Усі пропрезидентські та помірковані політичні сили в Україні наголошують, що критикувати дії нового президента, якими б непослідовними вони не були, не можна, оскільки «людині треба дати час щось зробити».

Також нібито не слід вимагати від Петра Олексійовича і виконання передвиборчих обіцянок, так як за такий короткий час важко щось встигнути зробити, особливо при формуванні нової команди та ще й в умовах війни. Всі ці аргументи щодо недопустимості критики президента в складний час безумовно слушні, як і те, що українцям варто певний час не нагадувати про його передвиборчі обіцянки, якби не одна маленька деталь. Справа в тім, що Порошенко особисто обіцяв українцям конкретні терміни, дати, числа, дні та місяці втілення своїх передвиборчих обіцянок. І більшість цих термінів уже минули.

Так, у травні вся Україна була обклеєна порошенківськими білбордами з дуже конкретними обіцянками. Наприклад: «Обери президента в першому турі. Зупини війну 25 травня!». Президента ми обрали так як і просив Порошенко, а чому війна не зупинилася у травні?

До виборів Порошенко, критикуючи команду Турчинова, наголошував, що антитерористична операція, яка зараз проводиться в східних областях, повинна бути коротшою й більш ефективною та тривати години і дні, а не місяці. Українці хотіли побачити виконання однієї з головних обіцянок, почутих у Верховній Раді 7 червня 2014 року, — припинити воєнні дії на Донбасі за тиждень. Порошенко слова не дотримав. Ці слова президента були просто кинуті на вітер. Можливо, дехто скаже, що це була лиш політична метафора і насправді не все так просто зробити, однак хто тягнув Порошенка за язик обіцяти конкретну дату, коли він зупинить війну?

Якщо Порошенко не знав, що ні ліквідувати тисячі російських та чеченських професійних диверсантів не під силу в короткі строки, а домовитися з Путіним і його маріонетками з ДНР і ЛНР неможливо через те, що стабілізація ситуації та мир в Україні не входять в їхні плани (не для цього ж Путін почав війну в Україні), то він розуміється в політиці гірше, аніж його сільський виборець пенсійного віку без закінченої шкільної освіти.

А якщо усвідомлював, що на другий день після виборів неможливо реалізувати ці завдання, то для чого говорив виборцям неправду? У такому разі, це пряма маніпуляція свідомістю втомлених від війни, багатостраждальних людей та цинічний обман виборців, які йому довірилися.

Передвиборча платформа Порошенка відзначається ще більшою конкретикою. Зокрема, на одній із зустрічей з виборцями Петро Порошенко наголосив, що матеріальне забезпечення армії стане його головним пріоритетом і воювати будуть лише добровольці.  Солдат, який бере участь у бойових діях, одержуватиме платню тисячу гривень в день, а його життя буде застраховане на один мільйон гривень. Один з виборців запитав політика коли це буде, на що Порошенко відповів: «Запиши, 26 травня!».

 #Порошенко пообещал солдатам в зоне #АТО платить ежедневно 1000 грн

Як бачимо, Порошенко досі не виконав цієї дуже конкретної обіцянки, хоча звісно політик не уточнив рік її виконання, що виглядало б справжнім цинізмом.

Порошенко мав би усвідомлювати, що навіть після перемоги в першому турі, до інавгурації він не має права братися за фінансові важелі держави чи брати повноваження верховного головнокомандувача, поки в законному порядку не прийме на себе ці функції. Невже він не знав, що інавгурація не відбувається на другий день після виборів? А якщо знав, що інавгурація відбудеться в червні, чому тоді пообіцяв солдатам платити 1000 гривень за день 26 травня, коли він ще не матиме юридичного права давати такі вказівки? До того ж минув вже місяць, Порошенко став чинним президентом і розставив на посади своїх людей, а обіцянка вже місяць так і залишається не виконана.

Очевидно, що навіть в найближчому майбутньому український солдат, який воює і гине за промислові зони Донбасу, за країну, президентом якої став мільярдер, не матиме ніякої тисячі гривень в день. Як тоді розуміти таку чітку конкретику нового президента, яка залишилася не втіленою в життя?

Очевидно Порошенко як політик продемонстрував схильність пообіцяти, що завгодно і коли завгодно, без намірів виконувати обіцянки довірливим солдатам, які гинуть за інтереси промислових олігархів, залишаючи сім’ї, сиріт-дітей і невиплачені кредити та відсотки банкам, існування яких вони своїм життям захищають.

Ставши президентом, Порошенко обіцяв за тиждень повністю закрити кордони Донецької та Луганської областей з Росією, однак реалізація цього затягнулася на довший термін. Більше того — з РФ  почали прориватися навіть танки та ракетні установки ГРАД,  а український кордон і досі залишається «дірявим» для російських диверсантів.

Політика нового президента відзначається дивною нерішучістю. То він погрожує сепаратистам ліквідацією, то говорить про амністію та зелений коридор у Росію, то в умовах нападів на українські блокпости, промислові підприємства та захоплення численних заручників оголошує про припинення вогню з боку українських військ. Після інавгурації Порошенко почав діяти нелогічно. Не зачистив жорстко Донбас, чого чекали, а в умовах продовження активного збройного протистояння розпочав переговорний процес із Росією.

Отож українці вже можуть пересвідчитися, що характерною рисою нового президента є кидання слів на вітер та роздавання дуже чітких і конкретних у часових рамках обіцянок з подальшим їхнім невиконанням. Настільки щедрим на конкретні слова та настільки безвідповідальним до своїх слів не був жоден з українських президентів. Очевидно, що українцям слід звикати до такої риси нового державного керманича, яка стала вже послідовною тенденцією.

Водночас українці самі винні у тому, що президент дозволяє собі ставитися до народу настільки легковажно та безвідповідально, що безумовно демонструє й рівень поваги президента до свого виборця. Таку політику можна порівняти з традиційним девізом кремлівських політтехнологів: «дурний піпл (народ) все схаває».

Обрання президентом Порошенка, який є тісно пов’язаний з минулою владою та олігархами не повинно створювати ні в кого ілюзій щодо нового європейського життя та подолання корупції. Українці вибрали саме Порошенка виходячи з почуття власної ментальної консервативності та страху перед непередбачуваним майбутнім.

Політична історія України підтверджує, що в часи великих суспільних переломів наш народ вибирає не нове, а добре відоме, хоч і не найкраще, старе.

Так, у 1991 році, українці віддали перевагу передбачуваному та пов’язаному з радянським минулим  Кравчуку, а не революційному та непередбачуваному Чорноволу. А в 2014 році, вибираючи між радикальною і непередбачуваною Тимошенко, та пов’язаним з відносно стабільним, хоч і злиденним минулим Порошенком, українці обрали сумно відоме перед невідомим.

Однак так консервативно та нерішуче мислить більшість українського суспільства, але історію, як відомо, творить активна меншість. Та меншість, яка не боялася штурмів і вуличних боїв з Беркутом, і та меншість, яка сьогодні зі зброєю та почуттям справедливості воює з російськими диверсантами на Донбасі. Ці люди не дозволять так легко собою маніпулювати як раніше. Радикально налаштовані, озброєні й обуренні політичною корупцією українські патріоти легко можуть організувати третій Майдан і почнеться він не з пісень і танців.

Нещодавній мітинг під адміністрацією президента є знаковим для Порошенка, якому не можна продовжувати керувати по-старому, підтримувати збереження корупційних схем та йти на поступки сепаратистам. Якщо президент продовжуватиме роздавати пусті обіцянки і не виконуватиме їх – йому загрожує втрата довіри та зростання народного невдоволення, що в умовах воєнного часу і радикалізованого війною й революцією суспільства загрожує не просто падінням рейтингу чи відставкою. І відлік у накопиченні народного протестного потенціалу проти нового президента розпочався.

Валерій Майданюк, політолог