Архив Червень 7th, 2011

Адміністрацію Президента фінансує офшор?

Створення Президентського кадрового резерву «Нова еліта нації» фінансує нікому невідомий фонд, донорів і засновників якого не знають навіть в Адміністрації Президента. І це при тому, що останні півроку регіонали на чому світ стоїть критикують українські громадські організації, які працюють на західні гранти.

Після року обіцянок, Президентський кадровий резерв «Нова еліта нації» таки почали створювати, принаймні віртуально – спеціальний сайт вже запустили.

Два тижні тому українські ЗМІ повідомили, що робота кадрового резерву стартувала і найближчим часом почнеться відбір претендентів. У вимогах до кандидатів, озвучених Адміністрацією Президента, значились всі можливі чесноти і вміння, а також 6 років робочого стажу. До 1 липня претенденти мають подати документи, а 50 щасливчиків отримають можливість влаштуватися на державну службу. А у вересні ще й гайнути на тижневе навчання до Гарвардського університету. Аби раптом кому в голову не прийшло, що в резерв зарахують «своїх», в АП пообіцяли, що кінцевим відбором займеться той самий Гарвардський університет. А заплатять за всю цю епопею з чиновниками-резервістами «приватні структури».

Днями Ганна Герман навіть заявила, що кадровий резерв практично «ломиться» від бажаючих послужити Україні, й свої анкети подали вже понад 500 добровольців.

Коротше кажучи, якась повна іділія виходить, торжество чесності і прозорості – відбирає Гарвард, навчає Школа державного управління імені Кеннеді при Гарвардському університеті за кошти спонсорів, і на тобі – маємо 50 «новомислячих» і підготовлених чиновників для підйому України.

Адміністрація Президента цензурує Гарвард?

Таку прекрасну ініціативу і співпрацю з американським університетом можна тільки вітати. Але, на всяк випадок, щоб перевірити бравадні декларації Адміністрації Президента, ми спробували дізнатись в американців, що і до чого. «Главком» зв’язався з прес-службою Школи державного управління імені Кеннеді при Гарвардському університеті й попросив розповісти про подробиці співпраці між ними та Адміністрації Президента, а заодно и повідати нам, скільки коштуватиме навчання та хто його Гарварду оплатив.

Американці пообіцяли відповісти за день, щоправда з відповіддю там затягнули на цілий тиждень. Спершу нам повідомили, що поки не можуть озвучити подробиць навчання, бо ще їх не знають. Сподіваються сконтактувати з українською стороною, а там може щось і повідомлять. Ні про суми коштів, ні хто оплачує навчання інформації у них не було.

Приблизно в цей самий час на сайті програми кадрового резерву з’явилося уточнення, що фінансувати всю цю епопею буде до цього маловідомий «Фонд економічних реформ в Україні». А ще через день представники Гарварду поінформували «Главком», що вони зв’язалися з українською стороною проекту, і там їм сказали перенаправляти нас на президентський сайт й слати усі запити на адресу [email protected]. Ось так коло замкнулося, перевірити інформацію наших чиновників не вдалося, навіть Гарварду наказали не бовкати зайвого.

Фонд, який потіснив Ахметова

Здивувала в цій історії і назва фонду, який тепер займається проектом президентського кадрового резерву і навчанням резервістів у Гарварді. Адже про «Фонд економічних реформ в Україні» мало хто щось знає, а джерела «Главкому» в АП повідомляли, що раніше резервом займався ахметовський «Фонд ефективне управління». Про новоявлених спонсорів відомо тільки те, що його презентували на початку року, і за його підтримки на СNN показували рекламні ролики про Україну. На сайті самого фонду вказано, що президентом є Любов Рудюк, і більше нічого.

«Главком» спочатку зв’язався з прес-секретарем Ріната Ахметова Оленою Довженко. Вона розповіла, що резервом вони дійсно займалися, але про «Фонд економічних реформ в Україні» взагалі нічого не чули. «Може ви з назвою помилилися, може на сайті наш фонд вказаний?», – перепитувала пані Довженко. А Інна Гордієнко, представник «Фонду ефективне управління» ще й запевнила, що ніякого зв’язку між фондами Ахметова і вказаним на сайті Президента немає.

