Полум’яний  борець за права шахтарів Михайло Волинець прилаштував своїх дітей в екзотичних країнах. І потрохи збирає кошти на безбідну старість в найтеплішому штаті Америки.

У безупинній боротьбі за права знедолених і втомлених гірників представник об’єднаної опозиції і керівник Конфедерації незалежних профспілок України Михайло Волинець відшліфував собі репутацію в середовищі робочого класу і членів профспілок до стану «і комар носа не підточить»: участі у світських тусовках не бере, нічні клуби не відвідує, засновником комерційних структур не виступає.

Утім шляхи «праведного» заробітку пан Волинець почав шукати вже давно. Працюючи на благо Батьківщини, депутат не забував регулярно «запускати» родичів за кордон, саме там розширюючи мережу своєї нерухомості та бізнесу. І, схоже, таки не даремно, адже, зі зміною влади в Україні, і без того не надто яскрава кар’єра профспілкового лідера пішла на спад. Відтак і плацдарм, який пан Волинець готував собі за кордоном, нині може виявитися, як ніколи, доречним.

Переслідування як прикриття

Готуватися до переїзду і зміцнювати коріння у Сполучених Штатах Америки Михайло Волинець почав ще за часів Помаранчевої революції. Спершу в березні-квітні 2004 року, з ініціативи і за сприяння закордонних зв’язків Михайла Волинця, до США емігрував його молодший брат Павло Якович. Влітку цього ж року слідом за дядьком поспішив і син Волинця – Андрій Михайлович разом з сім’єю. Мотивацію переїзду аполітичні родичі захисника усіх трудящих назвали… політичні переслідування. За словами самого Михайла Волинця, «його рідний брат Павло і син Андрій під «тиском режиму Кучми» разом з сім’єю були просто-таки змушені виїхати на постійне місце проживання до США».

А згодом цей факт дав нагоду дрібному профспілковому босу під час публічних виступів щоразу нагадувати: на непростій долі його рідних та близьких позначився саме активний захист конституційних прав і соціальних гарантій шахтарів, а також непримиренна боротьба за їхній добробут і стабільність. Щоправда, в окремих інтерв’ю БЮТівець плутається: то його син на квартирі в районі станції метро «Шулявка» живе, то раптом опиняється аж в Японії, бо «кредит за куплене самотужки авто Hyundai Tucson сірого кольору виплатити не може».

Знаковим є те, що навіть після перемоги «помаранчевої» команди в 2004 році й відходу Кучми брат нардепа Павло чомусь так і не повернувся на батьківщину. Можливо, тому, що за океаном, окрім статусу емігрантів, їх тримає дещо інше. Наприклад, таємний «запас міцності», про який Михайло Волинець неодноразово згадував сам. При цьому вперто наголошуючи, що живе на одну зарплату: «Інших доходів я не маю, але, як і кожна людина, маю якийсь заздалегідь накопичений запас міцності». Відтак і в цьогорічній його декларації про доходи – ані квартир, ані будинків.

Щоправда, на території нашої держави. Про закордонну нерухомість профспілковий діяч – ані пари з вуст. Інколи складається враження, що, намагаючись не згадувати про статки «за бугром», пан Михайло аж переграє, бо робить це настільки віддано, що… навіть забуває згадати про дітей, які і є власниками майна у США.

Нічого собі – все дітям

Прикметно, що, попри батьківську любов до українських трудяг-шахтарів, Андрій на державу Україна ніколи не працював. У «ОТП Банку» – а згодом у «Креді Агріколь Банк». А ось поруч з тими, чиї права буцімто так самовіддано захищає його батько, – ні. Та й в Японію східні вітри занесли Андрія не тільки «відробляти кредит на машину», а за посадами шанованими і явно високооплачуваними: якраз щоб на запаси американської нерухомості вистачало. Адже в «Країні сонця, що сходить» Андрій Волинець «теплу посаду» у Посольстві України в Японії. Про цей беззаперечний факт свідчить сайт Міністерства закордонних справ України.

Дивно, адже усі шляхи ведуть Михайла Волинця і його сім’ю подалі від буденних проблем українського шахтарського люду. Поближче до сонця і розкішного життя.

Ще одне неспростовне підтвердження цьому – донька Софія. Вона теж любить «робити гроші» не на батьківщині. Пошуки дають підстави вважати, що Софія Михайлівна слугує для батька, так би мовити, закордонним бізнесовим відводом. Миронюк (дівоче прізвище – Волинець) Софія Михайлівна разом із чоловіком Миронюком Сергієм Юрійовичем є власниками іноземного підприємства, компанії «Хіллстоу Лімітед» – офшорної фірми, центр управління якої, відповідно до статусу офшора, значиться на території Британських Віргінських островів. Саме їх називають «податковим раєм» і «принадною територією для українських бізнесменів-монстрів».

«Кінці» цієї контори в Україні – зареєстроване в Києві товариством з обмеженою відповідальністю «Ра Сіті Груп», яке займається оптовою торгівлею паперових товарів, книжок, косметичної продукції, реалізацією палива, корисних копалин, хімікатів, металів. Власником його, як не дивно, є теж сімейство Миронюків.

«Закоханий» у Маямі

Сліди практично вже колишнього свого українського життя Михайло Волинець «замітає» із завидною чистотою. Дітей за кордон поступово переселяє, з першою дружиною розлучився, хоча довго і не сумував: нині він проживає у цивільному шлюбі із новою – вже американською, про існування якої ніхто фактично ні сном, ні духом. У Штатах, вочевидь, українського борця-шахтаря дуже любить не тільки нова дружина, а й товариші по бізнесу: у 2004 році, коли пан Волинець почав «освоювати» територію американської нерухомості через своїх дітей, йому було вручено премію Американської федерації праці – Конфедерації виробничих профспілок (АФП-КВП) в галузі прав людини імені Джорджа Міні і Лейна Кіркленда «За самовідданість, хоробрість і лідерство у відстоюванні прав людини».

До речі, з цією заокеанською структурою БЮТівець почав контактувати ще в 1995 році під час стажування там по профспілковій лінії. Протягом останніх років Михайло Якович мав тісні стосунки з колишнім директором українського офісу АФП-КВП Робертом Джоном Філдінгом в контексті надання останньому «інформації тенденційного характеру щодо розвитку суспільно-політичної ситуації в країні». За даними анонімних джерел, за надану інформацію Михайло Волинець періодично отримував від Філдінга готівкові грошові кошти. Упродовж останніх 15 років нардеп контактував і з іншими американськими «шишками»: з директором Інституту вільної праці США, співробітниками агентства з міжнародного розвитку США, державного управління по безпеці і охороні праці гірників штату Пенсільванія, І секретарем посольства США в Україні. У Німеччині та Бельгії друзями теж «про всяк пожежний» встиг обзавестися.

Можливо, тому самого Волинця відтоді частіше бачать закордонні родичі, аніж віддані співвітчизники-шахтарі, які все чекають повної видачі зарплат від свого благочестивого Дон Кіхота. Бо «злі язики» переконані, що чимдалі, тим профспілкові гроші все більше осідають у кишенях нардепа, а не героїв праці. За все це пан Волинець гідно «репрезентує» шахтарську гвардію на міжнародній арені. Йому як члену групи з міжпарламентських зв’язків зі Сполученими Штатами Америки, Сполученим Королівством Великої Британії та Північної Ірландії, Австралією та ще п’ятьма країнами, сам Бог велів брати те, що саме йде до рук. За останні три роки він здійснив більше ста закордонних вояжів по всій земній кулі. Як то кажуть, і за себе, і за того хлопця відпрацьовує.

Щоправда, і відпочиває так само. У становищі Волинця це просто необхідно: соромно було б чиновнику і керівнику кількох профспілок не мати власного триповерхового будинку в Маямі (США). Житло оснащене кілометровим басейном, терасою і розташоване серед екзотичних пальм. От тобі і «запас міцності» – непоганий, як не крути. Подейкують, що цю «хатку» в Маямі пан Волинець прикупив саме за фінансової підтримки Роберта Філдінга та на «чесно зароблені» під час численних виборчих кампаній кошти.

Не дарма в кулуарах об’єднаної опозиції побутує думка, що виділені Юлією Тимошенко 2 мільйони гривень на організацію і проведення позачергових парламентських виборів у 2007 році на Донеччині, значною мірою пішли на розбудову офшорних підприємств і маєтків, аніж на популяризацію БЮТу і активізацію виборчої кампанії.

Факти говорять: коли Волинець очолював передвиборчу кампанію в Донецькому регіоні, в результаті його титанічних «зусиль» за БЮТ проголосувало аж 60 тисяч людей. Тоді як за Партію регіонів у цьому окрузі віддали голоси більше 1,8 мільйона чоловік. Вочевидь, нардеп спромігся добитися потрібного результату тільки на своєму «електоральному шматку» – в Незалежній профспілці гірників, яка тоді нараховувала більше 52 тисяч членів. І функціонувала не стільки як плацдарм для захисту прав робочих, а як площина для збільшення кількості голосів, оскільки в роботі з’їздів НПГУ свого часу брала участь і сама Юлія Володимирівна.

Юлія Турбаєвська, для Національного бюро розслідувань України