Ми всі виступаємо ходячою рекламою того, що любимо.

Колись давно гербів було мало, вони говорили про приналежність до багатої родини, родини завойовників чи ледарів-королів. Про приналежність до приналежності у вигляді нанесеного на щит зображення, яке відрізняло одну задрипану територіальну одиницю від іншої.

Інакше солдатів було не розрізнити – вони всі були однаково бідні, голодні і злі. Від них усіх однаково погано пахло і усі вони хотіли нарешті закінчення війни, аби потім знову хотіти її початку.

Сьогодні герби скрізь. Їх настільки багато, що навіть наклавши купу на макет майбутнього логотипу дизайнер ризикує бути плагіатником. Але говорять вони все ще про ті самі речі. Не про те, що ти купуєш, який у тебе внутрішній світ, а до кого ти належиш, чий ти, ким тебе вважати.

Гламурні фіфи – 15-річні мільйонерки, дочки чи вже коханки багатих чоловіків носять герби дорогих фірм. Це ті самі ледарки-принцеси – тільки тепер вони не представниці королівств, а представниці виду.

Їх батьки і чоловіки світять логотипами фірм виробників телефонів. Однаково дорогих і безглуздих. Вони купують Верту обшиті золотом, але не можуть навіть похвалитися калькулятором усередині пристрою. Часом ці пристрої виявляються взагалі непридатними до користування, але це не важливо – голий король лишиться голим королем і ще через 700 років. Безглузді дорогі цяцьки – це герб, який відрізняє короля від шахтаря, сантехніка, слюсара.

На Майдані зібралася ціла армія ходячих рекламних щитів. Коли вони дістають ліхтарики, які увійшли там в моду – вони перетворюються ще й на лайтбокси. Це люди які пишаються навіть не приналежністю, а прихильністю до певних політичних сил. Деякі з них отримують гроші за таку рекламу – вони просто рекламні щити на ставці. Деякі ж – стоять так ідейно. Це солдати, які хочуть бути причетні до чогось більшого, до держави, однаково задрипаної як і сусідня, але такої коханої, особливо коли вона перебуває у стані війни.

По периметру стоять кілометри рекламних площ. Їх форма одягу однотонна, зазвичай чорна, часом синя, здебільшого – це мілітарний несмак – те що відрізняє типового правоохоронця від будь-якої нормальної людини. Він рекламний щит контори, яка ніколи не чула ні про рекламу, ні про піар. Фірми, яка продовжує труїти споживача неякісним продуктом і не розуміє, чого добровільно її вже ніхто не споживає.

Обличчя цих людей не спотворені ні емоціями, ні інтелектом. Цим солдатам в принципі байдуже і на державу і на короля. Це контрактна армія найманців-вбивць, тому вони носять чорне, тому вони ховають обличчя в шоломах – не тому що їм соромно перед родичами чи близькими (родичі і близькі у них не кращі за них самих, бо ці люди продовжують ввечері вертатись додому і їх туди пускають), а тому що найманство і садизм протизаконні. Вони знають що король програє і вони хочуть служити наступним королям, а не відсиджуватися по тюрмах і схронах той короткий мирний період який таки гряде.

Мені завжди були дивні усі ці представники людської породи. Їх тяга самоствердитися через речі, а не через власний зміст. Невже так важко зв’язати кілка речень і просто сказати хто ти? Чому ці люди нічого не змінюють у своєму житті, якщо ховаються за шевронами і касками від сорому? Невже ідеали зневілювалися перед символами і тому кожен воліє тримати в руці прапора, а не гранату? Невже армія прапороносців без стрільців і кавалерії може бути приречена на успіх?.. Чи успіх врешті не так вже й потрібен?

Але мова не про це… Кожен з нас виражений через те, у що він вдягнений. На нашу прикрість ми досі безликі, хоча може й на щастя – бо це ще може означати що нас доволі багато. Так ми відрізняємо своїх і чужих. Ми досі солдати приналежні до чогось. І не так погано на війні мати якусь позначку, аби часом тебе свої не встрелили. Гірше, коли ти щиро розраховуєш на прихильність, промовляючи до людей, тримаючи ворожий прапор у руках.

Нещодавно в мережі з’явилося цікаве відео редактора інтернет-видання Цензор.нет Юрія Бутусова. Глядачів не обурило ні те, що він відверто стає на бік правоохоронців, ні те, що він сам визнав свою співпрацю з режимом, ні його здача активістів міліції, ні його обурення тим, що ще не всіх їх посадили.

Юрий Бутусов о событиях на Банковой 1 декабря

За невпинним словесним потоком людини, яка воліє усіх здать – мало хто помітив її ідейні переконання. А ідейні переконання, як я вже казала – здебільшого мають вираження у формі одягу, а в цьому конкретному випадку – просто у формі.

Юрій Бутусов у “фірмовій футболці” підрозділу “А” СБ України

Звідки у пана редактора така футболка – можна тільки гадати. Можливо він і не є штатним співробітником Служби безпеки України,  а точніше її силового підрозділю “А”, який займається боротьбою з тероризмом (якого в Україні фактично немає, тому для виправдання діяльності подібних установ на сьогодні за повністю сфабрикованими звинуваченнями в ув’язенні перебувають громадські активісти, які до тероризму не мають жодного відношення) та охороною працівників правоохоронних органів.

Ні, Юрій Бутусов – ідейний поплічник – можна сказати прихильник, фанат. Чи можуть ставати активісти Євромайдану чи будь-які інші громадські активісти на його бік сьогодні? Звісно можуть, перестаючи при цьому бути громадськими активістами і стаючи також стукачами та сексотами на громадських засадах у СБУ чи МВС.

Для телеглядачів та інтернет-користувачів Юрій Бутусов вже історичного 1 грудня 2013 року прославився тим, що під час штурму адміністрації президента активістами став на захист міліції, через що й опинився на “лінії вогню” і отримав по голові чимось важким – з кожним може статися, хто голови не береже… Себто 1 грудня 2013 року, через 2 доби після трагічного розгону Євромайдану, коли мирних людей тягали на волосся по майданівській плитці, прибивали лежачих, не жаліючи ні жінок, ні дітей – Юрій Бутусов став на бік міліції назвавши конфлікт біля АП безпідставним і спонтанним.

Кожен з нас ідентифікує себе як може. Кожен з нас обирає собі певну форму одягу, бренди, герби, стиль в залежності від того, як він хоче себе проявити, до чого він хоче бути причетний. Хтось вдягає натільного хрестика, хтось ховає обличчя за шоломом, хтось купує дорогий стільниковий телефон чи одяг певної марки, хтось принципово ходить голий, хтось носить чорне, хтось, за покликом серця бере до рук прапора, хтось за наказом керівництва і уставом вдягає форму, а хтось вдягає форму за покликом серця – форму ніби й не заляпану кров’ю у буквальному смислі, але у загально зрозумілому фігуральному – однозначно.

Ганна Сінькова

Від редакції sprotiv.org: може час розлайкати сайт провокатора Юрія Бутусова Цензор.нет у Фейсбуці?