Сообщения с тегами ‘журналисты’

Що робити із законопроектом про дезінформацію?

Текст законопроекту обліковали цього тижня і досить серйозно здивували майже весь медіа ринок. Мені ставили питання відносно нього як журналісти державних, так і олігархічних, і західних ЗМІ. Основним питанням було: як таке взагалі могло вийти від українського міністерства? Один представник українських спецслужб з посмішкою навіть запитав, – чи не вважаю я тепер «квіточками» законопроект #6688?

Перш за все, те, що турбувало медіаринок ще до публікації – це посадки для журналістів та для цілих редакцій – всі ці пункти залишилися. Так само як і штрафи від 5 тисяч до 10 тисяч неоподатковуваних мінімум або виправні роботи від 1 до 2 років за мінімальні порушення. За систематичне, тобто два і більше порушень (особливо зроблених за допомогою автоматичного масового розповсюдження інформації) вже пропонується покарання від 2 до 5 років, за фінансування – від 3 до 5 років. А якщо ці дії здійснено організованою групою осіб – до 7 років ув’язнення. Хотіла б нагадати, організована група в такому випадку – це може бути, в тому числі, наприклад, редакція, яка випускає антикорупційні розслідування.

Звісно, цей пункт неприйнятний, що було озвучено ще минулого тижня. Але, після того, як був опублікований повний текст законопроекту та змін до попередніх законопроектів, що вносяться Мінкультом, з’явилося ще більше питань.

Наприклад, мене турбують запропоновані зміни по статтям 171, 345, 347 та 348 КК. Мінкульт пропонує захищати тільки «професійних» журналістів, членів запропонованих ним неконституційного органу, який має бути створений. Це так звана «Асоціація професійних журналістів України». І захищати, відповідно до законопроекту, мають виключно членів цієї асоціації – «професійних» журналістів.

Тобто тих журналістів, які не захочуть туди вступити, або які взагалі не хочуть вступати в будь-які журналістські об’єднання в Україні, захищати не планують. Ця норма суперечить Конституції і праву громадян самостійно об’єднуватися в професійні чи профсоюзні об’єднання та творчі спілки. І відповідно, створює кастову систему серед журналістів, які будуть мати різний рівень захисту, забезпечення і гарантій. Це як мінімум юридичний нонсенс або, як вважають медіа юристи, є порушенням ч.4 ст.36 Конституції: «Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій.»

Крім того викликає питання призначення Кабміном уповноваженого, який в багатьох випадках, по цьому законопроекту, буде підміняти собою рішення суду. Він зможе самостійно вирішувати, що є достовірною, а що є недостовірною інформацією, вирішувати питання, кого штрафувати, а кого – ні, та які ЗМІ можуть бути заблоковані. Звісно, це неприйнятно.

Також в мене є невелике, порівняно з попередніми пунктами, питання відносно обов’язкової акредитації західних журналістів. Введення обов’язкової акредитації може зменшити потік іноземних журналістів до України. А, враховуючи той факт, що в нас зараз взагалі закрито іномовлення, для України це також буде великим мінусом в просуванні інтересів України за кордон. Тому що зараз у нас є досить вільний потік інформації від українських реалій та українських можновладців на західну пресу.

Що ж робити з таким законопроектом? На мій погляд, доопрацюванню він в такому вигляді не підлягає. Для провладної партії я бачу єдину можливість виходу з проблеми, яку створило Міністерство культури, – це реєстрація альтернативного законопроекту по протидії дезінформації, який міг би бути, наприклад, аналогом закону по протидії дезінформації у Франції, який вже проголосований, прийнятний і діє там близько року. Посилання на цей законопроект ви можете побачити тут: http://inform-security.com/ua/content/oficiynyy-zhurnal-francuzkoyi-respubliky-no-0297-vid-23-grudnya-2018-roku?fbclid=IwAR3byvlHniGOJbiX8DKI_81M4ApJUZ8E5Vnd3eyPWG-wpCghUJ2goLziDNw.

