Козаки були не просто дуже крутими. Українське козацтво – явище набагато давніше, глибше та більш значуще, ніж нам розповідали у школі.

Журналісти зібрали для вас найцікавіші факти з історії козацтва, які доводять, наскільки міцно воно вплетене у наше життя досі.

1. КОЗАЦТВО – ЦЕ ГЛИБШЕ, НІЖ ЗДАЄТЬСЯ

По-перше, козаки – набагато давніше явище, ніж розповідали у школі. Офіційно перша згадка про українських козаків міститься в польській хроніці 1489 року, яка описує похід польського війська під проводом королевича Яна Ольбрахта проти татар. Козаки тоді жили на території сучасної Вінниччини та прилеглих районів Кіровоградської, Черкаської та Одеської областей – це було Східне Поділля. Так от, поляки змогли успішно просуватися у подільських степах тільки тому, що дорогу їм показували тамтешні козаки, які добре знали місцевість. З цього напрошується висновок, що козаки мешкали там задовго до того самого 1489 року, коли про них вперше згадують офіційно.

По-друге, козаки – це значно ширше та масштабніше явище, ніж ми звикли думати. Запорозька Січ – лише збірна назва для цілої низки військових і адміністративних центрів українського козацтва, розташованих за порогами Дніпра. Протягом 1550-х – 1770-х років історики послідовно нараховують 7 або 8 Запорозьких Січей: Хортицьку, Томаківську, Базавлуцьку, Микитинську, Чортомлицьку, Кам’янську, Олешківську і Нову.

Найвідоміша з них – перша, Хортицька Січ. Але більшість сучасних істориків вважають, що то була не Січ, а дерев’яно-земляний замок, зведений на власний кошт князем Дмитром «Байдою» Вишневецьким. Імовірно, там не було ні козаків, ні кошових отаманів, ні традицій демократичного вибору керівництва. Є навіть документальне свідчення про те, що гарнізон Хортицького замку намагався перешкоджати справжнім козакам нападати на чабанів і спустошувати татарські землі.

Відтак, першою справжньою Запорозькою Січчю, вірогідно, стала не Хортицька, а Томаківська.

Військо Запорозьке – це офіційна назва козацької держави на чолі з гетьманом, яку створив Богдан Хмельницький у 1648–1649 роках під час антипольського повстання. Її не слід плутати із Запорозькою Січчю, яка зберігала політичне самоуправління у складі гетьманської держави та обирала своїх кошових отаманів. Для кращого розрізнення, Січову організацію називали Військо Запорозьке Низове. Гетьманську ж державу сучасні історики часто іменують «Гетьманщина». Основу армії Гетьманщини становили реєстрові козаки. Запорозькі ж козаки до реєстру не входили. Гетьманщина поділялася на полки (військові та адміністративно-територіальні одиниці). Запоріжжя – на паланки. Держава Військо Запорозьке проіснувала до 1764 року. Остання Запорозька Січ – до 1775-го.

2. КОЗАКИ ВОЮВАЛИ ПРОТИ РОСІЇ ЗАВЖДИ

Звісно, не лише проти них. Вони взагалі були доволі розкуті у питанні вибору ворогів. Той факт, що українці та росіяни є православними християнами, анітрохи не заважав козакам воювати проти московитів. Воювали з Росією вони об’єднуючись і з католицькою Польщею, і з лютеранською Швецією, і з мусульманами сунітського напряму з Кримського ханства та Османської імперії.

Таких прикладів дуже багато: кримсько-український похід на Москву і Казань 1521 року, Лівонська війна 1558–1583 років, московсько-польська війна 1609–1618 років (частина «Смутних часів» у Росії), Смоленська війна 1632–1634 років, численні протистояння доби Руїни 1657–1687 років, повстання Петра Іваненка (Петрика) у 1692–1693 роках, участь у війнах Швеції і Туреччини проти Росії у 1708–1714 роках, підтримка запорозькими козаками Коліївщини 1768 року тощо.

Ба більше, 400 років тому, восени 1618 року, військо гетьмана Петра Сагайдачного разом із польсько-литовською армією здійснило спустошливий похід на Москву. Українці вже штурмували російську столицю і вибивали таранами Арбатські ворота.

Однак Сагайдачний їх зупинив – не порозумівся зі своїми союзниками, і козаки відступили. Попри це, польський королевич (а згодом і король) Владислав Ваза до 1634 року позиціонував себе як московського правителя і навіть користувався спеціальною «московитською короною».
До речі, вигадана російською пропагандою історія про двох рабів для воїнів АТО теж має своє козацьке підґрунтя. За словами історика Віктора Брехуненка, козаки використовували рабську працю московитів, яких часто брали у заручники – работоргівля у ті часи приносила хороший заробіток і була практично нормальним явищем.

