RSS Канал
Твиттер
Якось президент Порошенко був настільки обурений діяльністю «диванної сотні», що навіть виступив із різкою публічною критикою.
Говорив президент досить переконливо.
Але що надзвичайно прикметно: при цьому відверто «диванна» психологія й поведінка деяких міністрів і генералів АТО зовсім не бентежить Петра Олексійовича. Більше того, відсутність відповідних кадрових змін переконливо свідчить, що «диванні» генерали й полковники дуже навіть влаштовують президента.
Причини, скоріш за все, криються в завданнях, які ставить перед собою й підлеглими Порошенко.
Дії президента змушують зробити висновок, що якнайшвидше звільнення Донбасу з якнайменшими втратами є не єдиним, а в окремі проміжки часу – і не основним його завданням.
Дуже схоже, що не менш важливим Порошенко вважає створення передумов суттєвого посилення власних владних позицій.
Декілька аргументів на користь цієї тези.
Перше.
Схоже, Порошенко і його команда дуже близько до серця сприйняли інформацію про владні амбіції Коломойського, особливо про створення ним чогось на кшталт «приватної армії».
І цю небезпеку вони вважають чи не більшою, ніж російська агресія.
Як наслідок, батальйони, які в оточенні президента пов’язують із Коломойським, з тижня в тиждень, з місяця в місяць не отримували надійної підтримки важким озброєнням. І це при тому, що вони знаходяться в місцях із розряду найгарячіших, і їм протистоїть ворог із танками, «Градами» і важкою артилерією.
А на додаток підрозділи ЗСУ під командуванням Гелетея «перегруповуються» так, щоб оголити тили цих добровольчих батальйонів і створити передумови для оточення.
Дуже схоже, що президенту не потрібні перемоги, отримані не Гелетеєм. А особливо не потрібні перемоги, отримані харизматичними командирами.
Порошенко, Луценко і команда готові закрити очі, що гинуть найактивніші і найсвідоміші люди – головне, не допустити посилення Коломойського.
У виправдання звучать аргументи путінської якості, що якісь юридично-бюрократичні формальності не дозволяли передати танки й артилерію на баланс МВС, до структури якого входять згадані батальйони. І це при тому, що військовий спеціаліст середньої кваліфікації на пальцях пояснить президенту й міністру оборони, як вчасно допомогти добровольчим батальйонам танковими й артилерійськими підрозділами, не переводячи ці підрозділи до складу МВС.
Атакуючим бійцям глибоко плювати, на чиєму балансі знаходиться танк.
Їм важливо, щоб цей танк швидко подавив ворожі вогневі точки й урятував життя солдатам.
У Порошенка і його «диванної» команди, очевидно, пріоритети інші.
У результаті Луценко закликає об’єднатися навколо президента, який у цей час відверто «зливає» «незручні» батальйони.
Дивно, але радник Луценко не в змозі пояснити президенту, що:
а) своїми незграбними діями президент не стільки запобігає створенню «приватної армії», скільки створює умови появи «громадської армії», щирим бажанням якої буде після закінчення бойових дій всадити багнет у сідницю Порошенка. А таке бажання в сотень, а то й тисяч бійців, яких “диванні ” генерали залишили без підтримки перед ворожими танками й «Градами», – виникне обов’язково.
б) щоб переграти Коломойського, Порошенку перш за все потрібно проявити якості топ-менеджера більш високого рівня. Бо якщо й далі президентська команда місяцями буде вирішувати питання, на які в умовах війни повинно відводитись максимум 4-5 днів, і платою за таку «професійність» будуть десятки, і сотні загиблих і поранених – то народ сам, без усяких «приватних армій», винесе Порошенка із президентського крісла. Разом з усією його командою.
Друге.
Можливо, автору відома не вся інформація.
Але є дуже багато свідчень масової підтримки української армії пересічними українцями. Масштаби відомі.
І щось не дуже чути про подібний рух у середовищі мільярдерів і мільйонерів – і з оточення Порошенка, який і сам є мільярдером, і в середовищі тих, кого Луценко охарактеризував як «попутників нової влади».
Дуже схоже, що мільярдери й мільйонери приберігають свої гроші для вирішення більш важливої для них задачі – на передвиборчу кампанію.
Головна ціль народу – перемогти ворога.
Головна ціль Порошенка, мільярдерів і мільйонерів – завести побільше своїх людей у Верховну Раду.
У результаті в час, коли поранені бійці добровольчих батальйонів МВС гинуть в Іловайську без допомоги – Аваков веде передвиборчу агітацію, вихваляючи себе і Яценюка за «героїчну» перемогу над бюрократичними щурами.
Третє.
Президентська влада Порошенка буде нестійкою без надійної парламентської опори. Пропрезидентської політичної сили, яка б мала власний потужний рейтинг і чіткий конкретний план реформ, не існує.
Уся надія – на персональний рейтинг Порошенка. Луценко тепер поведе до «нового життя» відвертий атавізм минулого – іменний блок. Відсутність змісту прикривають яскравою обгорткою. Щоб не допустити хоча б падіння цього рейтингу, команда Порошенка намагається створити йому імідж головнокомандувача-переможця.
Це завдання «диванна» генеральська сотня почала виконувати в звичний для себе спосіб.
…Гелетей вже давно бравурно оголосив, що перемога дуже близька…
…Той же Гелетей демонструє реакцію шахіста, коли потрібно підтримати добровольчі батальйони важкою технікою, і реакцію найшвидшого спринтера, коли потрібно доповісти президенту про визволення чергового населеного пункту. Навіть якщо в цьому населеному пункті ще тривають важкі бої…
…Спікери АТО неодноразово оголошували, що сепаратисти в паніці і от-от масово покинуть свої позиції…
Навіть таке досить просте завдання «диванні» виконавці не в змозі виконати професійно.
Коли в черговий раз брехня вилізає назовні, як шило з мішка, коли в «повністю оточене силами АТО» місто безперешкодно потрапляє чергове підкріплення терористів на танках і «Камазах» – це починає викликати в людей реакцію, про яку іміджмейкери Порошенка побояться йому навіть заїкнутись.
Втім, звинувачувати у всьому генеральсько-чиновницьку «диванну сотню» – нечесно й неправильно.
Якби Порошенко дійсно захотів – придворної «диванної сотні» не існувало б як явища.
Є речі, які дуже чітко й точно відображають реальний стан справ.
Якщо владна президентська команда формується зі «своїх», а не із кращих кадрових ресурсів суспільства – значить, президент прийшов у владу вирішувати перш за все «свої» проблеми, а не проблеми суспільства. Значить, президент не є державним топ-менеджером вищої кваліфікації.
Якщо міністерство оборони очолює МВС-ник, головний особистий охоронець держави, – значить, його основним завданням буде спокій президента, а не спокій країни.
Якби Порошенко був достойним керівником, у ситуації з російськими конвоями Росія й світ замість «глибокого занепокоєння» із самого початку почули б чітку, конкретну позицію. Наприклад, що будь-який російський конвой, який ввійде в Україну без відповідного супроводу Міжнародного Червоного Хреста і без належної митної перевірки, Україна буде вважати військовим конвоєм, незалежно від кольору автомобілів і прапорців над ними. І буде відповідно реагувати.
І наполегливий повтор: військовий конвой. Бо на слух лапки в слові «гуманітарний» не сприймаються.
Світ має чути знову й знову: військовий конвой Путіна.
Тільки такі речі потрібно робити на упередження – а не тоді, коли російські вантажівки вже пересікають кордон.
Виправдання на кшталт «не піддатися на провокацію й не дати привід для повномасштабної військової агресії» навряд чи можна сприймати серйозно. Подібна позиція Сталіна свого часу надто дорого обійшлася країні.
Безкарність – не кращий метод вгамувати агресора. Путіну явно сподобалось безкарно розгулювати Донбасом на білих «Камазах».
Події на півдні навколо Новоазовська наочно свідчать: Путіну не потрібні ніякі приводи задля введення російської армії – проблем із вигадуванням причин у нього й без конвою немає. Як варіант, «Гhади» терористів зітруть у попіл прикордонне російське село, у чому відразу ж буде звинувачено Україну.
Якби Порошенко був харизматичним лідером і не плив за подіями, а формував потік подій – уже давно була б озвучена чітка позиція: якщо Росія не виведе з Донбасу свої війська й важку зброю – Україна офіційно поставить питання про членство в НАТО.
Тому що саме фактор НАТО в даний момент може бути найбільш прийнятним механізмом вирішення проблеми – він і Путіна здатен зупинити, і в той же час не піднімає болісне для країн Західної Європи питання посилення економічних санкцій.
І в НАТО вага прихильників України значно більша, ніж у ЄЕС.
Але якщо Україна вважає, що це питання «не на часі» – то й НАТО не буде напружуватись.
Адже якщо Україна «не вела війну», провівши при цьому вже три хвилі національної військової мобілізації й відправивши мобілізованих у бій, – то й із постачанням їй новітнього озброєння можна не поспішати.
Якщо навіть після розгрому роти російських десантників ми вели АТО, а не війну…
Порошенко повинен був уже давно зрозуміти: Путін бореться не за неоімперію. Він відчайдушно бореться за найцінніше для нього – за збереження своєї влади. Бо в Росії втратити владу – це втратити все. А український Другий Майдан і курс на Європу створили надзвичайно велику загрозу владі російського лідера.
Якщо ради збереження своєї влади Путін кинув під колеса майбутнє Росіїї…
У цій боротьбі Путін піде до кінця.
А значить, для України стоїть питання «або – або»…
І це означає, що й для Порошенка стоїть питання «або – або»: або він із торгаша перетворюється на кризового топ-менеджера й негайно розганяє придворну «диванну сотню» – або нехай готується «на вихід».
Хто не розуміє суті лютого 1917 року в Петрограді – читай, лютого 2014 року в Києві – той отримує «жовтень 1917 року в Петрограді», сучасну київську дату проставьте самі.
Індикатор популіста Ляшка – дуже красномовний і тривожний.
Було б дуже добре, якби Юрій Віталійович зумів пояснити це президенту.
Геннадій Люк
Рубрики 
Теги: 