На жаль, до критики законопроектів, крім Європейської Асоціації журналістів та багатьох українських медіа-організацій і медіа-юристів підключилися ще й російські ЗМІ. Тож я прогнозую, що у вечірніх новинах сьогодні, завтра, можливо навіть весь наступний місяць українській владі будуть пригадувати цю помилку Міністерства культури.

Я впевнена, що законопроект в такому вигляді не пройде, але велике питання, яке в мене і в багатьох інших критиків виникає: навіщо було взагалі цей законопроект подавати в такому вигляді?

 

Тетяна Попова,  експерт з Стратком ГО «Інформаційна безпека», екс-заступник міністра інфорполітікі (2015—2016), радник міністра оборони (2014—2015), блоги Української правди

Закриєте кулуари для преси – закриємо Раду для депутатів, – журналіст Братущак звернувся до Парубія

napad-na-presu11

 

«Ви не можете стати тим Головою Верховної Ради, за часів якого здійсниться мрія багатьох парламентських мудаків – обмежити доступ журналістів до депутатів. Загнати журналістів у вольєр» – таку заяву зробив журналіст Олексій Братущак, звернувшись до Голови Верховної Ради Андрія Парубія:

«Пане Андрію, ми з Вами знайомі по парламенту більше 10 років. Ви знаєте, що я часто звертаюсь до парламентарів в обхід прес-служб та прес-секретарів. Ви і самі це неодноразово відчували на собі)

Ви можете ображатися на таку роботу журналістів. Вам може це не подобатися.

Але Ви не можете стати тим Головою Верховної Ради, за часів якого здійсниться мрія багатьох парламентських мудаків – обмежити доступ журналістів до депутатів. Загнати журналістів у вольєр.

Подібні спроби виникають кожного скликання. Але навіть регіоналам не вдалося це провести. А то ж був „злочинний режим“.

З іншого боку, є речі, які не подобаються багатьом українцям у діяльності депутатів.

Наприклад, людям не подобається, коли депутати кидають димові шашки у залі парламенту.

8 років тому у кулуарах я спіймав одного депутата. Нагадаю ту розмову.

„За те, що Ви зробили, Ви маєте сидіти (у в’язниці). Але навіть після цього я потисну Вам руку. Бо страждати за свої переконання – це не соромно. Ви були єдині, хто готовий був йти до кінця за свої переконання. І це викликає повагу до Вас“, – сказав я тому депутату.

Ці слова стосувалися дій депутата у парламенті 27 квітня 2010 року. Тоді регіонали на догоду Путіну протиснули голосування за продовження перебування російського флоту у Криму.

27 квітня згаданий вище депутат продемонстрував, що за свої переконання – протистояти Росії – готовий йти на радикальні непарламентські вчинки, які тягнуть на кримінальну статтю. Повторю: це може не подобатися, і може обурювати виборців, але готовність йти до кінця з праведною метою – викликає повагу.

Але давайте до подій сьогодення.

Обмеження діяльності журналістів в українському парламенті – це російський шлях. Таким чином деякі депутати хочуть перетворити Верховну Раду у Верховну Думу. Може це ті самі „агенти Путіна“, про яких часто згадують патріотичні депутати? То чому і патріоти, і „агенти“ перебувають в лавах одних партій?

Ані я, ані мої колеги не хочуть йти російським шляхом.

У мене достатньо колег, які не погодяться сидіти у „парламентському вольєрі“. І за потреби я знайду десяток відчайдух, які у відповідь зроблять достатньо для того, щоб закрити Раду для депутатів. Бо то вже буде Дума. А українським депутатам нема чого робити у Думі.

Сподіваюсь, Ви мене зрозуміли.

PS Якщо хтось хоче „почистити“ парламент від „негативних елементів“, то варто спрямувати ці зусилля на депутатський корпус. Серед нардепів так само достатньо „російських агентів“, покупців „корочок“, порушників парламентської етики. Якщо є бажання, журналісти допоможуть нагади прізвища цих негідників. Тільки серед більшості парламентарів не спостерігається бажання почистити свої ряди…».