3. БУЛИ АНТИКОРУПЦІОНЕРАМИ ДО ТОГО, ЯК ЦЕ СТАЛО МЕЙНСТРИМОМ

Знаменита «Конституція Пилипа Орлика» 1710 року, відома всім ще зі шкільного курсу, зовсім не була Конституцією в сучасному розумінні слова. Некоректно вважати її ані першою Конституцією в Україні, ані в світі. Це були запозичені з польсько-литовської політичної культури «договірні пункти» між обраним правителем (гетьманом) і його народом (козаками).

Попри те, що по суті цей документ не був Конституцією, він був абсолютно унікальним правовим явищем, адже задокументував ставлення козацтва до свободи. Вперше суспільний договір був укладений таки чином, що не цар чи володар дарував вольності народу, а сам народ обирав, по суті, керівного менеджера, який управляв на засадах чіткого розподілу влади. Так починалася демократія.

Цей документ також можна назвати однією з найперших антикорупційних програм України. Він робив неможливою узурпацію влади. Документ передбачав, що військові старшини мають бути обрані вільним голосуванням, що гетьман не має права самовладно привласнювати те, що належить громаді, не має права розділяти громадське майно між іншими людьми. Документ передбачав, що ніхто не може зловживати місцевими бюджетами, а якщо буде помічений у розтратах – має відшкодувати кошти з власної кишені. Суд має бути незалежним, і гетьман повинен виконувати його рішення. Відповідальність за різні рішення несуть різні інституції, а не гетьман одноосібно.

4. КОЗАКИ – ЦЕ ДЕРЖАВНІСТЬ

Саме козаки були авторами і реалізаторами ідеї української держави та її легітимації у міжнародній спільноті як незалежної держави. Наприклад, Переяславська Рада 1654 року не була ані приєднанням, ані возз’єднанням із Росією, це був військовий союз двох держав. Такі союзи у той період і були актами міжнародного визнання. Як зазначає історик Віктор Брехуненко, коли легітимний християнський володар бере під своє крило нове державне утворення, цим сигналізує світу, що він визнає його легітимність. Після цього всі європейські правителі трактували Гетьманщину як легітимну державу, а Богдана Хмельницького – як законного правителя.

У вересні 1658 року Військо Запорозьке під проводом гетьмана Івана Виговського уклало Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою. За її умовами Річ Посполита перетворювалася з двоєдиної (польсько-литовської) на триєдину (польсько-литовсько-українську) державу. Тобто, козацька держава ставала третім рівноправним членом польсько-литовської унії. Одним із наслідків Гадяцької угоди стала чергова агресія Росії проти України і знаменита Конотопська битва 1659 року, в якій козацько-татарські війська розгромили московитів. Проте втілити в життя умови Гадяцької угоди так і не вдалося. На заваді стала позиція польської шляхти, рядового козацтва й селянства та промосковськи налаштованих козацьких старшин.

У березні 1669 року Військо Запорозьке під владою гетьмана Петра Дорошенка уклало Корсунську угоду про васалітет із могутньою Османською імперією. Наслідком її стала польсько-турецька війна за Україну. Для поляків вона завершилася катастрофічно: Річ Посполита на чотири роки стала данником турків, а кордон Османської імперії проходив за якихось 30-40 кілометрів на південь від Києва. На цілих 27 років на мапі Туреччини з’явилася провінція під назвою Кам’янецький еялет.

Протягом 1680–1791 років існувала Ханська Україна – територія на півдні України між Дніпром і Дністром, офіційно підпорядкована Кримському ханству. Тут також мешкали козаки, гетьманів для яких призначав кримський хан. Також з 1711 по 1734 рік Військо Запорозьке Низове перебувало під кримською протекцією.

Протягом 1680–1791 років існувала Ханська Україна – територія на півдні України між Дніпром і Дністром, офіційно підпорядкована Кримському ханству. Тут також мешкали козаки, гетьманів для яких призначав кримський хан. Також з 1711 по 1734 рік Військо Запорозьке Низове перебувало під кримською протекцією.

У пониззі Дніпра, поблизу сучасного Херсона, існувала Олешківська Січ. Ті запорожці вирішили, що краще жити під владою мусульманського хана, ніж православного царя Петра І.

На Слобожанщині, на сучасному українсько-російському прикордонні, в XVII–XVIII століттях мешкали слобідські українські козаки. Вони не залежали ні від Гетьманщини, ні від Запорозької Січі, ні від Ханської України, а користувалися автономією у складі Московського царства (потім – Російської імперії). Слобідських полків було п’ять: Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський і Острогозький. Дуже нетривалий час існували також Балаклійський і Зміївський полки. Територія Острогозького полку майже повністю розташовувалася у межах сучасної Воронезької області Росії.

5. КОЗАКИ – ЦЕ ДОНБАС

Переважна частина сучасного Донбасу у XVIII столітті входила до складу Запорозької Січі («Вольностей Війська Запорозького Низового»), утворюючи Кальміуську і Єланецьку паланки. Ба більше, запорожцям належали й частково терени сучасної Ростовської області й Краснодарського краю Росії. Центром Кальміуської паланки вважалося городище Домаха (тепер – Маріуполь). Водночас, північна частина Донеччини входила до складу Ізюмського полку Слобідської України.

Козаки – це не селяни, які зажадали вільного життя. Козаки – це вихідці з нижчих прошарків еліти, які в силу різних причин не могли довести своє шляхетство. Згодом до них почали долучатись і представники інших верств населення.

За часів Гетьманщини розвиток української культури та освіти був на надзвичайно високому рівні. Українська церква процвітала: її школи були найкращими в імперії; її добре освічених священиків завзято переманювали до себе росіяни; завдяки покровительству гетьмана Івана Мазепи зміцнилася її економічна база. Києво-Могилянська колегія генерувала таку кількість якісно освічених випускників, що вони не лише повністю забезпечували всі потреби тодішнього ринку праці Гетьманщини, а й активно залучалися Росією до державотворчих процесів. Тому слід козаків в історії та культурі Росії значно глибший, ніж там звикли це визнавати.

Нащадки козаків також проявляються значно частіше, ніж нам здається. Протягом 1675–1679 років гетьманом Правобережної України був Остап (Євстафій) Гоголь, якого вважають одним із пращурів великого письменника Миколи Гоголя. Похований Остап Гоголь у Межигірському монастирі, проте могила не збереглася: у 1930-х монастир знищили більшовики. На початку 2000-х територію колишнього монастиря привласнив Віктор Янукович, у 2014 році її знову повернули до державної власності.

Наталія Гончарова, дружина російського поета Олександра Пушкіна, за лінією матері була пра-пра-пра-внучкою українського гетьмана другої половини XVII століття Петра Дорошенка. Останні двадцять років життя Дорошенко провів у Росії, де й залишилися його нащадки. Усипальниця гетьмана збереглася в селі Ярополець Волоколамського району Московської області.

7. КОЗАКИ – ЦЕ НЕЗНИЩЕННО

Всупереч поширеній думці, буцімто Катерина II знищила козацтво наприкінці XVIII століття, українські козаки існували й пізніше, навіть у XIX столітті. Так, під владою Російської імперії перебували Катеринославське (1787–1796), Чорноморське (1787–1860), Бузьке (1803–1817), Дунайське або ж Новоросійське (1828–1868), Азовське (1832–1865) козацькі війська. Козаків Чорноморського війська 1792 року переселили на Кубань, завдяки чому згодом постало Кубанське козацьке військо. На землях, підконтрольних Османській імперії, з 1775-го до 1828-го існувала Задунайська Січ, а з 1853-го до 1877-го – корпус козаків оттоманських, який неодноразово воював проти росіян в Румунії та Болгарії. Але і це ще не все. У складі Габсбурзької монархії на теренах сучасної Сербії з 1785 до 1805 року перебувала Банатська Січ. Її заснували задунайські козаки, які не хотіли служити туркам.

Нащадки козацьких гетьманів прийшли до влади в Україні у XX столітті. Наприкінці квітня 1918 року гетьманом України проголосили Павла Скоропадського, предок якого Іван Скоропадський гетьманував на Лівобережжі з 1708 до 1722 року. Міністром закордонних справ став Дмитро Дорошенко – нащадок гетьманів Михайла, Дорофія, Андрія, Григорія і Петра Дорошенків. Міністром праці став Володимир Косинський – нащадок гетьмана Криштофа Косинського. Канцелярію Павла Скоропадського очолив Іван Полтавець-Остряниця – нащадок гетьмана Якова Остряниці. Резиденцією Скоропадського завідував Михайло Ханенко – нащадок гетьмана, також Михайла Ханенка. Крім того, Павла Скоропадського оточували численні нащадки козацької старшини. Так, Микола Сахно-Устимович і Федір Лизогуб у 1918 році стояли на чолі уряду, а особистим ад’ютантом гетьмана був полковник Василь Кочубей – далекий нащадок того самого генерального судді Кочубея, котрий зрадив Івана Мазепу.

Євгенія Мазур, Владлен Мараєв, Національне бюро розслідувань України