На каналі «Інтер» – кадровий переворот. 4 вересня з нього “за згодою сторін” пішли генерального продюсера Ганну Безлюдну. Через кілька днів з тим же записом в трудовій книжці звільнилася низка топ-меджерів. В тому числі Антон Нікітін, керівник продакшн-компанії з нудною назвою «Національні інформаційні системи». Насправді ця компанія виконує одну з найважливіших ролей: вона виробляє програми-новини для всіх телеканалів, що входять до Іnter Medіa Group. 7 вересня з’явилася інформація, що новим «керівником новин» на «Інтері» стане росіянин, політичний оглядач телеканалу РТР Ілля Адольфович Канавін. Автор і виконавець низки підлих інформаційних провокацій проти України, Грузії та Польщі.

Іноземний консультант, провокатор (і шпигун?)

Насправді вийшло трохи інакше: на зборах колективу новинної служби «Інтера» Ілля Канавін був представлений не як керівник, а як консультант – мовляв, допомагатиме робити новини.

Канавін повідомив сайтові «Телекритика», що до своїх безпосередніх обов’язків приступить 20 вересня. Втім, джерела на «Інтері» говорять про інше: Канавін буде не консультантом, а фактичним керівником служби новин, і до виконання своїх обов’язків він приступив вже. За чутками, така ситуація триватиме – як би ви думали доки? Правильно, до кінця виборів.

Перед президентськими виборами “Інтер” бере в штат фахівців на кшталт Гебельса

То хто ж такий цей незамінний для «Інтера» росіянин? Серед журналістської тусовки в Росії Канавін – людина заслужена, авторитетна і наділена довірою особисто Владіміра Владіміровіча Путіна. Довіра ця матеріалізована в державних відзнаках: в 2006 році Канавін був нагороджений медаллю ордену `За заслуги перед Отечеством` I ступеня, а в 2008 отримав подяку президента та уряду Росії.

На РТР у програмі «Весті» Канавіну довіряли найважливіші задачі: вести (точніше, стежити за виконанням сценарію) спілкування Владіміра Путіна з народом.

«Мы на КамАЗе, мы прямо перед главным сборочным конвейером, здесь машины, здесь в, том числе, пожалуй, лучший грузовик в мире – это грузовик команды “КамАЗ-Мастер”, которые выграли “Париж-Дакар” и сделали это в шестой раз. И эта машина, Владимир Владимирович, вам знакома не только поэтому, что вы сидели за рулем этого болида» – з цієї преамбули Канавіна просто стікає єлей підлабузництва перед Головним Автомобілістом Країни В.В. Путіним.

А трохи згодом на цій прямій лінії прозвучить інше питання. «Я Голусани Гарри Ашотович, проживаю в Челнах более 30 лет, приехал сюда из Абхазии. Там у меня сегодня проживают родители, брат. Неделю назад я был там и не понаслышке слышал, что там напряженка. Значит, люди ждут войну. Нельзя ли Абхазию принять в состав России? Ведь с нами хотят быть и Южная Осетия, и Приднестровье. Значит, референдум проведен в Косово. Признали. А чем хуже Абхазия?»

2005 рік, Ілля Канавін веде телеміст з Путіним із села Головчіно на кордоні з Україною.
Путін заявляє: “недопустимо, когда два братских народа разделены”

І Путін відповідає – грузини готуються застосувати щодо Абхазії силу, і Росія має намір «не допустити кровопролиття». Натяк досить прозорий – буде війна. Але – увага – пряма лінія, де «народ» через посередництво Канавіна цікавиться у Путіна перспективою відторгнення в Грузії частини територій, відбувся в 2006 році. Тобто, ЗА ДВА РОКИ ДО ВІЙНИ у серпні 2008 року. Вже тоді Росія активно готувала до цього суспільну думку. І Ілля Канавін був серед головних виконавців пропагандистського промивання мізків російських мас.

Боєць антиукраїнського фронту

Найбільш свіжий «перл» Канавіна – сюжет у програмі «Вести недели» на телеканалі «Росія», приурочений до початку радянсько-німецької війни. У ньому автор стверджує: поляки, так само як і німці, винні в розв’язанні Другої світової війни. Мовляв, поляки пропонували німцям разом напасти на СРСР, а японцям – відкрити другий фронт.

У відповідь МЗС Польщі звинуватив Москву в спробі фальсифікувати історію та переласти вину за розпалювання війни з хворої голови на здорову. Влада Росії скандал проігнорувала. А через кілька місяців ті ж самі тези про «співучасть поляків», які в якості «пробного каменя» пройшли в сюжеті Канавіна, дружно тиражували практично всі російські ЗМІ.

Втім, цей сюжет блідне в порівнянні з тим, що Канавін видавав в ефір з приводу України. Один з сюжетів від 8 березня минулого року названий просто й зрозуміло навіть останньому російському люмпену: Украина чествует фашиста-палача.

«Переписанная история и обыкновенный фашизм. Торжества на западе Украины. Во Львове под бравурные марши раздают награды доживающим свой век командирам Повстанческой армии. На знамени тех, кто забыл о сотнях тысяч уничтоженных украинцев, поляков, евреев, – имя Романа Шухевича. Из палача они делают героя.»

А далі – повний набір пропагандистської брехні про Шухевича. Про есесівський чин гаупштурмфюрера і два Залізні хрести (насправді ні того, ні того Шухевич не мав – це доведено і сумнівам не підлягає). Про “тисячі убитих євреїв”, у смерті яких нібито винуваті бійці “Нахтігалю” (німецькі судові органи неодноразово доводили, що розстріли у Львові виконували підрозділи СД, до яких Нахтігаль не мав жодного стосунку). І так далі і тому подібне.

А ось свіжіша (і за виконанням – 24 серпня 2009 року, і за інформаційним приводом), але не менш смердюча провокація – сюжет Іллі Канавіна про нібито участь українців у російсько-грузинській війні на боці Грузії. Тут переказувати нічого не треба – краще подивитися на власні очі.

Наведемо тільки висновок, начитаний Канавіним на фоні кадрів із літаками та вуличними перестрілками:

Украинские националисты всегда там, где хоть кто-нибудь стреляет в русских, и не важно, по какой причине. Но факт участия в боевых действиях кадровых офицеров украинской армии – это часть государственной политики соседней страны.

Ось так – не більше і не менше. Інакше, як ніж розпалюванням міждержавної та міжнаціональної ворожнечі за допомогою зумисної брехні, таку “журналістську творчість” Іллі Адольфовича важко назвати.

Виникає резонне запитання – навіщо телеканалові “Інтер” знадобилася людина, професійними якостями якої мав би опікуватся не відділ кадрів телекомпанії, а Служба безпеки України. Про це – в другій частині статті.

Іван Мельник, За Україну