Далі ми зв’язалися із загадковим «Фонд економічних реформ в Україні». Його представник Володимир Мартинюк нам підтвердив, що вони працюють з Президентським кадровим резервом, але ні обсягу фінансування програми, ні донорів фонду не повідомив. Зазначивши, що це «дрібні підприємці з України та з закордону, рівня набагато нижчого Ахметова». Хоча пообіцяв цю інформацію уточнити і повідомити. Але на цьому контакт обірвався, телефон пана Мартинюка відтепер завжди відповідає голосом секретарки, котра повідомляє про виняткову зайнятість шефа або його відсутність.

В цей же час, в Школі вищого корпусу державної служби, яка розробляла і має втілювати проект створення президентського резерву, також нічого не чули про міфічний фонд, який фінансує проект. Там всі контакти тримають саме з ахметівським «Ефективним управлінням». Вже навіть спільно розробили свою програму функціонування кадрового резерву на найближчий рік і думають, що саме її ухвалить Банкова.

У Януковича не знають, хто дає їм гроші

Дивна якась ситуація виходить: одну з головних ініціатив Президента – кадровий резерв, фінансує і організовує невідомо хто й за чиї кошти. Коли в самого фонду про їхніх донорів ніякої інформації отримати не вдалося, то залишався єдиний вихід – звернутися до Адміністрації Президента.

У своєму запиті до Сергія Льовочкіна ми поцікавилися, чи є створення кадрового резерву стратегічною ініціативою для Президента, на яких підставах цей проект фінансує маловідомий «Фонд економічних реформ в Україні» та чи знають в АП, звідки ця організація бере кошти для співпраці з кадровим резервом?

Відповідь керівника Головного управління забезпечення доступу до публічної інформації Дениса Іванеска надійшла вчасно, хоча мало що прояснила по суті питання.

Найперше, чиновник повідомив, що створення Президентського кадрового резерву дійсно є пріоритетною для Януковича. А щодо міфічного фонду нам відписали таке: «Фонд економічних реформ в Україні» співпрацює з АП, виходячи зі своїх статутних завдань. Фондом на сьогодні розглядається можливість часткового фінансування навчання членів програми ПКР в Школі державного управління імені Кеннеді при Гарвардському університеті. На цьому етапі проекту державне фінансування не передбачене».

Тут виникає запитання: якщо фонд тільки частково оплатить навчання, а держава взагалі ніяк це не фінансує, то хто ж оплатить решту?

Більш цікавою виявилася наступна інформація: «АП не є розпорядником інформації щодо суми коштів, які Фонд планує витратити на вказані цілі, а також не є розпорядником інформації щодо того, хто є засновниками та донорами «Фонду економічних реформ в Україні», – йдеться у відповіді.

Чиновники самі розписалися в тому, що не тільки не уявляють, які суму треба витратити на пріоритетний для Президента проект, а й взагалі ні в зуб ногою, чиї ж гроші вони на все це будуть тринькати. Логіка АП наступна: мовляв, ми збираємося вирощувати менеджерів не за кошти платників податків, а держава отримає від менеджерів нового покоління неабиякий зиск. У принципі, все було б добре, коли не але: Президент є посадовою особою, і його ініціативи, тим паче, визначені пріоритетними, що підтверджується й спеціальним розділом на сайті глави держави, відповідно, є державними. Тому історія про те, що не важливо, хто платить, головне – не держбюджет, тут не проходить. Адже за лаштунками таких публічних домовленостей можуть виявитися не публічні преференції, які гіпотетично голова держави змушений буде надати загадковим людям з «Фонду економічних реформ в Україні». А це вже є нічим інакшим, як проявом корупції, боротьба з якою, до речі, є ще одним пріоритетом Президента.

Гіпотетично, АП може фінансувати будь-хто – починаючи від «Аль-Каїди», і закінчуючи останнім кіпрським офшором. Можливо, ми перебільшуємо, але ця ситуація виглядає дико на фоні того, що спікери Партії регіонів типу Бондаренко, Єфремова, Колесніченка та Табачника постійно повторюють мантру про шкідливість роботи українських громадських організацій на західні гранти. Але ж то громадські організації, а тут стратегічний президентський проект не те, що на західні гранти, в взагалі бозна на чиї гроші.

Сподіваємося, що у «Фонді економічних реформ в Україні» та в Адміністрації Президента вистачить розуму опублікувати і обсяги фінансування створення Президентського кадрового резерву, і донорів, які віддають свої кровні на такі благородні цілі. Інакше, навіть теоретично гарний проект і далі буде викликати підозри та різноманітні інсинуації.

Віталій Червоненко, “Главком”

Александр Ярославский: олигарх «на экспорт»

Видать, схема реконструкции стадиона «Металлист», при которой «в своем же банке, свои же строители, под госгарантии получают финансирование и по раздутым сметам делают ремонт для своего же футбольного клуба» настолько пришлась по душе Александру Владиленовичу, что он готов строить хоть «метро на луну», лишь бы в этом проекте еще кто-нибудь участвовал.

История формирования крупнейших частных капиталов в Украине еще ждет своих летописцев. Наверняка это будет увлекательное чтиво, служащее кому назиданием, а кому примером. Раздел на букву «Я» в этом олигархологическом произведении, наверняка будет содержать жизнеописание Ярославского Александра Владиленовича – известного украинского бизнесмена, фермера и химика, строителя и финансиста, политического и футбольного инвестора. Александр Владиленович ярко олицетворяет собой целую отдельную историческую эпоху, которую экономистам-либералам и сторонникам демократических изменений хотелось бы оставить давно в прошлом, а носителям беспредельно-рыночного классового сознания – держать открытой еще долгие десятилетия.

Как и в большинстве подобных биографических случаев, миф об успешности А.В.Ярославского в качестве бизнесмена – это всего лишь миф. Причем такой же, как и наивная убежденность в том, что бывшие милиционеры, рекетиры и аферисты в роли коммерсантов, способны превратиться в Уорренов Баффетов, Марков Цукербергов, Биллов Гейтсов и построить в Украине экономику западного типа. Понятно что «реформировать Украину» не удастся ни одному Президенту и ни одному «правительству реформаторов», но без знания природы и бизнес-характера такого рода персонажей как А.Ярославский, невозможно оценить реальные причины будущих исторических разочарований.

По законам постсоветского экономического жанра, львиной долей своих активов А.В.Ярославский обязан частично ваучерной приватизации, частично инсайдерским доступом к бюджетным деньгам, частично коррумпированным чиновникам, но главным образом покровительству власть имущих – экс-губернатору Харьковской области А.Масельскому и экс-дваждыпрезиденту Украины Л.Кучме. По логике приватизации и разгосударствления, бывшая социалистическая собственность отчуждалась в пользу новых бизнесменов, а затем прихорашивалась наемными тор-менеджерами и получив новые названия на западный манер, «прописывалась» в нарождающейся рыночной экономике.

Как уже можно было догадаться, фундамент бизнес-империи Ярославского сколачивался усилиями целой группы эпических героев «прихватизации». Одним из таких первых бизнес-партнеров А.Ярославского был Василий Салыгин – «краса и гордость» Харьковщины, человек который давно уже не нуждается ни в рекламе, ни в антирекламе. Дороги между этими, во многом похожими персонажами, разошлись предположительно в тот момент, когда А.Ярославский выступил на стороне «Русского алюминия» О.Дерипаски в конфликте вокруг «Николаевского глиноземного завода» против TWG Льва Черного. Именно в этот период, глядя на кураж с которым «опускаются» конкуренты, на драйв с которым трудовые коллективы предприятий лишаются своей собственности и на крутые пацанские понты крупных российских бизнесменов, Александр Владиленович, видимо и решил расти не в ширь, а только ввысь.

После знакомства в середине 90-х с талантливым молодым экономистом Эрнестом Галлиевым, активы А.В.Ярославского стали приобретать нормальную структуру, капитализацию, управляемость и европейский лоск. Пока А.Ярославский «был политиком», т.е. проводил время в ресторанах и спортклубах, Э.Галлиев не просто собрал в кучу пестрое «натуральное хозяйство» (агробизнес, финансы, металлургию, химию, связь), он создал Ярославскому бизнес, интегрированный в один из первых украинских финансово-промышленных холдингов – «УкрСиб». По неписанному правилу новых экономических отношений, ставшему в последствии национальной традицией, не по годам продвинутый тор-менеджер был в последствии обманут и «рассчитан». Но случилось это именно в тот момент, когда бизнес-холдинг оказался уже достаточно «причесан» для того, чтобы эволюционировать в полноценную многоотраслевую европейскую компанию.

К счастью для самого Ярославского, иностранцы заинтересовались «УкрСибБанком» немного раньше, чем Александр Владиленович закончил «вникать в процессы». Иначе, один из крупнейших украинских банков ждала бы та же самая участь, что и многие украинские компании, в которых собственники-диллетанты начинают ощущать себя врожденными гениями менеджмента и администрирования. Все грани управленческого таланта А.В.Ярославского и оставшихся менеджеров «УкрСибБанка» суждено было ощутить на себе Черкасскому «Азоту», «СевГОКу», «Меткомбинату им. Дзержинского», «Киевстару», «Украинскому алюминию» и еще более десятка компаниям, которые после непродолжительного руководства «в ручную» пришлось продать или уступить партнерам из-за неспособности развивать самим.

Единственным крупным иностранным бизнес-партнером А.Ярославского сегодня остается разве что Олег Дерипаска и его российские партнеры, находящиеся в тихом ужасе от участия в строительных проектах DCH. Даже видавшие виды российские бизнесмены до конца не понимают, как можно строить свои же собственные объекты, да еще и с 30% откатами, о чем красноречиво свидетельствуют последние проверки КРУ строительства стадиона «Металлист» и «Харьковского аэропорта». «Проект престижа» А.Ярославского – новый пятизвездочный отель в центре Харькова строится ударными темпами, но люди знакомые со сметами расходов упорно утверждают, что аналогичные проекты за государственный счет строятся на треть дешевле.

Видать, схема реконструкции стадиона «Металлист», при которой «в своем же банке, свои же строители, под госгарантии получают финансирование и по раздутым сметам делают ремонт для своего же футбольного клуба» настолько пришлась по душе Александру Владиленовичу, что он готов строить хоть «метро на луну», лишь бы в этом проекте еще кто-нибудь участвовал. Тем более, что пробелы в системе управления бизнесом скоро будут заполнены людьми экс-губернатора Арсена Авакова, у которого мэнеджмента завались, а с бизнесом, с недавних пор, появились большие проблемы.

Понятно, что крупный бизнес с такой деловой культурой и социальной миссией никогда не будет заинтересован ни в борьбе с коррупцией, ни в компетентной власти, ни в независимых СМИ. Раз уж экономическое чудо в странах Юго-Восточной Азии началось с «импорта культурных стандартов», т.е. с того что талантливую молодежь отправили учиться в западные университеты и стажироваться в транснациональные компании, то единственный шанс на модернизацию Украины заключается в «принудительном экспорте» наиболее одиозных бизнесменов чрезмерно затянувшегося переходного периода.

Тимур Карадубов, “Украина Криминальная”

Сергей Кивалов заказчик убийства соучредителей канала «Репортер» Коробчинского и Красненко?

Когда происходят непонятные и преступные события, следует, по принципу дресних римлян, спросить: «Quo prodest?». Иначе говоря, кому выгодно? После того, как Сергей Кивалов начал потихоньку прибирать хозяйство убитого одесского бизнесмена Александра Коробчинского, тайное быстро становится явным.

Александр Коробчинский был лидером Партии промышленников и предпринимателей Украины. «Он пользовался большим уважением как человек, который «сам себя сделал». Четыре высших образования, непростой путь первого накопления капиталов в начале 90-х… В 41 год он был уже самодостаточным человеком, целью которого было не только улучшить свое финансовое положение, но и окружающий его мир» – рассказывает о Коробчинском его предшественник на посту лидера партии, Анатолий Кинах. Кто бы мог подумать, что яркий политик погибнет из-за банальной жадности партнера по бизнесу?

Кивалов через компанию «Академия» и Коробчинский были соучредителями «31 канала», позднее переименованного в канал «Репортер». Кивалов явно решил прибрать к рукам совместное хозяйство. В ход пошли грязные приемы.

5 января 2011 года Александр Коробчинский с супругой подъехали к своему дому в центре Одессы на авто. Когда они стали выгружать вещи и сумки из машины, к Коробчинскому подошел киллер и 12 раз выстрелил в упор. «Скорая» забрала Коробчинского еще живым, однако он умер на операционном столе. Камеры наблюдения на соседнем доме зафиксировали, что убийца ждал свою жертву за углом жилого комплекса, где жил бизнесмен. Пока ждал – выкурил несколько сигарет. Милиция не обнаружила на месте преступления орудия убийства, были найдены лишь 9-миллиметровые гильзы от пистолета иностранного производства.

Жестокое убийство до сих пор не раскрыто. Источники в одесской милиции сообщают о попытках замять громкое дело по команде из Киева, из парламентского комитета по правосудию. «Жесткий допрос Кивалова многое бы прояснил» – предполагает сотрудник УБОП, который просил не публиковать его фамилию.

Через месяц Одессу потрясла новая загадочная смерть. На этот раз – «самоубийство». 7 февраля повесился Владимир Красненко, генеральный директор телеканала «Репортер», принадлежавшего Коробчинскому и Кивалову. Была там и доля собственности Красненко.

После двух подозрительных смертей, оставивших канал в руках Кивалова, «Репортер» по полной программе заливается панегриками олигарху от правосудия. В новостях в положительном контексте то и дело мелькает фамилия Кивалова…

Сотрудники телекомпании “Репортер” в самоубийство Красненко не верят, отзываясь о нем как о жизнерадостном и веселом человеке, умевшем поддерживать творческий микроклимат в коллективе журналистов. Кстати, незадолго до смерти тот жаловался коллегам, что Кивалов хочет его уволить и отобрать долю собственности в телеканале. При этом был настроен по-боевому, не хотел уступать давлению.

Однако по утверждению руководителя ЦОС ГУ МВД Украины в Одесской области Виктора Мирошниченко, директор телеканала сам свел счеты с жизнью.«Это было явное самоубийство. Никакого криминала там нет», – заявил Мирошниченко. Попытка «замять» дело налицо: ведь даже не проверяется возможность доведения журналиста до самоубийства, например, шантажом. Не был учтен явный интерес Кивалова «устранить» партнеров по бизнесу…

Еще не изгладился, между прочим, из памяти одесских журналистов и другой одиозный случай киваловского беспредела, о котором недавно рассказал в открытом письме к президенту Украины Виктору Януковичу член Национального союза журналистов Украины Игорь Яковлев.

До 2005 года Яковлев работал в Одесской национальной юридической академии, основал и руководил ООО «Телерадиокомпания ОНЮА «Академия». «Когда моя профессиональная позиция журналиста стала неугодной Кивалову и окружению, меня стали преследовать: уволили из ОНЮА, лишили прав основателя ТРК «Академия», прекратили показ известных программ, в которых я принимал участие: «Динамит», «Досье», «Точка зрения» – утверждает журналист в письме к Януковичу.Чтобы защитить свои права, в сентябре 2005 года Яковлев обратился в суд. После этого на домашний телефон, в адрес семьи журналиста стали поступать угрозы от неизвестных. Под дверь его квартиры подбрасывали кладбищенские венки с надписью «От друзей». Против Яковлева трижды пытались сфабриковать абсурдные уголовные дела, включая якобы кражу им своего же имущества и… уклонение от мобилизации в армию тридцать лет назад! Ни правоохранители, ни судьи даже не пытались скрывать, что отрабатывают заказ Кивалова…

Расправа над Коробчинским, Красненко и Яковлевым показала, что при власти безнаказанно орудуют преступники. Самое неприятное – суды и следствие уже в их руках. Криминал под личиной народного депутата, прикрываясь пиаром, сине-желтым значком и громкими заявлениями, тащит Украину назад в «лихие 90-е».

Юлия Безпалько, для Национального бюро расследований Украины

Марвін Хімейєр (Killdozer): останній герой Америки

Марвін Хімейєр (Marvin Heemeyer) (28 жовтня 1951 – 4 червня 2004) – американський зварювальник, власник майстерні з ремонту глушників у Гренбі, штат Колорадо.

Містечно мікроскопічне, 2200 мешканців. Свою земельну ділянку під майстерню і магазин він офіційно викупив за досить великі гроші на аукціоні (щось штибу $42 000, для цього він продав свою частку у великому автосервісі у Денвері). Ще, як хобі, Хімейєр будував снігоходи і зимою катав на них молодят околицями Гренбі. Як на лімузині. У нього навіть була відповідна ліцензія.

Зрештою, «While many people described Heemeyer as a likeable guy, others said he was not someone to cross» (одні казали, що Хімейєр приємний чоловік, інші казали, що краще не ставати перед ним поперек дороги). Відслужив у свій час у ВПС, аеродромним техніком, і з того часу стабільно працював у інженерно-технічній галузі. Дожив до п’ятдесяти двох років, не одружений (якась там в нього сталася сумна історія про кохання).

П’ятдесятидвохрічний зварювальник Хімейєр встиг прожити у Гренбі декілька років, ремонтуючи автомобільні глушники. Його маленька майстерня тісно прилягала до цементного заводу Mountain Park.

Mountain Park вирішив розширюватися, вимушуючи Хімейєра та інших сусідів заводу продавати свої земельні ділянки. Що спричиняло невдоволення. Рано чи пізно відступили всі сусіди заводу, але не Хімейєр.

Його землю фабриканти так і не змогли привласнити, хоча намагалися зробити це всіма правдами і неправдами. Потім, зневірившись вирішити питання цивілізовано, Марвіна просто почали цькувати. Оскільки всі землі довкола майстерні вже належали заводу, йому перекрили всі комунікації та під’їзд до дому. Марвін вирішив прокласти іншу дорогу, і навіть купив для цього списаний бульдозер «Komatsu D355A-3» відновив на ньому двигун у своїй майстерні.

Міська адміністрація відмовила у дозволі на прокладання нової дороги. Банк прискіпалися до оформлення іпотечного кредиту та погрожував відібрати будинок. Хімейєр намагався відновити справедливість, подавши до суду на завод Mountain Park, але судову справу програв.

Декілька разів «наїхала» податкова щодо податків з роздрібної торгівлі, пожежна інспекція, санепіднагляд. Останній виписав штраф на $ 2500 за феєричне «junk cars on the property and not being hooked up to the sewer line» (штибу, в його майстерні «перебував резервуар, що не відповідав санітарним нормам») мова, нагадаємо, йшла про авторемонтну майстерню.

Під’єднатися до каналізації Марвін не міг, оскільки земля, якою слід було прокладати траншею, теж належала заводу, а той не квапився давати Хімейєру такий дозвіл. Марвін заплатив. Приклавши до квитанції при відправленні стислу записку – «Боягузи».

Через деякий час у нього помер батько (31 березня 2004). Марвін поїхав його ховати. А поки був відсутній, йому відключили світло, воду і опечатали майстерню. Після цього він зачинився у майстерні. Відтоді його практично ніхто не бачив.

Нарешті, 4 червня 2004 року, Хімейєр взяв реванш. За все.

На створення Броньованого бульдозера пішло близько двох місяців за одними повідомленнями, і близько півтора року за іншими.

Обшив його дванадцятиміліметровими сталевими листами, прокладеними сантиметровим шаром цементу. Оснастив телекамерами з виведенням зображення на монітори всередині кабіни. Забезпечив камери системами очищення об’єктивів на випадок осліплення їх сміттям та порохом.

Завбачливий Марвін запасся продовольством, водою, набоями і протигазом. (Два «Ругери-223» і один «Ремінгтон-306» з набоями). За допомоги дистанційного керування опустив на шасі броньовий короб, заперши себе всередині.

Для того, щоб опустити цю оболонку на кабіну бульдозера Хімейєр використав саморобний підйомний кран. «Опускаючи її Хімейєр розумів, що після цього з машини йому вже не вилізти», заявили поліцейські експерти.

І о 14:30 виїхав з гаражу.

Виглядало це так: Кілдозер (killdozer) Марвін заздалегідь склав список цілей. Всіх, кому вважав за потрібне «віддячити». Як він висловився у записках «Sometimes reasonable men must do unreasonable things» (іноді розважливі люди мусять робити нерозважливі вчинки).

Вогонь у відповідь Хімейєр вів з двох напівавтоматичних гвинтівок двадцять третього та одної напівавтоматичної гвинтівки п’ятидесятого калібру крізь спеціально зроблені у броні бійниці ліворуч, праворуч та спереду відповідно. Однак, на думку експертів, він зробив все, щоб ніхто з людей не постраждав, стріляючи більше для остраху і не даючи поліцейським висунути носа з-за їхніх машин. Жоден з поліцейських не отримав ані подряпинки.

Для початку Марвін проїхав через територію заводу, ретельно знісши будівлю заводоуправління, виробничі цехи і, взагалі, все до останнього сараю. Руїни адміністрації цементного заводу Mountain Park Inc.

Потім сунув по містечку. Зняв фасади з будинків членів міської ради. Зніс будівлю банку, який намагався тиснути на нього через дочасне повернення іпотечного кредиту. Зруйнував будівлі газової компанії «Іксел енерджи», яка відмовилася після штрафу заправляти його кухонні газові балони. Будівлю мерії, приміщення міської ради, пожежної охорони, товарного складу, декілька жилих будівель, які належали меру міста. До купи розтрощив редакцію місцевої газети і публічну бібліотеку. Коротше кажучи, зніс все, що мало хоч якесь відношення до місцевої влади, включно з їхніми приватними будинками. До того ж проявив неабияку обізнаність у тому, кому і що належить.

Хімейєра намагалися зупинити.

Спочатку місцевий шериф із помічниками.

Нагадаємо, бульдозер було оснащено сантиметровою рознесеною бронею. Місцева поліція використовувала револьвери-дев’ятки і дробовики… Зі зрозумілим результатом… Нульовим. По тривозі підняли місцевий загін SWAT. Потім лісових єгерів. У SWATі знайшлися гранати, у єгерів штурмові гвинтівки. Якийсь особливо хвацький сержант застрибнув з даху на капот бульдозера і спробував кинути світлошумову гранату до вихлопної труби. Важко сказати, чого він хотів досягнути – сякий-такий Хімейєр, як виявилося, вварив туди ґрати, так, що єдине що втратив у результаті бульдозер – це, власне, шмат труби. Сержант, зрозуміло, теж лишився живий.

Сльозогін водія також не брав – монітори було видно і у протигазі. Хімейєр активно відстрілювався через прорізані у броні амбразури. Жодна людина від його вогню не постраждала. Тому що стріляв він суттєво вище голів. Простіше кажучи – в небо. Однак, поліцейські наближатися більше до нього не наважувалися. Загалом, рахуючи єгерів (їх на той час зібралося близько 40 людей), бульдозер прийняв понад 200 потраплянь з усього – від службових револьверів до М-16 і гранат.

Його намагалися зупинити здоровенним скрепером. «Komatsu D355A» без особливих труднощів заштовхав той скрепер задом у фасад магазину і там лишив. Машина напхана вибухівкою на шляху Хімейєра також не дала сподіваного результату. Єдиним досягненням став пробитий рикошетом радіатор – втім, як показує досвід кар’єрних робіт, такі бульдозери далеко не одразу звертають увагу навіть на повну відмову системи охолодження.

Все, що змогла у підсумку зробити поліція – це евакуювати 1,5 тис. мешканців та перекрити всі дороги, включно з федеральним шосе N40, що веде до Денверу (перекриття федеральної траси всіх особливо вразило).

«Війна Хімейєра» скінчилася о 16:23. «За компанію» Марвін вирішив звалити дрібнооптовий магазин «Гемблз». На мою думку, там вже геть не було чого зносити, лишалася ще станція заправляння скрапленим газом, але її вибух розніс би половину містечка не розрізняючи, де будинок мера, а де – сміттяра.

Бульдозер став, припрасовуючи руїни універмагу «Гемблз». У мертвій тиші, що раптово настала скажено свистіла пара, яка виривалася з пробитого радіатора… Бульдозер завалило уламками даху, він застряг і заглух. Спочатку поліцейські довго боялися наблизитися до бульдозера Хімейєра, а тоді довго робили діру в броні, намагаючись дістати зварювальника з його гусеничної фортеці (три пластикові заряди не дали потрібного ефекту).

Побоювалися останньої пастки, яку міг влаштувати для них Марвін. Коли броню, нарешті, пробили автогеном, він був вже півдоби як мертвий. Останній набій Марвін лишив для себе. Живим даватися до лап своїх ворогів він не збирався.

Як влучно зауважив губернатор Колорадо, «місто виглядає так, наче ним пронісся торнадо».

Місту, дійсно, було завдано збитків на $5 000 000, заводу – на $2 000 000. При масштабах містечка це означало практично повне руйнування.

Завод так і не вичухався від нападу і продав територію разом із руїнами.

Бульдозер деякі розумники прагнули поставити на постамент і зробити пам’яткою, але більшість наполягло на його перетопленні.

У мешканців містечка цей випадок викликає, як не важко здогадатися, дуже мішані емоції.

Потім почалося слідство. Виявилося, що «творіння Хімейєра було настільки надійне, що могло витримати те лише вибух гранат, але і не дуже потужний артилерійський снаряд: воно було суціль вкрите броньованими пластинами, кожна з яких складалася з двох листів півдюймової (близько 1,3 см) сталі, скріплених між собою цементною подушкою».

«Це був славний хлопець», – згадують люди, які близько знали Хімейєра. «Не варто було його виводити з себе». «Якщо він ваш друг – то це був кращий друг. Ну а вже якщо ворог – то найнебезпечніший», кажуть товариші Марвіна.

Цей вчинок викликав захоплення у багатьох людей у США та і по всьому світі. Марвіна Хімейєра почали називати «останнім американським героєм». Зараз цей випадок оцінюється як стихійна антиглобалістська акція. Його прозвали «Killdozer».

sprotiv.org

Кивалов снова подставил Президента

6 июня 2011 года журналисты собрались провести мирную акцию. Но, к сожалению,  пиарщики Главы Государства чуть не дороботали, а сам Виктор Янукович уделяет больше внимания реформам и конкретной работе, чем показухе. Зато как всегда Кивалов оказал Президенту медвежью услугу, сообщает Национальное бюро расследований Украины.

4 июля судья Анна Панова из Киевского окружного  административного суда на ровном месте запретила акцию журналистов возле Межигорья. Как нам стало известно из нашего источника в суде, в этот день на мобильном телефоне Пановой зафиксировано звонок с номера (050)-49043**. Этот номер принадлежит нардепу Сергею Кивалову, председателю парламентского комитета по правосудию, который имеет огромный админресурс в судах и может держать любого судью за горло, запугивая их моментальным незаконным увольнением.

Поспрашивав кое-кого в администрации Президента, мы выяснили, что Кивалов накануне суда всех обзванивал и предлагал не пустить журналистов в Межигорье с помощью суда и спецназа. Все «посылали» Кивалова, ведь дикость его затеи была очевидной. В конце концов обошлось без спецназа, но суд все-таки отличился. Причем не простой суд, а суд, находящийся в одном здании с офисом партии Юлии Тимошенко «Батькивщина». Не в этом ли ключ к разгадке такого поведения Кивалова?

Ни для кого не секрет, что Кивалов по натуре типичный перебежчик, оборотень и  провокатор. Известно немало случаев неприкрытого обслуживания Киваловым интересов Юлии Тимошенко. И кто, как не она, сейчас больше всего нуждается в конфликте журналистов с Президентом? Юлия Тимошенко заинтересована всеми способами представлять Януковича эдаким азиатским деспотом, «украинбаши», чтобы натравить на него европейские институции по защите прав человека и в шумихе избежать уголовной ответственности за свое наглое воровство при власти.

В такой ситуации распоряжение Кивалова запретить акцию журналистов через суд – обыкновенное вредительство.

Кстати, как стало известно Президент ни сном ни духом не знал об очередной афере Пидрахуя. По словам Януковича, он только в воскресенье узнал о решении суда. «Такого не должно быть», – сказал он. Президент также пообещал, что все-таки пригласит журналистов в свою резиденцию.

Журналисты справедливо обиделись вопиющим нарушением права на свободу собраний и бьют тревогу, не догадываясь, что их «использовали». Юлия Тимошенко потирает руки и готовится снова с надрывом облить грязью следователя по ее делу, а карман Кивалова греют тридцать сребренников от БЮТовских педофилов-«уколовых», придумавших эту провокацию… И только посторонние наблюдатели оказываются в дураках, не понимая, что перед ними просто разыграли театральное представление.

Стас Неречинский, Национальное Бюро Расследований Украины



Close
Приєднуйтесь!
Читайте нас у соцмережах: