової, яка обіймала посаду першого помічника прем’єр-міністра Тимошенко. Пізніше в інтерв’ю Трегубовазізналася, що особисто рекомендувала сина в список.

Після призначення Тимошенко прем’єром в 2007-му посаду заступника міністра Кабінету міністрів отримує Володимир Федорчук – син одного із керівників партії «Батьківщина» Ярослава Федорчука.

Інший заступник міністра Кабміну Сергій Чеботар допомагає брату Леоніду Чеботарюстати заступником Державної податкової адміністрації в місті Києві.

Володимир Крупко, син міністра Кабміну Петра Крупка, після призначення батьказдобуває посаду начальника департаменту в «Нафтогазі».

А Олена Денисова, донька міністра праці та соціальної політики, завдяки матеріочолює Державну інспекцію по контролю за цінами в Криму.

Дітям Крупка і Денисової на той час було близько 25 років.

У 2006-му депутатом від БЮТ став Андрій Шевченко – тоді як його батько Віталій Шевченко очолював Нацраду з телебачення і радіомовлення. Заради справедливості тут можна додати, що Шевченко потрапив до Тимошенко саме як журналіст з уже сформованим іміджем і в подальшому працював її vip-агітатором.

Родичі БЮТівських депутатів активно представлені у місцевих радах.

Володимир Семинога, брат нардепа Анатолія Семиноги – депутат БЮТ в Київраді.Олег Куровський, син іншого нардепа Івана Куровського – так само депутат Київради від БЮТ. Віктор Таран, син Віктора Таран-Терена – депутат Дарницької райради від БЮТ.

Також до Київради за списком БЮТ пройшла  Інна Новак, дружина колишнього заступника глави секретаріату президента Олександра Чалого. Це – відлуння співпраці Тимошенко з «Індустріальним союзом Донбасу».

Народний депутат від БЮТ одесит Юрій Крук має двох синів – і обох доля не образила посадами. В’ячеслав Крук – депутат Одеської міської ради від БЮТ, а Юрій Крук-молодший за часів уряду Тимошенко в 29 років став начальником порту «Южний».

У БЮТівського олігарха Миколи Ковзеля є брат Петро Ковзель, який став суддею Окружного адміністративного суду Києва. А Петро Онопенко, брат глави Верховного суду Василя Онопенка, від Тимошенко отримав посаду заступника голови Державної митної служби. Так само як зять Онопенка Євген Корнійчук став першим заступником міністра юстиції.

Брати Сергій та Олександр Буряки також непогано реалізували себе при Тимошенко. Старший два роки пропрацював главою Державної податкової адміністрації, молодший стабільно обирається депутатом Верховної Ради.

 

Ще один братський тандем – Черпіцькі. Нардеп від БЮТ Олег Черпіцький має раніше судимого брата Олександра Черпіцького, який за часів Тимошенко встиг побувати і заступником глави Держкомзему, і навіть декілька днів – першим заступником міністра транспорту.

Зовсім невипадково останню посаду він отримав синхронно з подачею Тимошенко позову до Вищого адмінсуду про оскарження результатів президентських виборів.

Розгадка ж у тому, що суддею в цьому суді працює… дружина Олега ЧерпіцькогоЛюдмила Черпіцька.

Але розрахунок не виправдав себе. Після того, як суддя Черпіцька взагалі не прийшла на судовий розгляд і нічим не допомогла, Тимошенко скасувала розпорядження про призначення Олександра Черпіцького до Мінтрансу. На знак помсти його брат Олег Черпіцький став однією з «тушек» у коаліції Януковича.

НУНС

Хрестоматійний приклад, після якого призначення родичів у владу перестало сприйматися як щось непристойне, є прихід на посади родичів Ющенка. Так, у 2002 за списком «Нашої України» народним депутатом стає Петро Ющенко – до того часу нікому не відомий старший брат Віктора Андрійовича.

А в 2005-му заступником губернатора Харківської області призначають 24-річногоЯрослава Ющенка – племінника нового президента, який до цього мав один запис утрудовій біографії – він працював економістом на фірмі батька.

 

Цілком в дусі працевлаштування родичів стало призначення вже при новій владі чоловіка Віри Ульянченко Віктора Івченка на посаду заступника міністра освіти. У часи президентства Ющенка його також не ображали теплим місцем – за виключенням останнього півроку, Івченко пропрацював на чолі Нацагентства з питань інвестицій та інновацій.

Чотири з п’яти років президентства Ющенка посаду міністра молоді та спорту обіймавЮрій Павленко. Його тесть – Віктор Євсєєв, заступник керівника Державного управління справами в часи Ющенка і його персональний «банщик», якому президентдовіряв найделікатніші питання облаштування свого побуту.

Нардеп від НУНС Руслан Князевич – племінник Василя Князевича, міністра охорони здоров’я в останньому помаранчевому уряді. Щоправда, до списку депутатів Князевич-молодший потрапив завдяки особистим заслугам – як член Центрвиборчкому, який в часи Майдану відмовився визнавати сфальсифіковану перемогу Януковича.

У 2005-06 роках міністром охорони здоров’я був Юрій Поляченко – син Володимира Поляченка, який тоді ж обрався за списком «Нашої України».

Дружина нашоукраїнця Юрія Ключковського Наталія Богашева в другому уряді Тимошенко отримала посаду заступника міністра юстиції.

Син депутата від НУНС Станіслава Довгого Олесь Довгий у 2006-му був протягнутий Черновецьким на посаду секретаря Київради. Менш карколомно склалася кар’єра сина Бориса Тарасюка – Олег Тарасюк став заступником Державної податкової інспекції в Святошинському районі Києва.

Син іншого нашоукраїнця Зиновія Шкутяка Петро Шкутяк в 2009-му обійняв посаду голови Долинської райадміністрації Івано-Франківської області.

Мер Мукачевого Василь Петьовка став нардепом, коли його двоюрідний брат Віктор Балога очолював секретаріат президента. Так само завдяки Балозі депутатом обралася 25-річна Леся Оробець. Це – уже приклад передачі мандату в спадок: Леся потрапила до парламенту замість загиблого в автокатастрофі батька, якому Балога був винен за активний захист у 2004 році.

 

Ну а племінник нашоукраїнця Миколи Оніщука Максим Оніщук є суддею в Печерському райсуді Києва. Правда, став ним не тоді, коли дядько очолював міністерство юстиції, а коли той був першим заступником глави парламентського комітету з питань правосуддя.

КПУ

Попри заяви про ідеологічну цноту, не гребують родинними зв’язками і комуністи.

Так, заступник міністра охорони здоров’я Валерій Бідний є зятем екс-спікера комуніста Олександра Ткаченка.

Заступник міністра внутрішніх справ Василь Мармазов – син депутата від КПУ Євгена Мармазова.

Заступник глави Державної податкової адміністрації Олег Матвєєв – син депутата-комуніста Валентина Матвєєва.

Новий керівник Державної митної служби нардеп Ігор Калетнік – син екс-губернатора Вінниччини в часи Кучми Григорія Калетніка. Калетнік-старший, до речі, зараз готується зайти до парламенту… по списку Партії регіонів. Замість депутатів, що перешли на роботу до виконавчої влади.

 

 

Ну а син полум’яної комуністки Катерини Самойлик Сергій Самойлик отримав призначення на посаду прокурора Ялти.

Блок Литвин

Рідня голови фракції Литвина у Верховній Раді Ігоря Шарова працює в рідному Кіровограді. Старший брат Олександр Шаров є депутатом Кіровоградської облради, а молодший брат Юрій Шаров – депутат Кіровоградської міської ради

Інший литвинівець Вадим Гривковський має брата Едуарда Гривковського, який обіймає крісло віце-прем’єра уряду Криму.

Нардеп Микола Шершун свого сина Миколу Шершуна делегував на посаду члена Антимонопольного комітету.

Але живим втіленням родинних призначень у блоці Литвина є сам Володимир Литвин.

Обидва брата спікера парламенту при посадах. Микола Литвин – уже скоро десять років як керівник Державної прикордонної служби, а Петро Литвин – командувач військами Південного оперативного командування.

Призначення найближчих до себе осіб на хлібні місця – явище, характерне не лише для політиків. Так, наприклад, суддями Окружного адміністративного суду Києва працюють Наталія Блажівська та Костянтин Винокуров. Їхні батьки – заступники генерального прокурора…

…Чи можливо таке побачити у Британії? Можливо, якщо це телерепортаж про Україну.

 

Сергій Лещенко, Українська правда

 

 

Андрей Портнов: слабое звено

Кадры – решают многое, но не все. Расставить кадры – не значит выстроить систему. Последнее требует больше времени, усилий и смекалки. Это поняли уже не только в Партии регионов…

Поле для маневра у власти сузилось, подобно пресловутой шагреневой коже. И альтернативные проекты партий, которые еще вчера вызывали смех и недоумение – теперь стали реальностью. Подобно грибам-поганкам, прорастают эти проекты на еще пока живой вертикали власти Партии Регионов. Колесников практически в открытую финансирует Тягныбока, Фирташ прикупил Сеню и его потешный «Фронт Перемен», пыжится изо всех сил Балога с «Единым Центом», хитробожий Жвания являет свой пресветлый постный лик с плакатов «христианских демократов», ну а Виктор Медведчук взял под своё крыло двух людей, для которых ситуация сложилась двояко: или они проходят вместе с ним в парламент, или их ведут к прокурору. К прокурору, понятное дело, не хочет никто. Поэтому – и рвутся изо всех сил, без оглядки на то, чем это может закончиться.

Возвращение Голиафа

Экс-глава СДПУ(о) и бывший руководитель администрации президента Леонида Кучмы Виктор Медведчук намерен баллотироваться в Верховную Раду по одному из мажоритарных избирательных округов. Попытка будет сделана через Закарпатье. Выборы в Верховную Раду состоятся в октябре 2012 года. И Виктор Владимирович торопится. Спешными темпами отрабатывается сектор СМИ – сохранявший доселе молчание Медведчук, устами своих пиарщиков, комментирует события дня и высказывает авторитетным изданиям свое мнение. Нервничает. Ибо вхождение «донецких» во власть, то с чем он боролся изо всех сил – стало не просто грустной реальностью. Оккупируются все ветви власти: парламент, прокуратура, МВД. Практически решен вопрос с судебной системой – после показательного ареста Корнейчука, его тесть – Василий Онопенко, являет собой образец кротости и смирения.

Это все – дурной сон для Виктора Медведчука. Зазеркалье. Искаженная реальность. Но реальность. И с ней приходится жить. Медведчук прилагал все возможные усилия, чтобы неизбежное вхождение во власть «донецких» было компенсировано (через механизм партнерства) Юлией Тимошенко. Но выписанная им конституционная реформа времен Ющенко, так и не состоялась.

Единственный для него шанс выйти из политического небытия – это вернуться в парламент. Депутатская неприкосновенность ему также сильно понадобится, поскольку сейчас, когда он нарушил «обет» молчания, Виктор Янукович может вновь «вспомнить» о политике, так много сделавшем для фиаско главного «регионала» в 2004 году.

Рейдерские игры мальчика Ондрюши

Не так давно, в вонючей среде экспонатов украинской политической кунсткамеры вновь заблистала ярким светом скандальная звезда Андрея Портнова. Луганчанин Андрей Портнов по праву, считается юристом не по национальности. Он плоть от плоти «решалы» – нового типа сверхчеловека в стране победившего маразма и всеобщей коррупции. Он уже прошел через медные трубы, поносив значок нардепа. Прославился страстью к болтологии на политических ток-шоу и приобрел репутацию несгибаемого рейдера, сумевшего ублажить самого Коломойского. А это – весьма важные рычаги, умело эксплуатируя которые, не так и сложно стать «эффективным» украинским политиком! В принципе, с экрана «дибилятора» Портнов не несет ничего нового, осуществляя действия, привычные всем нам с рождения. В далеком 1973 году маленький Ондрюша Портнов с чистой совестью и легким сердцем какал в пеленки, а теперь – гадит на всем, до кого только может дотянуться. Консистенция продукта прежняя, объемы, правда, значительно возросли. Ничего не попишешь – статус!

О младых годах Портнова практически ничего не известно, поэтому будем считать, что жизнь нашего героя по-настоящему началась только после «дембеля» из армейских рядов. Через несколько лет, в 1997 году Ондрюша рванул из провинции в Киев, устроился в Госкомиссию по ценным бумагам, где и влачил скучное чиновничье существование аж до 2005 года, по ходу подрабатывая юристом. Увлечение правом быстро переросло в нервную, но уважаемую в наших краях специализацию – рейдерство. На рейдерской ниве Портнов снискал почет и уважение. Некоторые даже ставили его вторым по крутизне рейдером после известного Геннадия Корбана, товарища самого Коломойского!

Профессиональному психологу сразу станет ясно, что Портнов – человек, стремящийся к катарсису и справедливости, граничащей с самопожертвованием. Ведь как иначе объяснить постоянные призывы экс-бютовца бороться с ним самим? Наш герой с горящими глазами рубает правду-матку: «Рейдерством занимаются основные борцы с рейдерством!». Также и лозунги, относящиеся с независимости судебной власти, Ондрюша изрекает с невозмутимостью кота, нагадившего в тапок, но делающего вид, что ничего особенного не произошло. Стаж и опыт – ничего не попишешь. Плюс, такое редкое среди наших политиков явление – самокритика! Это словно бы Ринат Ахметов, сговорившись с Коломойским и Пинчуком объявили бы месячник по отстрелу олигархов и лично возглавили карательную операцию.

Первые лучики настоящей славы упали на Портнова в 2005 году, когда его подобрала Юля и бросила на передовую – бодаться в суде с «любымы друзямы» в самый разгар коррупционного скандала. В борьбе против оранжевых «отцов демократии» Портнов договорился до того, что призывал национализировать имущество шоколадного барона и недоолигарха Пети Порошенко. Какой сильный ход для электората: отобрать у Пети конфеты и выменять на голоса сладкоежек! Красавец, да и только! Шарикову даже не снилось! Раздать страждущим по вкусной шоколадке, залепить карамельками ропщущие уста толпы – да мало ли, что можно было бы предпринять! В итоге, факты коррупции, как известно, остались недоказанными, зато Портнов наконец-то втиснулся в высшую лигу украинской политики.

Удивительно, но к «оранжевой» на тот момент Юлии Владимировне – Портнов попал, не меняя бело-голубой ориентации. Более того, выяснилось, что его отношение к Президенту Ющенко сродни отношению болельщика киевского «Динамо» к команде «Спартак». Что тут говорить, если скромный чиновничек ГКЦБФР Портнов подал в отставку (!) после инаугурации Виктора Андреевича, что называется, «из принципа». Думается, Портнов ушел бы в отставку по политическим причинам даже с должности начальника котельной или с поста завгара! Клиническая ненависть к Президенту проявляется даже в хобби Портнова. Он увлекается именно тем, что Президент пытался искоренить в чиновниках – охотой и баней.

Затем Портнов сыграл одну из главных ролей в захватывающем триллере с элементами трагифарса – Юлия Владимировна попыталась свергнуть Семенюк с должности главы Фонда, и усадить туда верного Ондрюшу. Длительные боевые действия закончились тем, что выкурить социалистку из цитадели имущественных разборок так и не удалось – бастионы ФГИУ при поддержке с воздуха Президентом не дрогнули. А на Портнова завели дело о попытке слямзить у государства Одесский припортовый завод. А потом еще одно завели – угроза убийства сотрудницы при 12(!) свидетелях. Дела множатся, а депутат нагуливает жирок на свободе, и имел в виду все эти обвинения. С такой крышей и под таким каблучком можно все!

Собственно говоря, мальчик Ондрюша, решивший поиграть во взрослые игры, заигрался. Пытаясь обеспечить безбедное существование, и получить в свои руки неограниченную власть – построил под себя судебную систему (хотя какую там систему – жалкую пародию), для обслуживания своих же интересов. Смешно другое – не было у него должного бюрократического опыта, ибо тогда бы Ондрюша понял, что для функционирования системы, его, Андрея Владимировича, усилия уже не требуются. Проще говоря: капитально подпилил сук, на котором сам же сидит. Что и он, и его подельники – как никто, стали осознавать еще летом. Но было уже поздно.

Портнов неторопливо, но очень уверенно был отодвинут от центра принятия решений в АП, разделив судьбу еще ряда чиновников, уверовавших в собственную незаменимость для Януковича (как та же Анна Герман, исходящая желчью и пытающаяся изо всех сил нагадить молодой и задорной Дарке Чепак).

Вот только в отличие от других, Андрея Портнова перспектива ухода в политическое небытие не устраивала. И он решил подготовить запасной аэродром, избрав таковым непубличного Виктора Викторовича Медведчука, каковому и пообещал использовать все имеющиеся ресурсы (в том числе и судебные), для достижения результата. Совершенно упустив, что хвастаться партнерскими отношениями с подобного рода субъектом – весьма неосмотрительно. Говорят, что, если ты заключил сделку с Медведчуком, ты поступишь мудро, если пересчитаешь после пальцы… потом руки и ноги, а потом родственников.

Впрочем, каждому – своё…

Непуганный мурковод

Еще одним участником пресловутой сделки, (который, кстати, совершенно не боялся за пальцы-руки-ноги и родственников), как вы уже наверное догадались, был прокурор, чтущий, помимо всяких нудных кодексов, закон всевышней справедливости и божественной любви. О хитросплетениях последней было писано-переписано немало (см. историю ООО «Святая Дева Мария»). Увы, прошли те времена, и нравы, когда пианист-самоучка Ренат Равильевич Кузьмин мог творить святые чудеса. Что поделать – Киев город сложный, и несколько отличается от Донецка. Вот и приходится от тех чудес отбиваться, как от назойливых мух.

Скажем, сидит себе человек, никого не трогает, лабает «Мурку», и на тебе – звонит ему друг Ондрюша, и с дрожью в голосе заявляет, что мол на тебя уже готов пакет документов и Указ готовится, на назначение. Председателем СБУ!

Чудо!? – скажите вы. И будете безусловно правы. Потому что подобное с простым человеком, таки да, может приключиться, и то – раз в тысячу лет. А если учитывать, что герои нашего повествования, люди, более чем непростые, так и подавно. И, наверняка из невообразимой скромности, Ринат Равильевич ответил отказом. В нелицеприятной, и весьма матерной форме. По-счастию, ответил не Самому. А другу, Ондрюше. Который настолько испереживался за друга, что начал с ним выдумывать, как бы от этакой чести отказаться. При том, чтобы Самого не обидеть. Потому как перевод на другую, пусть даже более престижную и теоретически вышестоящую, должность для Рената Кузьмина – настоящая катастрофа. И не только потому, что он считает себя самостоятельной политической фигурой, достойной кресла Генерального прокурора Украины. А прежде всего потому, что в таком случае он лишится тех еще денежных потоков, омывающих Генеральную Прокуратуру, и хлебных крошек, попадающих из областей и районов, отданных на откуп доверенным людям.

Например, сейчас Кузьмин безраздельно хозяйничает в Сумской области, прокуратуру которой возглавляет родственник Кузьмина – Сергей Ленский, о блестящем интеллекте, глубоких правовых знаниях и исключительной духовности которого повествуют легенды еще с тех времен, когда Сережа работал помощником прокурора г. Донецка. Также в активе Кузьмина – Одесская область (с портами, потоками контрабанды и рынком «7-й километр»), по которой присматривает помощник Рената Равильевича по особым поручениям Игорь Проценко. Духовный и рьяный не по летам Игорек (бывший следователь Макеевской городской прокуратуры), в 2003-2004 годах прославился неслыханными даже по украинским меркам фальсификациями уголовных дел по заказу Кузьмина. Особенно скандальным была история с задержанием и последующим уголовным преследованием Проценко тогдашнего пенсионера МВД Михаила Халаджи. Вся вина Михаила Александровича заключалась лишь в том, что он неосторожно поделился информацией о преступном бизнесе ближайшего окружения Геннадия Васильева, а точнее – Рената Кузьмина и его двоюродного брата Рафаэля. Впоследствии, суд полностью оправдал Халаджи, а Игорь Проценко за эту выходку чуть было не сел. Однако прокурор Донецкой области Алексей Баганец пожалел мерзавца и закрыл дело, возбужденное по факту незаконного привлечения Михаила Халаджи к уголовной ответственности. Впоследствии, Проценко переехал в Киев, где долгое время носил за Кузьминым папку и выполнял всякие мелкие поручения нынешнего первого заместителя генпрокурора. За это Игорек теперь прокурорствует в Южной Пальмире, зарабатывая копеечку для обожаемого шефа.

Еще один серьезный в финансовом отношении объект – Печерский район Киева, где во главе районной прокуратуры находится креатура Кузьмина Виталий Харченко. О том, какими деньгами ворочают в прокуратуре центрального района столицы можно рассказывать часами. Не говоря уже о подчиняющемуся Кузьмину Главном управлении по расследованию особо важных дел, которое в умелых руках является настоящим клондайком.

Конечно, руководство Службой безопасности Украины также не относят к убыточным видам предпринимательской деятельности. Чего стоит хотя бы тот же Департамент контрразведывательной защиты экономики государства. Но, согласитесь, должность председателя СБУ по доходности не может идти ни в какое сравнение с должностью первого заместителя Генерального прокурора Украины.

Вот, поэтому, когда жареный петух еще не клюнул, но уже ожидалось изгнание «на повышение», после длительного разговора Ондрюши с Ренатом Равильевичем, взвесив все за и против, Кузьмин сделал ход. Возбудив уголовное дело в отношении экс-Президента Украины Леонида Кучмы.

Принуждение к ходу

Соответственно, теперь любая попытка устранить Кузьмина (даже путем назначения главой СБУ или лидером Великой Социалистической Народной Ливийской Арабской Джамахирии) вызовет шум по всей Европе – мол, преступный режим Януковича освобождает честного прокурора, дабы не допустить расследования деятельности бывшего Президента. Тот факт, что постановление о возбуждении уголовного дела в отношении Кучмы подписал не просто следователь, а лично первый заместитель Генерального прокурора Украины, превратил Кузьмина в весомую политическую фигуру.

После столь знакового возбуждения уголовного дела (от которого, кстати, реально обделался Виктор Пинчук, замыслив, будто это хитрая интрига, с целью начала его реприватизации), масса народу думала-гадала, что бы это значило, и откуда сие взялось. Кузьмин ходил мрачный и горделивый, Андрей Портнов пыжился, корча из себя мегааналитика и провидца. Хотя, оба прекрасно отдавали отчет, что их роль в этой теме – роль пешек, которыми сходили по-маленькому.

Поскольку решение о возбуждении дела в отношении Кучмы, принимал вовсе не Кузьмин, и хитрый ход придумал вовсе не Портнов. А тот, кому они вверили свои судьбы и своё будущее – Виктор Медведчук. Он же, а не Кузьмин (как полагали пикейные жилеты у Савика Шустера), принимал окончательное решение о аресте Юлии Тимошенко. Решение, которое чуть было не погубило Президента Украины.

Показательное унижение Генерального Прокурора Пшонки перед послами было ожидаемым, но не опасным. В конце-концов, Генпрокурором больше – Генпрокурором меньше. Свято место пусто не бывает, понадобиться – тот же Святослав Пискун будет рад восстановиться. А вот для Президента Украины после ареста Тимошенко был бы один-единственный путь. Путь изоляции, по типу белорусского «бацки» Лукашенко, с которым никто уже не здоровается и не воспринимает его всерьез. Ожидая с минуты на минуту его бесславной кончины.

Во что это вылилось, все хорошо помнят. Испуганная, но гордая и непобежденная Юлия Тимошенко, делающая пламенное заявление с цветами в руках на пороге следственного управления ГПУ, оправдывающийся Пшонка, и Портнов, прилагающий максимальные усилия, чтобы его фамилии не было в числе разработчиков дебильной акции не то возмездия, не то устрашения.

Впрочем, если поиграть в конспирологию, вырисовывается весьма любопытный пасьянс. Принуждение к ходу, который только ухудшает ситуацию игрока, сделал руками пешек человек, собирающийся вести свою крупную игру. Учитывая его близкородственные связи с «братской Россией» в лице премьер-министра Владимира Владимировича, и визитом в Украину Алексея Миллера, несложно просчитать, чью конкретно выгоду отстояли по-факту Ренат Кузьмин и Андрей Портнов. И озвученная цена на газ, которая для Украины может составить 500 баксов за тысячу кубов – безусловно, вполне адекватная цена для людей, знающих себе цену, и умеющих использовать самых высокопоставленных пешек. Поскольку выигрыш в игре составляет, если не ошибаюсь, около $ 1 миллиарда ежемесячно.

Конспирология? Очевидно же – что да. Уж слишком все совпадает и слишком глупо и приторно вяжется. Как варенье на мамины штаны. Хотя, если отмотать немного времени назад, возникают вполне устойчивые аналогии:

В ближайшее время круг потерпевших от контрразведывательной деятельности СБУ может расшириться. Ранее о прослушивании телефонных разговоров открыто заявляли лишь Ренат Кузьмин и заместитель главы фракции БЮТ Андрей Портнов. А недавно председатель совета центра «Правовая держава» Виктор Медведчук обратился к генпрокурору с просьбой возбудить уголовное дело в отношении должностных лиц СБУ, которыми «фальсифицируются доказательства для возбуждения уголовного дела по обвинению в государственной измене». По информации издания, речь идет о делах контрразведывательной защиты, одно из которых значится под агентурным названием «Патриот» в отношении Медведчука, второе – под агентурным названием «Связист» в отношении его помощника Мартынова. Документы свидетельствуют о том, что прослушивание телефонов господина Медведчука осуществлялось под предлогом его возможного шпионажа в пользу Российской Федерации.

Разумеется, шпионские дела более чем закрытые, и простому смертному почерпнуть информацию о них – невозможно. Но согласитесь, совпадения более чем странные. И если даже отбросить личные амбиции – то политическая подоплека видна невооруженным взглядом.

Слабое звено

31 мая сотрудниками СБУ был задержан руководитель земельной инспекции Киевской области Юрий Вязьмитинов. Он был арестован в гостинице «Киев» в момент получения взятки в размере 90 тысяч долларов США. Чекисты брали Вязьмитинова качественно, с поличным. На видеозаписях (которые, надеюсь, скоро мы увидим в интернете) неопровержимые доказательства.

Если бы не одно но… Юрий Вязьмитинов оказался одним из доверенных людей Виктора Медведчука, и одно время даже руководил небезызвестной фирмой «БИ.АЙ.ЭМ», выполняя самые что ни на есть ответственные, поручения.

Естественно, Медведчук дал команду сделать все возможное, чтобы дело спустить на тормозах, а потом похерить. Прокурорско-надзорную часть работы взял на себя Ренат Кузьмин, судебная была возложена на Андрея Портнова. А что – практически беспроигрышный вариант. Прокуратура может переквалифицировать дело с «вымогательство взятки» на «мошенничество». Самый гуманный в мире суд, под мудрым указанием Андрея Портнова – даст условное наказание. Тем более, что помимо Медведчука, которому Портнов клятвенно пообещал сделать «все возможное», с Кузьминым уже успел переговорить и посулить щедрый гонорар Владимир Сивкович.

К какому результату пришли высокие договаривающиеся стороны, несложно себе представить, но факт остается фактом: эти телодвижения оказались слишком явными, чтобы их можно было скрыть. Когда об этом аккуратно намекнули Портнову, последний отмахнулся, ответив в присущей ему манере: «Это туфта. Это обычный политический заказ, который шит белыми нитками и никого не заинтересует».

Безусловно, он прав. Ибо практика сваливать любые обвинения в нашей стране на политический заказ уже попросту живет в крови наших политиков, и самое обидное, эта практика полностью себя оправдывает. Еще ни один из политиков высшего государственного уровня не был привлечен к ответственности, любые попытки соответствующих органов дать ход делам неизменно наталкивались именно на эту позицию – мол политический заказ, отвалите нафиг. Вот и Портнов взял на вооружение проверенный способ.

Понятное дело, пока правоохранители занимаются только конкретными обвинениями в отношении конкретного человека и конкретной же взятки. И все идет к тому, что шумиха вокруг этого момента, как и во всех предыдущих случаях, где фигурировали обвинения против украинских политиков, уляжется и все забудется – невыгодно ведь регионалам жертвовать чиновником Администрации Президента такого уровня. Такая жертва может больно ударить по и без того низкому уровню доверия к политической силе, которая клялась в своей честности, реформах и «покращанню життя вже сьогодни».

Вполне вероятно, что Ондрюшу не посадят. А просто турнут, по-тихому. Что еще раз докажет, что политики в этом государстве не подчиняются тем законам и кодексам, которые действуют для рядовых граждан.

Поскольку наши политики – отдельная высшая каста, решающая все вопросы, не вынося сор из избы, а то, что показывают гражданам нашего государства, всего лишь хорошо срежиссированная пиеса.

Поле для маневра у власти сузилось, подобно пресловутой шагреневой коже. И альтернативные проекты партий, которые еще вчера вызывали смех и недоумение – теперь стали реальностью. Подобно грибам-поганкам, прорастают эти проекты на еще пока живой вертикали власти Партии Регионов. Колесников практически в открытую финансирует Тягныбока, Фирташ прикупил Сеню и его потешный «Фронт Перемен», пыжится изо всех сил Балога с «Единым Центом», хитробожий Жвания являет свой пресветлый постный лик с плакатов «христианских демократов», ну а Виктор Медведчук взял под своё крыло двух людей, для которых ситуация сложилась двояко: или они проходят вместе с ним в парламент, или их ведут к прокурору. К прокурору, понятное дело, не хочет никто. Поэтому – и рвутся изо всех сил, без оглядки на то, чем это может закончиться.

Возвращение Голиафа

Экс-глава СДПУ(о) и бывший руководитель администрации президента Леонида Кучмы Виктор Медведчук намерен баллотироваться в Верховную Раду по одному из мажоритарных избирательных округов. Попытка будет сделана через Закарпатье. Выборы в Верховную Раду состоятся в октябре 2012 года. И Виктор Владимирович торопится. Спешными темпами отрабатывается сектор СМИ – сохранявший доселе молчание Медведчук, устами своих пиарщиков, комментирует события дня и высказывает авторитетным изданиям свое мнение. Нервничает. Ибо вхождение «донецких» во власть, то с чем он боролся изо всех сил – стало не просто грустной реальностью. Оккупируются все ветви власти: парламент, прокуратура, МВД. Практически решен вопрос с судебной системой – после показательного ареста Корнейчука, его тесть – Василий Онопенко, являет собой образец кротости и смирения.

Это все – дурной сон для Виктора Медведчука. Зазеркалье. Искаженная реальность. Но реальность. И с ней приходится жить. Медведчук прилагал все возможные усилия, чтобы неизбежное вхождение во власть «донецких» было компенсировано (через механизм партнерства) Юлией Тимошенко. Но выписанная им конституционная реформа времен Ющенко, так и не состоялась.

Единственный для него шанс выйти из политического небытия – это вернуться в парламент. Депутатская неприкосновенность ему также сильно понадобится, поскольку сейчас, когда он нарушил «обет» молчания, Виктор Янукович может вновь «вспомнить» о политике, так много сделавшем для фиаско главного «регионала» в 2004 году.

Рейдерские игры мальчика Ондрюши

Не так давно, в вонючей среде экспонатов украинской политической кунсткамеры вновь заблистала ярким светом скандальная звезда Андрея Портнова. Луганчанин Андрей Портнов по праву, считается юристом не по национальности. Он плоть от плоти «решалы» – нового типа сверхчеловека в стране победившего маразма и всеобщей коррупции. Он уже прошел через медные трубы, поносив значок нардепа. Прославился страстью к болтологии на политических ток-шоу и приобрел репутацию несгибаемого рейдера, сумевшего ублажить самого Коломойского. А это – весьма важные рычаги, умело эксплуатируя которые, не так и сложно стать «эффективным» украинским политиком! В принципе, с экрана «дибилятора» Портнов не несет ничего нового, осуществляя действия, привычные всем нам с рождения. В далеком 1973 году маленький Ондрюша Портнов с чистой совестью и легким сердцем какал в пеленки, а теперь – гадит на всем, до кого только может дотянуться. Консистенция продукта прежняя, объемы, правда, значительно возросли. Ничего не попишешь – статус!

О младых годах Портнова практически ничего не известно, поэтому будем считать, что жизнь нашего героя по-настоящему началась только после «дембеля» из армейских рядов. Через несколько лет, в 1997 году Ондрюша рванул из провинции в Киев, устроился в Госкомиссию по ценным бумагам, где и влачил скучное чиновничье существование аж до 2005 года, по ходу подрабатывая юристом. Увлечение правом быстро переросло в нервную, но уважаемую в наших краях специализацию – рейдерство. На рейдерской ниве Портнов снискал почет и уважение. Некоторые даже ставили его вторым по крутизне рейдером после известного Геннадия Корбана, товарища самого Коломойского!

Профессиональному психологу сразу станет ясно, что Портнов – человек, стремящийся к катарсису и справедливости, граничащей с самопожертвованием. Ведь как иначе объяснить постоянные призывы экс-бютовца бороться с ним самим? Наш герой с горящими глазами рубает правду-матку: «Рейдерством занимаются основные борцы с рейдерством!». Также и лозунги, относящиеся с независимости судебной власти, Ондрюша изрекает с невозмутимостью кота, нагадившего в тапок, но делающего вид, что ничего особенного не произошло. Стаж и опыт – ничего не попишешь. Плюс, такое редкое среди наших политиков явление – самокритика! Это словно бы Ринат Ахметов, сговорившись с Коломойским и Пинчуком объявили бы месячник по отстрелу олигархов и лично возглавили карательную операцию.

Первые лучики настоящей славы упали на Портнова в 2005 году, когда его подобрала Юля и бросила на передовую – бодаться в суде с «любымы друзямы» в самый разгар коррупционного скандала. В борьбе против оранжевых «отцов демократии» Портнов договорился до того, что призывал национализировать имущество шоколадного барона и недоолигарха Пети Порошенко. Какой сильный ход для электората: отобрать у Пети конфеты и выменять на голоса сладкоежек! Красавец, да и только! Шарикову даже не снилось! Раздать страждущим по вкусной шоколадке, залепить карамельками ропщущие уста толпы – да мало ли, что можно было бы предпринять! В итоге, факты коррупции, как известно, остались недоказанными, зато Портнов наконец-то втиснулся в высшую лигу украинской политики.

Удивительно, но к «оранжевой» на тот момент Юлии Владимировне – Портнов попал, не меняя бело-голубой ориентации. Более того, выяснилось, что его отношение к Президенту Ющенко сродни отношению болельщика киевского «Динамо» к команде «Спартак». Что тут говорить, если скромный чиновничек ГКЦБФР Портнов подал в отставку (!) после инаугурации Виктора Андреевича, что называется, «из принципа». Думается, Портнов ушел бы в отставку по политическим причинам даже с должности начальника котельной или с поста завгара! Клиническая ненависть к Президенту проявляется даже в хобби Портнова. Он увлекается именно тем, что Президент пытался искоренить в чиновниках – охотой и баней.

Затем Портнов сыграл одну из главных ролей в захватывающем триллере с элементами трагифарса – Юлия Владимировна попыталась свергнуть Семенюк с должности главы Фонда, и усадить туда верного Ондрюшу. Длительные боевые действия закончились тем, что выкурить социалистку из цитадели имущественных разборок так и не удалось – бастионы ФГИУ при поддержке с воздуха Президентом не дрогнули. А на Портнова завели дело о попытке слямзить у государства Одесский припортовый завод. А потом еще одно завели – угроза убийства сотрудницы при 12(!) свидетелях. Дела множатся, а депутат нагуливает жирок на свободе, и имел в виду все эти обвинения. С такой крышей и под таким каблучком можно все!

Собственно говоря, мальчик Ондрюша, решивший поиграть во взрослые игры, заигрался. Пытаясь обеспечить безбедное существование, и получить в свои руки неограниченную власть – построил под себя судебную систему (хотя какую там систему – жалкую пародию), для обслуживания своих же интересов. Смешно другое – не было у него должного бюрократического опыта, ибо тогда бы Ондрюша понял, что для функционирования системы, его, Андрея Владимировича, усилия уже не требуются. Проще говоря: капитально подпилил сук, на котором сам же сидит. Что и он, и его подельники – как никто, стали осознавать еще летом. Но было уже поздно.

Портнов неторопливо, но очень уверенно был отодвинут от центра принятия решений в АП, разделив судьбу еще ряда чиновников, уверовавших в собственную незаменимость для Януковича (как та же Анна Герман, исходящая желчью и пытающаяся изо всех сил нагадить молодой и задорной Дарке Чепак).

Вот только в отличие от других, Андрея Портнова перспектива ухода в политическое небытие не устраивала. И он решил подготовить запасной аэродром, избрав таковым непубличного Виктора Викторовича Медведчука, каковому и пообещал использовать все имеющиеся ресурсы (в том числе и судебные), для достижения результата. Совершенно упустив, что хвастаться партнерскими отношениями с подобного рода субъектом – весьма неосмотрительно. Говорят, что, если ты заключил сделку с Медведчуком, ты поступишь мудро, если пересчитаешь после пальцы… потом руки и ноги, а потом родственников.

Впрочем, каждому – своё…

Непуганный мурковод

Еще одним участником пресловутой сделки, (который, кстати, совершенно не боялся за пальцы-руки-ноги и родственников), как вы уже наверное догадались, был прокурор, чтущий, помимо всяких нудных кодексов, закон всевышней справедливости и божественной любви. О хитросплетениях последней было писано-переписано немало (см. историю ООО «Святая Дева Мария»). Увы, прошли те времена, и нравы, когда пианист-самоучка Ренат Равильевич Кузьмин мог творить святые чудеса. Что поделать – Киев город сложный, и несколько отличается от Донецка. Вот и приходится от тех чудес отбиваться, как от назойливых мух.

Скажем, сидит себе человек, никого не трогает, лабает «Мурку», и на тебе – звонит ему друг Ондрюша, и с дрожью в голосе заявляет, что мол на тебя уже готов пакет документов и Указ готовится, на назначение. Председателем СБУ!

Чудо!? – скажите вы. И будете безусловно правы. Потому что подобное с простым человеком, таки да, может приключиться, и то – раз в тысячу лет. А если учитывать, что герои нашего повествования, люди, более чем непростые, так и подавно. И, наверняка из невообразимой скромности, Ринат Равильевич ответил отказом. В нелицеприятной, и весьма матерной форме. По-счастию, ответил не Самому. А другу, Ондрюше. Который настолько испереживался за друга, что начал с ним выдумывать, как бы от этакой чести отказаться. При том, чтобы Самого не обидеть. Потому как перевод на другую, пусть даже более престижную и теоретически вышестоящую, должность для Рената Кузьмина – настоящая катастрофа. И не только потому, что он считает себя самостоятельной политической фигурой, достойной кресла Генерального прокурора Украины. А прежде всего потому, что в таком случае он лишится тех еще денежных потоков, омывающих Генеральную Прокуратуру, и хлебных крошек, попадающих из областей и районов, отданных на откуп доверенным людям.

Например, сейчас Кузьмин безраздельно хозяйничает в Сумской области, прокуратуру которой возглавляет родственник Кузьмина – Сергей Ленский, о блестящем интеллекте, глубоких правовых знаниях и исключительной духовности которого повествуют легенды еще с тех времен, когда Сережа работал помощником прокурора г. Донецка. Также в активе Кузьмина – Одесская область (с портами, потоками контрабанды и рынком «7-й километр»), по которой присматривает помощник Рената Равильевича по особым поручениям Игорь Проценко. Духовный и рьяный не по летам Игорек (бывший следователь Макеевской городской прокуратуры), в 2003-2004 годах прославился неслыханными даже по украинским меркам фальсификациями уголовных дел по заказу Кузьмина. Особенно скандальным была история с задержанием и последующим уголовным преследованием Проценко тогдашнего пенсионера МВД Михаила Халаджи. Вся вина Михаила Александровича заключалась лишь в том, что он неосторожно поделился информацией о преступном бизнесе ближайшего окружения Геннадия Васильева, а точнее – Рената Кузьмина и его двоюродного брата Рафаэля. Впоследствии, суд полностью оправдал Халаджи, а Игорь Проценко за эту выходку чуть было не сел. Однако прокурор Донецкой области Алексей Баганец пожалел мерзавца и закрыл дело, возбужденное по факту незаконного привлечения Михаила Халаджи к уголовной ответственности. Впоследствии, Проценко переехал в Киев, где долгое время носил за Кузьминым папку и выполнял всякие мелкие поручения нынешнего первого заместителя генпрокурора. За это Игорек теперь прокурорствует в Южной Пальмире, зарабатывая копеечку для обожаемого шефа.

Еще один серьезный в финансовом отношении объект – Печерский район Киева, где во главе районной прокуратуры находится креатура Кузьмина Виталий Харченко. О том, какими деньгами ворочают в прокуратуре центрального района столицы можно рассказывать часами. Не говоря уже о подчиняющемуся Кузьмину Главном управлении по расследованию особо важных дел, которое в умелых руках является настоящим клондайком.

Конечно, руководство Службой безопасности Украины также не относят к убыточным видам предпринимательской деятельности. Чего стоит хотя бы тот же Департамент контрразведывательной защиты экономики государства. Но, согласитесь, должность председателя СБУ по доходности не может идти ни в какое сравнение с должностью первого заместителя Генерального прокурора Украины.

Вот, поэтому, когда жареный петух еще не клюнул, но уже ожидалось изгнание «на повышение», после длительного разговора Ондрюши с Ренатом Равильевичем, взвесив все за и против, Кузьмин сделал ход. Возбудив уголовное дело в отношении экс-Президента Украины Леонида Кучмы.

Принуждение к ходу

Соответственно, теперь любая попытка устранить Кузьмина (даже путем назначения главой СБУ или лидером Великой Социалистической Народной Ливийской Арабской Джамахирии) вызовет шум по всей Европе – мол, преступный режим Януковича освобождает честного прокурора, дабы не допустить расследования деятельности бывшего Президента. Тот факт, что постановление о возбуждении уголовного дела в отношении Кучмы подписал не просто следователь, а лично первый заместитель Генерального прокурора Украины, превратил Кузьмина в весомую политическую фигуру.

После столь знакового возбуждения уголовного дела (от которого, кстати, реально обделался Виктор Пинчук, замыслив, будто это хитрая интрига, с целью начала его реприватизации), масса народу думала-гадала, что бы это значило, и откуда сие взялось. Кузьмин ходил мрачный и горделивый, Андрей Портнов пыжился, корча из себя мегааналитика и провидца. Хотя, оба прекрасно отдавали отчет, что их роль в этой теме – роль пешек, которыми сходили по-маленькому.

Поскольку решение о возбуждении дела в отношении Кучмы, принимал вовсе не Кузьмин, и хитрый ход придумал вовсе не Портнов. А тот, кому они вверили свои судьбы и своё будущее – Виктор Медведчук. Он же, а не Кузьмин (как полагали пикейные жилеты у Савика Шустера), принимал окончательное решение о аресте Юлии Тимошенко. Решение, которое чуть было не погубило Президента Украины.

Показательное унижение Генерального Прокурора Пшонки перед послами было ожидаемым, но не опасным. В конце-концов, Генпрокурором больше – Генпрокурором меньше. Свято место пусто не бывает, понадобиться – тот же Святослав Пискун будет рад восстановиться. А вот для Президента Украины после ареста Тимошенко был бы один-единственный путь. Путь изоляции, по типу белорусского «бацки» Лукашенко, с которым никто уже не здоровается и не воспринимает его всерьез. Ожидая с минуты на минуту его бесславной кончины.

Во что это вылилось, все хорошо помнят. Испуганная, но гордая и непобежденная Юлия Тимошенко, делающая пламенное заявление с цветами в руках на пороге следственного управления ГПУ, оправдывающийся Пшонка, и Портнов, прилагающий максимальные усилия, чтобы его фамилии не было в числе разработчиков дебильной акции не то возмездия, не то устрашения.

Впрочем, если поиграть в конспирологию, вырисовывается весьма любопытный пасьянс. Принуждение к ходу, который только ухудшает ситуацию игрока, сделал руками пешек человек, собирающийся вести свою крупную игру. Учитывая его близкородственные связи с «братской Россией» в лице премьер-министра Владимира Владимировича, и визитом в Украину Алексея Миллера, несложно просчитать, чью конкретно выгоду отстояли по-факту Ренат Кузьмин и Андрей Портнов. И озвученная цена на газ, которая для Украины может составить 500 баксов за тысячу кубов – безусловно, вполне адекватная цена для людей, знающих себе цену, и умеющих использовать самых высокопоставленных пешек. Поскольку выигрыш в игре составляет, если не ошибаюсь, около $ 1 миллиарда ежемесячно.

Конспирология? Очевидно же – что да. Уж слишком все совпадает и слишком глупо и приторно вяжется. Как варенье на мамины штаны. Хотя, если отмотать немного времени назад, возникают вполне устойчивые аналогии:

В ближайшее время круг потерпевших от контрразведывательной деятельности СБУ может расшириться. Ранее о прослушивании телефонных разговоров открыто заявляли лишь Ренат Кузьмин и заместитель главы фракции БЮТ Андрей Портнов. А недавно председатель совета центра «Правовая держава» Виктор Медведчук обратился к генпрокурору с просьбой возбудить уголовное дело в отношении должностных лиц СБУ, которыми «фальсифицируются доказательства для возбуждения уголовного дела по обвинению в государственной измене». По информации издания, речь идет о делах контрразведывательной защиты, одно из которых значится под агентурным названием «Патриот» в отношении Медведчука, второе – под агентурным названием «Связист» в отношении его помощника Мартынова. Документы свидетельствуют о том, что прослушивание телефонов господина Медведчука осуществлялось под предлогом его возможного шпионажа в пользу Российской Федерации.

Разумеется, шпионские дела более чем закрытые, и простому смертному почерпнуть информацию о них – невозможно. Но согласитесь, совпадения более чем странные. И если даже отбросить личные амбиции – то политическая подоплека видна невооруженным взглядом.

Слабое звено

31 мая сотрудниками СБУ был задержан руководитель земельной инспекции Киевской области Юрий Вязьмитинов. Он был арестован в гостинице «Киев» в момент получения взятки в размере 90 тысяч долларов США. Чекисты брали Вязьмитинова качественно, с поличным. На видеозаписях (которые, надеюсь, скоро мы увидим в интернете) неопровержимые доказательства.

Если бы не одно но… Юрий Вязьмитинов оказался одним из доверенных людей Виктора Медведчука, и одно время даже руководил небезызвестной фирмой «БИ.АЙ.ЭМ», выполняя самые что ни на есть ответственные, поручения.

Естественно, Медведчук дал команду сделать все возможное, чтобы дело спустить на тормозах, а потом похерить. Прокурорско-надзорную часть работы взял на себя Ренат Кузьмин, судебная была возложена на Андрея Портнова. А что – практически беспроигрышный вариант. Прокуратура может переквалифицировать дело с «вымогательство взятки» на «мошенничество». Самый гуманный в мире суд, под мудрым указанием Андрея Портнова – даст условное наказание. Тем более, что помимо Медведчука, которому Портнов клятвенно пообещал сделать «все возможное», с Кузьминым уже успел переговорить и посулить щедрый гонорар Владимир Сивкович.

К какому результату пришли высокие договаривающиеся стороны, несложно себе представить, но факт остается фактом: эти телодвижения оказались слишком явными, чтобы их можно было скрыть. Когда об этом аккуратно намекнули Портнову, последний отмахнулся, ответив в присущей ему манере: «Это туфта. Это обычный политический заказ, который шит белыми нитками и никого не заинтересует».

Безусловно, он прав. Ибо практика сваливать любые обвинения в нашей стране на политический заказ уже попросту живет в крови наших политиков, и самое обидное, эта практика полностью себя оправдывает. Еще ни один из политиков высшего государственного уровня не был привлечен к ответственности, любые попытки соответствующих органов дать ход делам неизменно наталкивались именно на эту позицию – мол политический заказ, отвалите нафиг. Вот и Портнов взял на вооружение проверенный способ.

Понятное дело, пока правоохранители занимаются только конкретными обвинениями в отношении конкретного человека и конкретной же взятки. И все идет к тому, что шумиха вокруг этого момента, как и во всех предыдущих случаях, где фигурировали обвинения против украинских политиков, уляжется и все забудется – невыгодно ведь регионалам жертвовать чиновником Администрации Президента такого уровня. Такая жертва может больно ударить по и без того низкому уровню доверия к политической силе, которая клялась в своей честности, реформах и «покращанню життя вже сьогодни».

Вполне вероятно, что Ондрюшу не посадят. А просто турнут, по-тихому. Что еще раз докажет, что политики в этом государстве не подчиняются тем законам и кодексам, которые действуют для рядовых граждан.

Поскольку наши политики – отдельная высшая каста, решающая все вопросы, не вынося сор из избы, а то, что показывают гражданам нашего государства, всего лишь хорошо срежиссированная пиеса.

Валерий Краснухин, smi2.ru

Адміністрацію Президента фінансує офшор?

Створення Президентського кадрового резерву «Нова еліта нації» фінансує нікому невідомий фонд, донорів і засновників якого не знають навіть в Адміністрації Президента. І це при тому, що останні півроку регіонали на чому світ стоїть критикують українські громадські організації, які працюють на західні гранти.

Після року обіцянок, Президентський кадровий резерв «Нова еліта нації» таки почали створювати, принаймні віртуально – спеціальний сайт вже запустили.

Два тижні тому українські ЗМІ повідомили, що робота кадрового резерву стартувала і найближчим часом почнеться відбір претендентів. У вимогах до кандидатів, озвучених Адміністрацією Президента, значились всі можливі чесноти і вміння, а також 6 років робочого стажу. До 1 липня претенденти мають подати документи, а 50 щасливчиків отримають можливість влаштуватися на державну службу. А у вересні ще й гайнути на тижневе навчання до Гарвардського університету. Аби раптом кому в голову не прийшло, що в резерв зарахують «своїх», в АП пообіцяли, що кінцевим відбором займеться той самий Гарвардський університет. А заплатять за всю цю епопею з чиновниками-резервістами «приватні структури».

Днями Ганна Герман навіть заявила, що кадровий резерв практично «ломиться» від бажаючих послужити Україні, й свої анкети подали вже понад 500 добровольців.

Коротше кажучи, якась повна іділія виходить, торжество чесності і прозорості – відбирає Гарвард, навчає Школа державного управління імені Кеннеді при Гарвардському університеті за кошти спонсорів, і на тобі – маємо 50 «новомислячих» і підготовлених чиновників для підйому України.

Адміністрація Президента цензурує Гарвард?

Таку прекрасну ініціативу і співпрацю з американським університетом можна тільки вітати. Але, на всяк випадок, щоб перевірити бравадні декларації Адміністрації Президента, ми спробували дізнатись в американців, що і до чого. «Главком» зв’язався з прес-службою Школи державного управління імені Кеннеді при Гарвардському університеті й попросив розповісти про подробиці співпраці між ними та Адміністрації Президента, а заодно и повідати нам, скільки коштуватиме навчання та хто його Гарварду оплатив.

Американці пообіцяли відповісти за день, щоправда з відповіддю там затягнули на цілий тиждень. Спершу нам повідомили, що поки не можуть озвучити подробиць навчання, бо ще їх не знають. Сподіваються сконтактувати з українською стороною, а там може щось і повідомлять. Ні про суми коштів, ні хто оплачує навчання інформації у них не було.

Приблизно в цей самий час на сайті програми кадрового резерву з’явилося уточнення, що фінансувати всю цю епопею буде до цього маловідомий «Фонд економічних реформ в Україні». А ще через день представники Гарварду поінформували «Главком», що вони зв’язалися з українською стороною проекту, і там їм сказали перенаправляти нас на президентський сайт й слати усі запити на адресу [email protected]. Ось так коло замкнулося, перевірити інформацію наших чиновників не вдалося, навіть Гарварду наказали не бовкати зайвого.

Фонд, який потіснив Ахметова

Здивувала в цій історії і назва фонду, який тепер займається проектом президентського кадрового резерву і навчанням резервістів у Гарварді. Адже про «Фонд економічних реформ в Україні» мало хто щось знає, а джерела «Главкому» в АП повідомляли, що раніше резервом займався ахметовський «Фонд ефективне управління». Про новоявлених спонсорів відомо тільки те, що його презентували на початку року, і за його підтримки на СNN показували рекламні ролики про Україну. На сайті самого фонду вказано, що президентом є Любов Рудюк, і більше нічого.

«Главком» спочатку зв’язався з прес-секретарем Ріната Ахметова Оленою Довженко. Вона розповіла, що резервом вони дійсно займалися, але про «Фонд економічних реформ в Україні» взагалі нічого не чули. «Може ви з назвою помилилися, може на сайті наш фонд вказаний?», – перепитувала пані Довженко. А Інна Гордієнко, представник «Фонду ефективне управління» ще й запевнила, що ніякого зв’язку між фондами Ахметова і вказаним на сайті Президента немає.

Далі ми зв’язалися із загадковим «Фонд економічних реформ в Україні». Його представник Володимир Мартинюк нам підтвердив, що вони працюють з Президентським кадровим резервом, але ні обсягу фінансування програми, ні донорів фонду не повідомив. Зазначивши, що це «дрібні підприємці з України та з закордону, рівня набагато нижчого Ахметова». Хоча пообіцяв цю інформацію уточнити і повідомити. Але на цьому контакт обірвався, телефон пана Мартинюка відтепер завжди відповідає голосом секретарки, котра повідомляє про виняткову зайнятість шефа або його відсутність.

В цей же час, в Школі вищого корпусу державної служби, яка розробляла і має втілювати проект створення президентського резерву, також нічого не чули про міфічний фонд, який фінансує проект. Там всі контакти тримають саме з ахметівським «Ефективним управлінням». Вже навіть спільно розробили свою програму функціонування кадрового резерву на найближчий рік і думають, що саме її ухвалить Банкова.

У Януковича не знають, хто дає їм гроші

Дивна якась ситуація виходить: одну з головних ініціатив Президента – кадровий резерв, фінансує і організовує невідомо хто й за чиї кошти. Коли в самого фонду про їхніх донорів ніякої інформації отримати не вдалося, то залишався єдиний вихід – звернутися до Адміністрації Президента.

У своєму запиті до Сергія Льовочкіна ми поцікавилися, чи є створення кадрового резерву стратегічною ініціативою для Президента, на яких підставах цей проект фінансує маловідомий «Фонд економічних реформ в Україні» та чи знають в АП, звідки ця організація бере кошти для співпраці з кадровим резервом?

Відповідь керівника Головного управління забезпечення доступу до публічної інформації Дениса Іванеска надійшла вчасно, хоча мало що прояснила по суті питання.

Найперше, чиновник повідомив, що створення Президентського кадрового резерву дійсно є пріоритетною для Януковича. А щодо міфічного фонду нам відписали таке: «Фонд економічних реформ в Україні» співпрацює з АП, виходячи зі своїх статутних завдань. Фондом на сьогодні розглядається можливість часткового фінансування навчання членів програми ПКР в Школі державного управління імені Кеннеді при Гарвардському університеті. На цьому етапі проекту державне фінансування не передбачене».

Тут виникає запитання: якщо фонд тільки частково оплатить навчання, а держава взагалі ніяк це не фінансує, то хто ж оплатить решту?

Більш цікавою виявилася наступна інформація: «АП не є розпорядником інформації щодо суми коштів, які Фонд планує витратити на вказані цілі, а також не є розпорядником інформації щодо того, хто є засновниками та донорами «Фонду економічних реформ в Україні», – йдеться у відповіді.

Чиновники самі розписалися в тому, що не тільки не уявляють, які суму треба витратити на пріоритетний для Президента проект, а й взагалі ні в зуб ногою, чиї ж гроші вони на все це будуть тринькати. Логіка АП наступна: мовляв, ми збираємося вирощувати менеджерів не за кошти платників податків, а держава отримає від менеджерів нового покоління неабиякий зиск. У принципі, все було б добре, коли не але: Президент є посадовою особою, і його ініціативи, тим паче, визначені пріоритетними, що підтверджується й спеціальним розділом на сайті глави держави, відповідно, є державними. Тому історія про те, що не важливо, хто платить, головне – не держбюджет, тут не проходить. Адже за лаштунками таких публічних домовленостей можуть виявитися не публічні преференції, які гіпотетично голова держави змушений буде надати загадковим людям з «Фонду економічних реформ в Україні». А це вже є нічим інакшим, як проявом корупції, боротьба з якою, до речі, є ще одним пріоритетом Президента.

Гіпотетично, АП може фінансувати будь-хто – починаючи від «Аль-Каїди», і закінчуючи останнім кіпрським офшором. Можливо, ми перебільшуємо, але ця ситуація виглядає дико на фоні того, що спікери Партії регіонів типу Бондаренко, Єфремова, Колесніченка та Табачника постійно повторюють мантру про шкідливість роботи українських громадських організацій на західні гранти. Але ж то громадські організації, а тут стратегічний президентський проект не те, що на західні гранти, в взагалі бозна на чиї гроші.

Сподіваємося, що у «Фонді економічних реформ в Україні» та в Адміністрації Президента вистачить розуму опублікувати і обсяги фінансування створення Президентського кадрового резерву, і донорів, які віддають свої кровні на такі благородні цілі. Інакше, навіть теоретично гарний проект і далі буде викликати підозри та різноманітні інсинуації.

Віталій Червоненко, “Главком”



Close
Приєднуйтесь!
Читайте нас у соцмережах: