Розповідаю про «принади» медичної реформи Уляни Супрун в частині запровадженої реімбурсації на власному досвіді – хворію діабетом І типу (інсулінозалежний) понад 11 років.

Раніше пацієнти отримували інсулін так. Приїжджають в лікарню до свого ендокринолога. Сидять у черзі. Заходять у кабінет і отримують препарати. Кому які потрібні. Якщо немає доктора, інсуліни видає медсестра. Хворі ставлять підпис у журналі обліку і йдуть. Все.

Тепер, після реформи, ця процедура стала куди складнішою. Дуже незручною і клопіткою.

Спочатку хворий на діабет висиджує чергу до ендокринолога лише для того, аби та дала не сам інсулін, а тільки рецепт на нього – «бумажку».

Якщо лікарка з якоїсь причини відсутня, медсестра не має права заміняти її. Вона рецептів не виписує – не її компетенція.

Значить треба чекати, поки не з’явиться лікарка. Скільки потрібно. Години чи дні.

Якщо ви вже з рецептом, то ідете до другої черги – у канцелярію за печаттю на виданий рецепт. Там черга фактично дублюється, бо діабетики від ендокринолога прямують туди гуськом. До діабетичної черги, зрозуміло, додаються інші хворі, яким теж потрібна печатка на свої рецепти і різні довідки.

Відстоявши другу чергу, ви нарешті здобуваєте право на отримання інсулінів. Але для цього вас чекає наступна черга – аптечна. А ще до неї треба ж їхати. Добре, що у моєму випадку вона поблизу лікарні, а буває, що дуже далеко.

Відтак маємо: замість однієї черги, як було раніше, – три плюс витрати на подорожі маршрутками туди-сюди.

Якщо це покращення для пацієнта у порівнянні з попередньою системою, то я не знаю, який діагноз в людини, яка так вважає.

Але і це ще не кінець митарствам діабетиків. Якщо раніше вони отримували інсуліни гарантовано безкоштовно, то нині це вже не так.

Вони мають доплачувати за кожну шприц-ручку, якщо показник їхнього глікозельованого гемоглобіну перевищуватиме встановлений МОЗом рівень – 7,5%.

Ці аналізи кожен діабетик має робити раз на три місяці. У «моїй», тобто найближчій до дому лабораторії, він коштує 185 гривень.

Можна було б робити і безкоштовно в поліклініці, але… Туди довго їхати. А для діабетика це ціла історія, справжній іспит з перешкодами, бо він має прокинутися з таким рівнем цукру, який дасть йому можливість дістатися лікарні, не впавши у гіпоглікемічну кому, і так, щоби глюкоза у крові навпаки не стрибнула до загрозливих висот – до гіперглікемії.

Подорож до лікарні і вистоювання там у черзі (бо діабетиків не пропускають, там свої червоні талони) – це серйозні випробування.

Стоїш під стінкою маніпуляційної і думаєш: ну як же там мій цукор у крові – чи не впав ? Або чи не треба мені його терміново знижувати підколюванням інсуліну?

Це нерви. Весь як на голках.

А ще в лікарню потрібно брати з собою сніданок, щоби відразу після забору крові поїсти і вколотися, бо у діабетика режим харчування, якого треба дотримуватися.

Отже здача крові для хворого на діабет І типу – ціла спецоперація. Розвідка боєм.

В приватній лабораторії простіше: ближче і швидше. Але дуже дорого.

Раніше режим видачі інсулінів був куди лояльнішим до пацієнта – він все одно отримував інсуліни, навіть якщо і не робив глікозельований суворо раз у три місяці.

Ну, скажімо, раз на півроку міг зробити. Прощали, ставилися поблажливо.

Тепер же не отримаєш своїх інсулінів без того, щоби не здати аналіз раз у три місці.

Та навіть якщо і здав, ти ще не здобув права на отримання інсуліну. Ти маєш обов’язково вкластися у спущену згори Уляною Супрун норму глікозельованого гемоглобіну – 7,5%. Бо інакше мусиш доплачувати за свої інсуліни.

У моєму випадку це 35 гривень за шприць-ручку новорапіду і 33 грн – лантусу (це інсуліни короткої і пролонгованої дії).

На місяць мені потрібно по 4 ручки кожного. 35 х 4 плюс 33 х 4 = 272 гривні.

Отриману суму множимо на три місяці, виходить 816 гривень.

Отже, до реформи ти отримував інсуліни за 0 гривень. Нині це може тобі коштувати 816 грн.

Це теж перевага для пацієнта?

Дивує і неабияк бентежить закладена у доплату міністром-реформатором каральна філософія. Причому, в її вустах вона звучить дуже благородно: це робиться в інтересах самого хворого, щоби він піклувався про своє здоров’я і стежив за «сахарами», не допускаючи, щоби вони були занадто високими, бо це посилює руйнівний вплив діабету для всього організму.

Так, це правда. Чим вище глікозельований гемоглобін, тим гірше для твоїх судин, серця, очей, печінки, нирок і всього іншого.

Але хіба пацієнт цього не знає?

Хіба він сам не зацікавлений у низькому глікозельованому?

Це закладено самою людською природою – піклуватися про себе. Чому Супрун вважає, що пацієнти діятимуть за логікою «на зло матусі відморожу вуха?».

Чому Супрун думає, що пацієнтів треба завжди підстьобувати, як малих дітей чи неслухняних підлітків, які потребують виховально-дисциплінуючого батога?

Чому ставиться до страждальців як до злодіїв, що вони отим високим (понад 7,5%) глікозельованим навмисно робитимуть погано для себе і МОЗу? І тому над ними треба тримати занесеною сокиру у вигляді доплат.

Якщо попри твої старання в тебе рівень глікозельованого вище прописаної Супрун норми – то це твоя БІДА, але в даному випадку за неї ж тебе і КАРАЮТЬ, позаяк віднімають у тебе право на отримання звичних тобі інсулінів. За них ти маєш доплачувати, а не доплатиш, то переведуть на гірші.

Вдумайтеся: у людини біда, не виходить тримати діабет в узді кращими інсулінами, то у покарання за це в неї віднімають кращі й дають гірші.

Де ж логіка? Де здоровий глузд? Це медики чи енкаведисти від медицини?

Тобі погано, діабет загризає, а ти ще маєш доплачувати за те, що не впорався, що не вклався у 7,5%!

Така новація погіршує якість життя пацієнта. Створює йому гірші умови, ніж були. То він теж має цьому радіти?

Супрун посилається на міжнародний, зокрема європейський досвід. Мовляв, така система і у них там діє. А рівень зарплат і добробуту у нас – такий самий?

А чому ви не робите зарплату європейською, щоби ми мали по-європейськи спокійно і без проблем доплачувати за інсуліни? У нас, у таких як я, немає на це грошей!

То чому ви нас заганяєте у глухий кут? Ви провокуєте акти відчаю!

Ви цього хочете? Бо не лишаєте своїй жертві вибору!

Ще раз повторюю: діабет у кожного свій, але у всіх випадках – це страждання.

А давайте тоді штрафувати за грип. Приміром, чихнув – заплатив, температура вище 37,5 – теж плати. Якщо один штам – така сума доплати, якщо другий – інша. Горло червоне, нежить – як ти таке допустив, ти що, руханку не робив, руки не мив? Ану плати! А без штрафів не давати ліків.

Супрун же має знати негативний вплив стресу для організму. Так от весь цей час і без того хворий діабетик має хвилюватися, переживати, тремтіти за свій глікозельований, щоби, не дай Боже, він не був більший 7,5%. Бо інакше – не дадуть безкоштовно раніше отримувані інсуліни.

Це вганяє людину у постійну тривогу, у перманентний стрес, у депресію. Навіщо це додаткове психо-емоційне навантаження діабетикам? Отямтеся люди! Згадайте, що ви МЕДИКИ, чиє гасло не «НЕ НАШКОДЬ!». Пожалійте своїх пацієнтів! Не обтяжуйте нам життя! Не ускладнюйте!

Що примітно й характерно, то з такими питаннями, нагальними проблемами, критикою не можна пробитися на жоден ліберальний ресурс, ба там справжній культ особи Уляни Супрун з її архіважливими порадами як правильно чхати і як необхідно робити руханку та мити руки.

Адже будь-яка критика автоматично перетворює тебе на противника реформи і очорнителя її непогрішимого святійшиства Уляни Супрун. Дифірамби їй – завжди будь ласка. А критику – в жодному разі!

А де ж дискусія? Де право пацієнта на відстоювання своїх прав? Чи коли нас заносять на «чорну дошку», то маємо мовчати? За що ви з нами так? Чим ми завинили?

Олексій Мазур, Дніпро, хворий на діабет І типу, Національне бюро розслідувань України