Напади на журналістів триватимуть, доки існуватиме безкарність, – Лещенко. Відео

napad-na-presu2

 

Головною проблемою частих нападів на журналістів в Україні є безкарність за такі випадки. Поки вона зберігатиметься, доки такі випадки продовжуватимуться.

Таку думку висловив народний депутат України Сергій Лещенко, повідомляє sprotiv.org.

«У справах з нападами на журналістів все, як з корупцією. Якщо є безкарність, така ситуація триватиме доти, доки вона існуватиме. Винен у цій ситуації перш за все генеральний прокурор. Саме він здійснює нагляд, і він – головний, хто скеровує слідство в державі. Якщо навіть поліція не розслідує справу, Генпрокурор може зробити так, щоб в них настало «прозріння». Звичайно ж, є президент – гарант Конституції, але саме генпрокурор є головним законником держави», – вважає народний депутат.

Тому, на його думку, якщо є безкарність і справи про напади на журналістів ніким не розслідуються, то така ситуація триватиме і надалі.

«Був випадок із журналістами «Радіо Свобода», коли вони під СБУ займалися документруванням автомобілів, на яких приїздили співробітники. Їм відверто на камери заламали руки, забрали техніку. Журналіст показував посвідчення, все задокументовано і всі обличчя ідентифіковані, але два роки ніхто не займався розслідуванням цієї справи», – зауважив колишній журналіст.

Тому, вважає він, якщо є такий прецедент, то нічого не заважає іншим чинити так само.

«Вони знають, що краще прикриють зад своєму начальнику, але потім будуть почуватися безкарними. І така ситуація триватиме далі. Те, що українські журналісти роз’єднані, це хронічна проблема, яка була ще в часи пана Миколи (Вересня – ред.), якого я школярем дивився по телевізору, і в наші часи, коли я працював журналістом, і зараз. Це було завжди», – пояснює Сергій Лещенко.

На його думку, єдиний час, коли вітчизняні журналісти об’єднуються – це час драматичних смертей, як, наприклад, вбивство Георгія Гонгадзе. Або це було в часи Януковича, коли журналісти єднались, бо спільне горе або проблема об’єднувала.

«Але в інші часи журналісти не об’єднуються. Бо ця професія сама по собі є досить егоїстичною. Кожен журналіст бачить себе, як людину, яка робить сенсацію або викриття. Тобто він певною мірою купається в променях слави, і, відповідно, не хоче ділитися цим з іншими. Тому, коли не має спільного ворога, журналісти роз’єднані», – розповів нардеп.

Редактор The Guardian заявил про страх и самоцензуру в Украине после убийства Шеремета

utiski-svoboda-slova1

 

Бывший главный редактор авторитетной британской газеты «The Guardian», а в настоящее время один из руководителей Оксфордского университета (Институт журналистских исследований) Алан Расбриджер опубликовал статью под названием «Нераскрытое убийство», посвященную смерти Павла Шеремета. Он была обнародована на сайте Мedium.com, сообщает sprotiv.org.

Материал появился после отчета Международного комитета по защите прав журналистов, который подготовил специальный доклад «В правосудии отказано: Украина не продвинулась в расследовании убийства Павла Шеремета».

Сейчас мы приводим полный перевод статьи Алана Расбриджера.

В предисловии он предупредил, что это модифицированная формулировка замечаний, которые он сделал в Киеве по поводу убийства Павла Шеремета.

«В это же время в прошлом году я был в Кении на Комитете по защите журналистов, учрежденном после смерти отважного редактора Джона Китуи, который погиб после того, как неизвестные раскроили его череп камнем.

На этой неделе — это Украина и убийство еще одного известного журналиста Павла Шеремета. Его взорвали на улице Киева примерно год назад.

Ни в том, ни в другом случае убийцы не были привлечены к ответственности.

Эта неспособность найти виновных создает чувство безнаказанности при убийстве журналистов. Или угрозах, запугиваниях.

Не секрет, что люди у власти не любят журналистов. Они всегда ищут способы, чтобы те молчали. Но сегодня во всем мире молчание журналистом все чаще не означает заключение, угрозы или использование репрессивных законов. Их заставляют замолчать в результате смерти.

К счастью, у журналистов во всем мире есть дух солидарности.

Если вы убьете одного из нас, то из чувства уважения к себе, и своим коллегам, и работе, которую мы делаем, мы поднимаем шум, на который только способны.

Это все, что мы можем сделать. И это то, что мы делаем в Киеве с делегацией Международного комитета по защите прав журналистов. Поднимая столько шума, сколько можем. Надеемся, что украинские журналисты будут делать тоже самое.

В Украине действуют независимые медиа. Мы знаем это. Мы также знаем. что страна переживает трудные времена. Но это не нормально взрывать журналиста среди бела дня в столице государства. И это не нормально так и не выяснить, кто сделал это.

Мы расследуем убийства всех журналистов, но в отношении Павла Шеремета хотелось бы отметить, что — это представитель наивысшей журналистики. Он был мужественный, образованный, сострадательный и непоколебимый.

Мы до сих пор не знаем, кто его убил. Мы понимаем всю сложность расследования.

Но мы здесь, чтобы сказать, что это действительно очень важно, чтобы их нашли. И вот почему.

Общества не могут продвигаться, учиться, совершенствовать или развиваться без фактов — не зная, что истинно, а что нет.

Журналисты — не просто люди, которые могут помочь нам установить факты. Но журналисты, лучшие представители, действительно хорошо это делают.

Журналистике — мы знаем — угрожает цифровая революция и некоторые еще не разработанные вопросы, касающиеся экономической модели новостей.

Но сейчас настало время защищать и чествовать людей и организации, которые приносят нам факты, иногда перед лицом большой личной опасности.

Вторая причина, по которой поимка убийц действительно имеет значение, заключается в том, что когда вы убиваете журналиста, и никто не пойман, он создает страх. Возможно, это то, чего хотели убийцы.

На этой неделе мы видели страх в Киеве. Журналисты признают, что теперь они занимаются самоцензурой, не берясь за какую-то историю или не задавая каких-то вопросы. Они не понимают, почему Павел был убит. Возможно, на его месте могли бы быть они.

Это понятно. Все мы — люди.

Но это вызывает отчаянное беспокойство.

Как наблюдатели вы бы не хотели этого в Кении — хотя это и происходит там. И, конечно же, вы не хотите, чтобы это происходило здесь, в Украине, стране с таким сильным и энергичным будущим.

Некоторые из журналистов, с которыми мы говорили, заявили, что чувствовали себя очень беспомощными и изолированными после убийства Павла. Они сказали, что, к сожалению, единой поддержки того, что они делают внутри Украины не было… Журналисты говорят, что их просят выбирать между тем — они патриоты или журналисты.

Я тоже знаю, что это такое. После публикации откровений Эдварда Сноудена в Guardian меня спросили в парламенте, люблю ли я свою страну. Подтекстом звучало то, что я предал Британию, написав об этом.

Мой ответ заключался в том, что я обнародовал материал именно из-за любви к стране, которая поддерживает свободу слова.

Справедливо ли это по отношению к Украине? В традиции ее независимых СМИ — помочь украинцам определиться, кто они. Разве это не стоит защищать и гордиться этим?

Журналисты — чтобы ни значило это слово — должны оставаться независимыми от всех. Особенно от государства. Они не могут позволить существующему правительству диктовать общественные интересы.

И это касается даже тех времен, когда в стране война. Особенно тех времен, когда конфликт или война.

Guardian решительно осудила британское вторжение в Суэц в 1956 году. Газету осудили за это, она потеряла рекламу и читателей. Но теперь история говорит, что это было правильно. В истории есть бесчисленные примеры.

Мы здесь, в Киеве, потому что правоохранительные органы через год не смогли найти убийц по-настоящему независимого журналиста.

Отчет CPJ о провале расследования не является счастливой историей. Никто, я думаю, не гордится отсутствием успеха за последний год. Но в истории есть два светлых момента.

Один из них — замечательный фильм „Убийство Павла“. Бывшие друзья и коллеги Павла почтили его, расследуя его смерть, и сделали такую замечательную работу.

Этот фильм побудил следственные органы к новым действиям и поставил под сомнение тщательность официального расследования.

Тот, кто убил Павла, пытался заглушить журналистику — и журналисты отказались замолчать. Они использовали журналистику против убийц. Это по-настоящему вдохновляюще.

И второе светлое пятно — это те журналисты, которых мы встречаем в Киеве, которые настолько смелы, настолько находчивы, настолько серьезны, настолько верны, что журналистика имеет смысл.

Хотелось бы закупорить то, что они делают, и вернуть это в Лондон и в другие места, где некоторые люди забыли о грубой силе и нуждаются в серьезной и честной журналистике.

Так что есть надежда. Есть год  грусти. Есть разочарование. Есть торжество.

Мне кажется, это время, когда украинские журналисты объединяются из-за этого случая. Я уверен, что есть много вещей, которые их разделяют. Но это должно обязательно объединить всех нас.

Кто убил Павла Шеремета? Нам нужно знать. Украина — если она хочет стать страной, которая состоялась — должна знать. Мир должен знать.

Это важно».

Губернатора Присяжнюка посадят за рейдерство?

Коллектив газеты «Киевская правда» (пережившей гражданскую войну и фашистскую оккупацию), нынче хотят вывести из соучредителей… газеты «Киевская правда»?! Именно такое абсурдное решение намерены принять на грядущей сессии Киевского облсовета «люди Присяжнюка» — члены областной организации Партии регионов, лидером которой является сам губернатор.

Впервые об этой газетной проблеме в журналистских кругах заговорили еще месяц назад, когда была опубликована статья: «Зачем Присяжнюку роль обезьяны Геббельса?». Тогда и всплыл весьма удивительный факт: то, что не приходило в голову даже гитлеровскому рейхминистру пропаганды Паулю Йозефу Геббельсу, уже пытается реализовать генерал-полковник СБУ (и по совместительству – глава облгосадминистрации) Анатолий Иосифович Присяжнюк. Не он ли отдал приказ на уничтожение одной из самых старейших газет Украины?

Причина в общем-то известна: генерал-губернатор, будучи первым заместителем председателя областной организации Партии регионов Украины (ПРУ), несет персональную ответственность за результаты грядущей избирательной гонки «бело-голубых» на Киевщине. И, разумеется, ему уже давно хотелось заткнуть рот «неугодной» газете, которая посмела (кстати, впервые в своей истории) перечить власть имущим и сообщать читателям о «проделках» областного начальства. Сначала (осенью-2011) было приостановлено финансирование газеты, причем «задним числом» и без ведома депутатского корпуса. По идее, за такое деяние команду губернатора следовало бы привлечь не только к административной, но и к уголовной ответственности. Ведь как ни крути, а право на распоряжение бюджетных средств является облсовет, а не чиновники из облгосадминистрации.

Однако «людям Присяжнюка» все сошло с рук. Дальше – больше. Начиная с 2012 года, областное начальство вообще прекратило выделение денег для «Киевской правды». Из-за этого она превратилась в еженедельник («в живых» остался только пятничный номер). Невзирая на эти удары, газета оказалась на редкость живучей. Более того, критические публикации против власть имущих только способствовали поднятию ее рейтинга среди областных изданий.

Конкурировать с «Киевской правдой» не смогло и наспех созданное регионалами печатное издание «Время Киевщины» (оно ей не годилось даже в подметки), поскольку воспринималось читателями как партийный орган ПРУ. А это значило, что в информационной битве за голоса электората губернатору «светило» полное фиаско (со всеми вытекающими последствиями). Возможно, поэтому в областной госадминистрации родилась очередная «гениальная» идея: отобрать у трудового коллектива редакции «Киевской правды» право на… подготовку газетных номеров (!). Эти функции пытаются возложить на некое предприятие «Полифаст» (которое находится во Фастове).

В связи с нарушением обязательств со стороны «людей Присяжнюка» (прекращением финансирования газеты) «Киевская правда» подал иск в Хозяйственный суд Киева, намереваясь разорвать учредительный договор с облгосадминистрацией и облсоветом. В ответ областное начальство подало встречный иск, требуя «перезаключить» этот договор с упомянутым фастовским «Полифастом». Идея у губернатора выглядела на редкость бредовой. Ведь, как известно, договор – это добровольное решение сторон, которые берут на себя определенные обязательства уж никак не под диктовку суда. В итоге получилась «боевая ничья»: суд отклонил оба иска.

Но, привыкшие жить «по понятиям», так и не угомонились. Сейчас в команде Присяжнюка вынашиваются планы рейдерского захвата «КП». Технология выглядит проще пареной репы: прикрываясь «нужным решением облсовета (о выводе коллектива «Киевской правды» из соучредителей газеты), заняться клонированием, т.е. выпустить в свет газету с одноименным названием, но уже на базе фастовского «Полифаста». На каких же аргументах построены столь удивительные планы членов ПРУ?

Обратим внимание, что полное название «КП», на базе которой готовят газетные номера, звучит так: «Предприятие, основанное на собственности объединения граждан «Редакция газеты «Киевская правда» (свидетельство о государственной регистрации №043764, серия АОО, идентификационный код №21566740). Именно сюда из областного бюджета ежегодно выделяли деньги для выпуска газеты, а журналисты газеты до сих пор приравнены к госслужащим облгосадминистрации.

Несмотря на это, губернатор и его подчиненные юристы врут в один голос: дескать, это предприятие (внимание!) не имеет никакого отношения к трудовому коллективу редакции «Киевская правда», который и является соучредителем газеты вместе с областной властью. Но! Если считать, что предприятие – это одно, а трудовой коллектив (который его создал) – это другое, то получается полный абсурд: в одних и тех же кабинетах, по одному и тому же адресу (Маршала Гречко, 13), имея одни и те же архивы, одни и те же правоустанавливающие документы, готовя одну и ту же продукцию, якобы находятся абсолютно разные организации?! Какими же надо быть присяжнюками, чтобы в сие поверить?

Можно, конечно, предположить, что «бело-голубой» генерал-губернатор не ведает что творит. Однако даже в этом случае не следует забывать золотое правило: незнание закона не освобождает от ответственности (в том числе и от уголовной). Если «дорогой Анатолий Иосифович» таки пролоббирует через облсовет «нужное» антигазетное решение, то он тем самым загоняет себя на скамью подсудимых.

Утверждая, что предприятие, работающее по адресу Маршала Гречко,13 не имеет никакого отношения к газете, губернатор де-юре «пришивает» себе целую кучу статей Уголовного кодекса (от злоупотребления властью до нецелевого использования бюджетных средств). Ведь в таком случае возникает весьма непростой вопрос: на каком же основании это «чужое» для области предприятие на протяжении 2010—2011 годов получало более двух миллионов гривен от областной власти во главе с «выдающимися деятелями» ПРУ – главой облгосадминистрации Присяжнюком и главой облсовета Качным?

Сегодня этот вопрос волнует журналистов «Киевской правды». Завтра его могут задать оппозиционные силы (готовящиеся к выборам-2012), а после смены власти свое слово, возможно, скажут и правоохранительные органы. И тогда «бело-голубые» присяжнюки будут вынуждены либо в очередной раз «перекрашиваться» в новый партийный цвет, либо окажутся в том же месте, где сейчас Тимошенко и Луценко. Третьего не дано.

 

Виктор Лисовский для sprotiv.org

 



Close
Приєднуйтесь!
Читайте нас у соцмережах: