Сообщения с тегами ‘Сергій Льовочкін’

Екс-регіонал Льовочкін намагався завалити закон про банки. 2 фото

Fursin-Igor-Liovochkin2-500x333

 

Один з лідерів Опозиційного блоку Сергій Льовочкін і його друг Іван Фурсін з групи «Воля народу» намагалися завалити прийняття закону про відповідальність власників банків.

Це випливає з їх листування в чаті WhatsApp, яке зняв фотограф Богдан Бортаков, пише у своєму блозі на «Українській правді» депутат з БПП Сергій Лещенко.

«Співрозмовник Фурсіна внесений у телефонну книгу як „Сергій Муся“, і за цим ім’ям ховається Сергій Льовочкін», — запевняє Лещенко.

Fursin-Igor-Liovochkin1

 

З листування випливає, що перед прийняттям законопроекту Фурсін вже встиг поговорити з Наталею Агафоновою, Віталієм Кличком, Олегом Ляшком і Андрієм Кожем’якіним.

Всі вони, нібито, погодилися підтримати законопроект тільки в першому читанні.

Крім того Фурсін просив Льовочкіна написати «герою», щоб він «не давав голосів».

«Очевидно, мова йде про Юрія Бойка, керівника фракції „ОБ“, якого через непорозуміння нагородили за часів Кучми орденом Герой України», — припускає Лещенко.

Але очікування Фурсіна і Льовочкіна не виправдалися: і «Батьківщина», і Радикальния партія Ляшка, якого часто пов’язують саме з Льовочкіним, підтримали закон в цілому.

А ось велика група депутатів-ударівців з БПП таки не проголосували за цей закон, включаючи згадану Агафонову.

«Цей закон дуже неприємний Фурсіну. Він навіть ходив в Нацбанк, щоб заблокувати його прийняття. Зрозуміти Фурсіна можна — в один з банків, де він був акціонером,»Надра” — вже введена тимчасова адміністрація, і ще незрозуміло, чим для нього обернеться ця історія”, — резюмував Лещенко.

Як відомо, ухвалений закон передбачає введення відповідальності, включаючи кримінальну, не тільки для керівників банків, але і для їх власників.

Карати, за новим законом, будуть «за вчинення будь-яких дій, які призвели до віднесення банку до категорії неплатоспроможних, якщо це завдало великої матеріальної шкоди державі чи кредитору», повідомляє Національне бюро розслідувань України.

Клоунада Ляшка: як обдурити легковірних громадян і відібрати їхній голос на виборах

Lyashko-vsunu1Практично не минає й години, щоб інформаційний простір України не стрясався повідомленнями про пригоди бравого нардепа Ляшка. Якщо вірити його бравурним реляціям, то він «виявив, захопив, допитав, знешкодив» усіх ворогів неньки України, а його «батальйони» знищили всіх сепаратистів та переможно завершили АТО. Якщо вірити Ляшкові та його трубадурам, то він один, як Аніка-воїн, тільки завдяки клоунаді, переодяганням та прихильності окремих олігархічних медіа здатен подолати несправедливість та зробити всіх щасливими.

Клоуни бувають різні

Навряд чи Олег Ляшко є добрим сонячним клоуном. Мета циркового клоуна – розсмішити публіку, підняти їй настрій та допомогти вирватися із сірої, рутинної буденності. Клоунада в політиці, а тим більше в країні, що перебуває у стані війни, – це щось зовсім інше. Вона не має на меті викликати позитивні емоції у людей або вирішити нагальні проблеми суспільства. Єдине, що їй під силу – відволікти від важливих завдань, не дати людям визначитися з пріоритетами. Бо це всього-на-всього балаган і бутафорія, де можна імітувати, наслідувати і вдавати, але не більше. Балаганна клоунада Ляшка розігрується тільки з однією метою: за допомогою епатажу обдурити легковірних громадян і відібрати все, що вони мають – їхній голос на виборах. Тому виборцям-глядачам треба завжди пам’ятати, для чого розігрується ця дорога вистава і якої винагороди за неї прагне актор.

Олег Ляшко хоч і виявився добрим артистом оригінального жанру, але піонером у цій справі, звісно, не є. Першим, хто на пострадянському просторі таку роль успішно на себе приміряв, був Владімір Жириновський. Натягнувши маску убогого юродивого, він зняв із себе всі обмеження, чим дозволив собі просто не дотримуватися прийнятих у суспільстві норм та принципів. Але чомусь ніхто з легковірів не задумувався, чому саме Жириновському можна говорити про все, жорстко критикувати деколи навіть самого тирана?

Зрозуміло, що у випадку Жириновського йдеться про багатофункціональну дію. По-перше, не можна повністю закручувати гайки в суспільстві. Завжди треба пам’ятати про важливість функції останнього клапана, інакше пара, що накопичилася в суспільному котлі, обов’язково вибухне. По-друге, роль головного опозиціонера перебирає на себе блазень. Завдяки чому влада у подвійному виграші: опозиція із закритим ротом дуже блідо виглядає на тлі галасливого горлопана, а отже, не може розраховувати на хоча б якусь підтримку в суспільстві, а голоси протестного електорату переходять до ручної політичної сили. По-третє, паяц, біснуючись на популярному телешоу, може спокійнісінько виконувати роль індикатора суспільних настроїв. Мовляв, а що на це скаже народ, якщо ми запровадимо ось такі обмеження?

Як виявилося, в такому амплуа неможливо переграти чи перегнути палицю, бо завжди знайдуться або прихильники такого «мистецтва», або розумніші поблажливо скажуть: «Що з нього візьмеш – дурень…» Дурень дурнем, але свою фракцію в Думі стабільно має, став мільйонером і навіть посаду віце-спікера обіймав.

А от чим вирізняється наш український Жириновський? Перш за все він патріот і за справедливість. Якщо Жириновський бавиться у багатого баріна, який погордливо споглядає на соціальні низи, то Ляшко – захисник усіх ображених та знедолених. Якщо Жириновський – агресор, який обіцяє полоскати російські військові чоботи в Індійському океані, то Ляшко перш за все борець проти внутрішнього ворога, який засів у чиновницьких кабінетах і якщо не відкрито виступає проти України, то саботує вже точно. І найбільше, що об’єднує обох, є епатаж, кураж та оперетковість поведінки.

П’яні погрози з лазні знищити Америку від Жириновського і вила в руках дорого вбраного Ляшка – це поведінка виключно заради піару, не більше і не менше. А де піар – там обов’язково задіяні медіа. І Жириновський, і Ляшко постаті медійні. Не випадково камери супроводжують нардепа Ляшка заледве не до вбиральні. Особливо полюбляє нардепа Ляшка телеканал «Інтер», що під контролем колишнього голови адміністрації президента Януковича Сергія Льовочкіна. От Ляшко проводжає бійців «свого» батальйону на фронт, от він затримує сепаратиста, ось проводить допит міністра оборони самопроголошеної ДНР, а тут розправляється із чиновником, якого запідозрив у симпатіях до сепаратистів.

Мультгерой спішить на допомогу

Мобільність та медійність Олега Ляшка вражають. Якби якийсь історик в майбутньому захотів написати історію України 2013—2014 рр. і намагався це зробити за відеоматеріалами, то він змушений був би констатувати: Революцію Гідності здійснив Ляшко, він же самотужки виграв АТО. А для того, щоб переконатися у правильності зроблених висновків, ознайомився б з оцінками іменитого політолога Ігоря Попова, який невтомно повторює, що «основним досягненням Революції Гідності є оновлення політичних облич», і одразу чомусь переходить до особи Олега Ляшка, якому пророкує неймовірний політичний успіх (Інтерв’ю на Espreso.tv від 28 квітня).

Він же коментує успіх радикальної партії Ляшка на виборах у Київраду та його особистий рейтинг як кандидати в президенти України: «Високий результат Олега Ляшка – це сигнал іншим політикам, що виборець хоче не лише чути гарні заяви й обіцянки, але бажає від політиків реальних результативних дій. Саме Ляшко особисто приїжджає в ті регіони, де потрібна допомога всеукраїнського політика. Він відновлює справедливість на сесіях місцевих рад, він особисто ламає паркани, які заважають громадянам проходити до місць відпочинку. Він ловить та допитує лідерів сепаратистів на Донбасі». Дивно, але що має статися з політологом, щоб він вдався до таких відвертих маніпуляцій? А ця цитата – це суцільна маніпуляція.

Справа в тому, що, крім слів, відеокартинки та відвертого піару в Ляшка нема жодних конкретних справ. Особливо насмішили слова «відновлює справедливість». Так і хочеться спитати, де, коли, як і чи це може зробити одна людина. Напрошуються аналогії з героями американських мультиків про Чорного Плаща, що поспішає на допомогу. Але мультики мультиками, а в Україні триває кривава війна. І тому виникає закономірне питання, чим і як може нашкодити цей герой з мультфільму українському суспільству? Може, і от вони аргументи.

Почнемо з Революції Гідності.  Звісно, що події на Майдані в Києві минулої зими були тільки початком неймовірних перетворень, які мають статися в українському суспільстві. Україна має захистити свій суверенітет і одночасно провести глибинні соціально-економічні реформи. Нема такої сфери, яка не потребувала б докорінних змін. А тут знову вже знайомий нам політолог Ігор Попов намагається підсунути думку, що єдиною реформістською політсилою в Україні є радикальна партія Ляшка: «Суспільний запит на найбільш радикальні реформи раніше реалізували «Батьківщина» та «Свобода», проте результат президентських виборів показав, що їхні виборці більше вірять Радикальній партії Ляшка». Хотілося б спитати у пана політолога, а які радикальні реформи пропонували і, головне, здійснювали «Батьківщина» та «Свобода» до недавніх виборів? І які такі радикальні реформи пропонує, вибачайте за тавтологію, радикальна партія Ляшка? Де цей пакет реформ, хто його розробив і де його публічне обговорення? Наразі помітним був лише голий популізм цього пана та його партії.

А тепер поговоримо про антитерористичну операцію та військові дії на Донбасі. Переглядаючи рекламні ролики від Ляшка, складається враження, що в Україні нема ні збройних сил, ані Національної гвардії, окрім напівміфічних «його» батальйонів, що вся війна – це така собі виправа бравого вояка Швейка на Схід. Ніхто не може знайти і затримати мера-сепаратиста, міністра-терориста або ж хоч якогось ворога України, ніхто крім нього – Ляшка, який картинно на камеру проводить допити і потім у Фейсбуці виносить вердикти: «Допитав одного з лідерів сепаратистів, міністра оборони так званої Донецької республіки Ігоря Хакмізянова. Цей покидьок зізнався у тому, що співпрацював з ФСБ, отримував від них гроші, брав участь в отруєнні українських військових, отримував інструкції від співробітника ГРУ, полковника Ігоря «Стрілка»-Гіркіна, розстрілював українців. Смерть окупантам та їх посібникам!»

Іще про допити. Хто такий народний депутат Ляшко, щоб проводити оперативно-розшукові дії в зоні АТО та особливо допитувати полонених? Ніхто. Таких повноважень він ніколи не мав і ніхто їх йому не делегував. І те, що абсолютно стороння особа проводить допити, нехай навіть терористів і сепаратистів, роздягає їх та принижує, виходить не тільки поза межі правового поля, але й здорового глузду. Виникає також закономірне питання, а що стається потім з тими даними, які довелося вибити із затриманих – чи потрапляють вони до МВС, СБУ, військової розвідки та контррозвідки? Чому цього не роблять ті служби, які мали б робити це, згідно з посадовими функціями? Якщо не справляються, то треба подумати про негайну ротацію працівників.

І найгірше, звикнувши жити медійним життям, пан Ляшко вже не розрізняє, де закрита інформація про плановані військові операції, а де його власний піар. Недавно в піарному пориві він «розсекретив» плани одного зі «своїх» батальйонів, в результаті чого той потрапив у засідку. Одним словом, нав’язлива присутність цього, м’яко кажучи, актора, в зоні АТО та його медійна популярність створюють враження, що Українська держава така собі не зовсім і держава. Що добровольчі батальйони в зоні бойових дій – це не зразок патріотизму, а анархія й отаманщина. Що в Українській державі не діють закони і нема судочинства, а є тільки влада сильнішого. Приниження людської гідності затриманих та відсутність відповідної реакції державних органів та українського суспільства лягають брудними плямами на шляхетну боротьбу українців  за суверенітет, демократичні цінності та й просто за своє майбутнє. Чи не занадто висока ціна заради піару одного, нехай навіть дуже талановитого блазня?

P.S. Написати цей текст мене спонукала недавня ганьба, якої зазнав Львів на Сихові. Цю ганьбу можна було б назвати «явлінням Ляшка» плебсові. Але не тільки простий люд постав перед Ляшком, щоб побачити, як той цілує кетяги калини. Заради майже гарантованого депутатства, бо рейтинги партії Ляшка зашкалюють, погодилися бути його підтанцьовкою навіть знані львівські медійники, політики та самооборонівці: Дмитро Добродомов, Валерій Веремчук, Андрій Кісера та Андрій Мисик. Більшість із них вже показала свою політичну всеїдність, бо кандидували у Верховну Раду від різних партій, хоча й марно. Тепер прийшла черга радикальної партії Ляшка.  Медійному Ляшкові додатковий медіаресур не зашкодить, а нашим всеїдним політикам може й знадобитися. Що ж, шоу має тривати!

  ляшко \”в рот брав\”

Василь Расевич

Перші призначення Порошенка: бізнес-партнери і любі друзі Медведчука та Черновецького. 2 фото

Борис Ложкін та Віктор Медведчук

Борис Ложкін та Віктор Медведчук

Керувати адміністрацією президента Петро Порошенко призначив свого друга і бізнес-партнера медіамагната Бориса Ложкіна.

Своє багатство теперішній голова АП мультимільйонер Борис Ложкін заробив на медіа. Маючи 18 років, у 1989 році Ложкін створив першу в Харкові мережу з продажу газет і журналів. А вже через рік вклав зароблені кошти в комерційну газету АТВ. Потім були інші медіа-проекти і зрештою — створення одного з найуспішніших медіахолдингів України — UMH Group.

UMH Group об’єднує медіапроекти в сегментах преси, радіо та інтернету в Україні та Росії. Серед найбільш відомих видань — «Кореспондент», Forbes, «Теленеделя», «Комсомольська правда в Україні», «Аргументи і факти в Україні», «Команда», «Футбол». Володіє також «Нашим радіо», «Авторадіо», «Європа Плюс», «Ретро FM», «Радіо Алла» та рядом локальних станцій. Партнерами UMH в медіабізнесі з неконтрольними частками є Ігор Суркіс (радіо «Динамо»), Геннадій Боголюбов (газета «Комсомольська правда»), група СКМ (холдинг United Online Ventures, контролюючий інтернет-портали bigmir.net, tochka.net і i.ua ).

У 2013 році журнал «Фокус» оцінив стан Бориса Ложкіна в $126,4 млн (101 місце рейтингу «200 найбагатших людей України»).

UMH Group був проданий у 2013 році корпорації ВЕТЕК, якою володіє молодий олігарх «Сім’ї» Януковича Сергій Курченко.

Із Порошенком Ложкіна поєднують бізнес-зв’язки. 13 квітня 2011 Порошенко та Ложкін спільно придбали акції медіа-компанії KP media (власник Інтернет-порталів BigMir.net, Korrespondent.net, Ricardo.com.ua, Novynar.com.ua, Політорг.net.). Минулого року Порошенко продав свою долю у цій компанії Ложкіну. Крім того, Порошенко і Ложкін спільно володіли станціями «Наше радіо», «Ретро FM», «Next».

Указом № 521/2014 Олега Рафальського призначено заступником глави адміністрації президента України.

Про Рафальського відомо те, що він вже працював в АП за часів Леоніда Кучми на посаді керівника Головного управління з питань внутрішньої політики. У той час адміністрацією керував Віктор Медведчук. Після помаранчевої революції був звільнений з АП. Після року роботи провідним науковим співробітником Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України у жовтні 2006 року Рафальський повернувся у владу.

Його призначили заступником керівника апарату прем’єр-міністра України секретаріату Кабінету міністрів. Уряд у той час очолював Віктор Янукович. Рафальський пішов з цієї посади разом із відставкою Януковича у 2007.

У партії регіонів про Рафальського не забули. У 2008 році його призначили першим заступником завідувача секретаріату депутатської фракції партії регіонів апарату Верховної Ради України.

Із 2010 року він повертається в АП на посаду заступника голови — керівника Головного управління документального забезпечення.

26 лютого 2014 року в.о. президента України Олександр Турчинов призначив Рафальського тимчасовим виконувачем обов’язки голови АП.

Рафальського вважають близьким до колишнього глави АП часів Віктора Януковича Сергія Льовочкіна.

Державне управління справами Порошенко віддав 30 річному вінничанину Сергію Березенкові. У 2006 році він закінчив факультет економічних наук Національного університету «Києво-Могилянська Академія».

Березенка привів у команду Порошенка давній друг нового президента Анатолій Матвієнко, колишній голова Вінницької ОДА та лідер партії «Собор». Березенко є його племінником.

Ще у студентські роки Березенко вступив до партії «Український Молодіжний Собор», а потім навіть став заступником її голови, а потім деякий час навіть очолював партію.

Ця партія активно підтримувала тодішнього мера Києва Леоніда Черновецького.

Сергій Березенко

Сергій Березенко

У лютому 2006 року Березенко очолив молодіжне крило Блоку Леоніда Черновецького.

З червня 2006 Сергій Березенко працював радником Київського міського голови з питань сім’ї, молоді, спорту та туризму. У той час він зав’язав дружбу із тодішнім секретарем Київради Олесем Довгим.

З вересня 2006 року очолював Головне управління у справах сім’ї та молоді Київської міської державної адміністрації.

Сергій Березенко навіть був депутатом Київської міської ради п’ятого скликання (2006 — 2011 років) від фракції «Блок Леоніда Черновецького».

«Українська правда» у матеріалі 28 березня писала, що Березенко розвивав мережу виборчих штабів Петра Порошенка.

Петро Порошенко також призначив Геннадія Зубка першим заступником голови АП. До того Зубко керував обласним штабом кандидата в президенти Петра Порошенка в Житомирській області, де отримав підтримку 58,64% виборців.

Останні два тижні Зубко встиг пропрацювати керівником Державного управління справами.

2012 року Геннадій Зубко був обраний до Верховної Ради по мажоритарному окрузі №62 (м. Житомир) від ВО «Батьківщина».

Зубко «засвітився» в скандалі із призначенням нового директора Житомирського лікеро-горілчаного заводу.

17 травня новий директор заводу, якого призначив керівник Державного управління справами намагався потрапити на місце роботи. Але працівники підприємства завадили йому це зробити. Пізніше Зубко пояснив новому директорові від імені колективу, що люди хочуть аби нового керівника погодили з ними, бо бояться, що невідома людина доведе підприємство до банкрутства.

У мережі YouTube є відео, де Зубко, якого запросили на збори трудового колективу заводу, говорить із головою адміністрації президента Сергієм Пашинським. Останній звинувачує Зубка у використанні ситуації на заводі для агітації за Порошенка. Натомість Зубко пропонував відправити для зустрічі з колективом, якому, за словами Пашинського «промили мізки», в.о. керівника ДУС Чернецького.

Пізніше Пашинський сказав журналістам: «Мені дуже сумно, що мій колега депутат Зубко, прикриваючись трудовим колективом просто організував злочинну групу. Дуже просто взяти пару людей, дати їм гроші, вкрадені в держави, дуже просто корумпувати засоби масової інформації — така інформація теж у нас є».

Подейкують, що призначення на посаду голови ДУС Геннадія Зубка пов’язане із Житомирським лікеро-горілчаним заводом, який належить ДУСі. Зубко хотів залишити лояльний до нього менеджмент і тому Порошенко попросив Турчинова призначити Зубка.

Посаду першого помічника президента обійняв 42-річний кадровий дипломат Юрій Оніщенко. Два останні роки Оніщенко працював Надзвичайним і повноважним послом України в Королівстві Норвегія. До того був директором департаменту секретаріату міністра МЗС України. Із 2005 до 2009 працював у представництві України в ООН. Спершу радником, а потім заступником представника.

Прес-службу Петра Порошенка буде очолювати професійний тележурналіст, обличчя 5 каналу Святослав Цеголко. У 1996 році він почав працювати у Львові журналістом газети «Разом». Потім був «Поступ», «За вільну Україну», радіо «Люкс ФМ», а з 2004 року Цеголко працює у Києві на 5 каналі.

Юлія Турбаєвська, Національне бюро розслідувань України

Сімейні клани в українській політиці

Якби у Британії була своя Ганна Герман, яка працювала би в офісі Гордона Брауна, і одного весняного дня вона би надумала зробити свого сина заступником міністра, ця подія спричинила би скандал, а то й урядову кризу.

Таблоїди не давали би проходу новопризначеному чиновнику, а слідча комісія зайнялася би перевіркою, чи відповідає така поведінка цінностям, які повинні сповідувати піддані Її Величності.

Зате в Україні відрядження сина Ганни Герман заступником до Нестора Шуфрича не спровокувало навіть реакції з боку опозиції. Можливо тому, що зробити зауваження сьогоднішній владі просто нема кому. Адже їхні попередники мало чим відрізнялися від тих, хто тепер перебрався до службових кабінетів.

Характерна риса Партії регіонів

На сайті Міністерства надзвичайних ситуацій з’явилася біографія сина Герман Миколи Коровіцина.

Тепер платники податків знатимуть, що утримуватимуть заступника міністра, чий трудовий шлях до цієї посади пролягав аж з однієї кар’єрної сходинки – помічника народного депутата.

При чому цим депутатом була власна мама. Формально Коровіцин був оформлений до депутата Чорновола, але, за словами самого Тараса, частину квоти своїх помічників кожен нардеп віддає на потреби фракції. І Коровіцин працював саме з Герман як її водій та асистент. Загальний стаж роботи нового урядовця до призначення в Кабмін – три роки і сім місяців.

Поява сина Герман у Міністерстві надзвичайних ситуацій не викликала жодної резонансу в середовищі Партії регіонів. Демократичні традиції не надто розвинуті у команді нового президента. Цим регіонали і відрізняються від «Нашої України», де схоже за суттю призначення чоловіка Віри Ульянченко тут же викликало публічне засудження.

Прилаштування власних близьких на теплі посади цілком відповідає політичній культурі Партії регіонів.

Для цього достатньо переглянути склад Донецької обласної ради. Там можна знайти багато людей, чиї родичі освоюють уже київські владні коридори.

Так, депутатом Донецької обласної ради від Партії регіонів є:

– Віталій Пригодський – син Антона Пригодського, впливового депутата Верховної Ради;

– Володимир Дейч – син Бориса Дейча, іншого нардепа з Партії регіонів;

– Василь Бубка – брат екс-регіонала Сергія Бубки, глави Національного олімпійського комітету;

– Андрій Бондаренко – чоловік депутата Олени Бондаренко і, до речі, ще один новопризначений заступник міністра надзвичайних ситуацій;

– Віктор Бондик – брат нардепа-регіонала Валерія Бондика;

– Алла Борулько – родичка генпрокурора Медведька;

– Сергій Близнюк – син нового губернатора Донецької області регіонала Анатолія Близнюка, який до цього був головою Донецької облради.

Схожа ситуація і в міській раді Донецька. Тут мандатом володіють також діти нардепів:

– Андрій Ландик – син Валентина Ландика;

– Сергій Дейч – син Бориса Дейча.

Прецедент з призначенням сина Герман став нагодою проаналізувати інші родинні та кадрові зв’язки в українській політиці. Їх виявилося достатньо у всіх п’яти політичних силах, представлених у парламенті.

«Українська правда» не претендує на вичерпність цього списку, оскільки просто не всі сімейні стосунки нам відомі.

Партія регіонів

Тут моду задає сам Віктор Янукович, який власним вольовим рішенням у 2006 році дарував депутатство своєму сину Віктору Януковичу.

За цей час Янукович-молодший жодного разу не виступив з парламентської трибуни як доповідач або співдоповідач, жодного разу не взяв слова з місця. В парламенті цього скликання син Януковича поставив своє прізвище під трьома законопроектами. Оскільки тексти нормативних актів готував не він, то, швидше за все, автографи сина Януковича мали на меті іміджеве навантаження.

Загалом перші вибори за чисто партійними списками, які відбулися у 2006-му, відкрили зелений коридор до парламенту для другої хвилі регіоналів, чиї родичі на той момент уже побували в депутатах.

Так, у 2006 за списком Партії регіонів у депутати потрапляє бізнесмен Сергій Клюєв – брат Андрія Клюєва, який до того часу встиг попрацювати віце-прем’єром.

 

Також у 2006 році регіонали включають до свого списку Володимира Вечерка – зятя одного з найавторитетніших персонажів у донецькій ієрархії Юхима Зв’ягильського.

Загалом на виборах у 2006-му регіонали проводять до парламенту:

– Юлію Ковальову – сестру Василя Салигіна, який був обраний головою Харківської обласної ради;

– Олександра Вілкула – сина Юрія Вілкула, голови Дніпропетровської обласної ради;

– Володимира Ландік – брата іншого нардепа Валентина Ландика;

– Артема Щербаня – сина екс-губернатора Донеччини Володимира Щербаня.

Тоді ж нардепом стає Артем Пшонка – син заступника генерального прокурора Віктора Пшонки.

Трохи раніше, у березні 2004 року на довиборах до парламенту потрапляє Олександр Васильєв – брат на той час генерального прокурора Геннадія Васильєва.

У 2007 році на дострокових виборах у списку з’являється прізвище Юлії Новикової. Лише згодом з’ясувалося, що це – рідна сестра Сергія Льовочкіна.

 

Тоді ж 2007-му мандат отримує Олександр Супруненко – родич Леоніда Черновецького по лінії його доньки Христини.

У 2007-му нардепом став Дмитро Рева, чий батько Олексій Рева багато каденцій поспіль обіймає посаду мера Артемівська, де Ахметов (чи все-таки Янукович?) володіє заводом шампанських вин.

Родинні призначення не обмежуються Верховною Радою. Так, членом Центральної виборчої комісії в 2007 році стала Тетяна Лукаш – сестра юристки-регіоналки Олени Лукаш.

Інша юрист Тетяна Ківалова, донька нардепа Сергія Ківалова, є депутатом Одеської міської ради від Партії регіонів. Аналогічну позицію обіймає син іншого регіонала Олексія Костусєва Олексій Гончаренко, що засідає у тій же Одеській міській раді.

До Київської міської ради в минулому скликанні потрапили сини Раїси Богатирьової та Володимира Рибака.

А у Херсонській обласній раді два Демьохіна – окрім Володимира, який є головою ради, депутатом також є його брат Ігор Демьохін.

Родинні зв’язки регіоналів простежуються не лише на рівні депутатства. Так, донька нардепа Миколи Круглова Олена Мамонтова є суддею Вищого господарського суду.

У січні 2010-го року вона в складі колегії суддів ухвалила рішення про приналежність резиденції «Межигір’я» нинішнім власникам. А уже в середині березня її батько став новим губернатором Миколаївщини.

БЮТ

Хоча Юлія Тимошенко під час виборів намагалася довести, що не здійснювала призначень за родинною ознакою, але це не так.

Наприклад, у тому ж 2007 році членом Центральної виборчої комісії стає Юлія Швець– донька нардепа Віктора Швеця. До цієї посади дехто іде все життя, а 27-річна юристка на момент призначення встигла попрацювати лише в секретаріаті Кабміну та помічником депутата.

На дострокових виборах 2007-го до парламенту за списком БЮТ потрапляє Еліна Шишкіна – донька судді Конституційного суду Віктора Шишкіна.

 

Трудова діяльність молодої депутатки до цього обмежувалася посадою помічника нардепа Григорія Омельченка, який товаришував з Шишкіним. Це обрання доньки виглядало як подяка судді за його позицію під час розпуску парламенту в 2007 році.

Так само в депутати потрапляє Юрій Трегубов – син Ольги Трегубової, яка обіймала посаду першого помічника прем’єр-міністра Тимошенко. Пізніше в інтерв’ю Трегубовазізналася, що особисто рекомендувала сина в список.

Після призначення Тимошенко прем’єром в 2007-му посаду заступника міністра Кабінету міністрів отримує Володимир Федорчук – син одного із керівників партії «Батьківщина» Ярослава Федорчука.

Інший заступник міністра Кабміну Сергій Чеботар допомагає брату Леоніду Чеботарюстати заступником Державної податкової адміністрації в місті Києві.

Володимир Крупко, син міністра Кабміну Петра Крупка, після призначення батьказдобуває посаду начальника департаменту в «Нафтогазі».

А Олена Денисова, донька міністра праці та соціальної політики, завдяки матеріочолює Державну інспекцію по контролю за цінами в Криму.

Дітям Крупка і Денисової на той час було близько 25 років.

У 2006-му депутатом від БЮТ став Андрій Шевченко – тоді як його батько Віталій Шевченко очолював Нацраду з телебачення і радіомовлення. Заради справедливості тут можна додати, що Шевченко потрапив до Тимошенко саме як журналіст з уже сформованим іміджем і в подальшому працював її vip-агітатором.

Родичі БЮТівських депутатів активно представлені у місцевих радах.

Володимир Семинога, брат нардепа Анатолія Семиноги – депутат БЮТ в Київраді.Олег Куровський, син іншого нардепа Івана Куровського – так само депутат Київради від БЮТ. Віктор Таран, син Віктора Таран-Терена – депутат Дарницької райради від БЮТ.

Також до Київради за списком БЮТ пройшла  Інна Новак, дружина колишнього заступника глави секретаріату президента Олександра Чалого. Це – відлуння співпраці Тимошенко з «Індустріальним союзом Донбасу».

Народний депутат від БЮТ одесит Юрій Крук має двох синів – і обох доля не образила посадами. В’ячеслав Крук – депутат Одеської міської ради від БЮТ, а Юрій Крук-молодший за часів уряду Тимошенко в 29 років став начальником порту «Южний».

У БЮТівського олігарха Миколи Ковзеля є брат Петро Ковзель, який став суддею Окружного адміністративного суду Києва. А Петро Онопенко, брат глави Верховного суду Василя Онопенка, від Тимошенко отримав посаду заступника голови Державної митної служби. Так само як зять Онопенка Євген Корнійчук став першим заступником міністра юстиції.

Брати Сергій та Олександр Буряки також непогано реалізували себе при Тимошенко. Старший два роки пропрацював главою Державної податкової адміністрації, молодший стабільно обирається депутатом Верховної Ради.

 

Ще один братський тандем – Черпіцькі. Нардеп від БЮТ Олег Черпіцький має раніше судимого брата Олександра Черпіцького, який за часів Тимошенко встиг побувати і заступником глави Держкомзему, і навіть декілька днів – першим заступником міністра транспорту.

Зовсім невипадково останню посаду він отримав синхронно з подачею Тимошенко позову до Вищого адмінсуду про оскарження результатів президентських виборів.

Розгадка ж у тому, що суддею в цьому суді працює… дружина Олега ЧерпіцькогоЛюдмила Черпіцька.

Але розрахунок не виправдав себе. Після того, як суддя Черпіцька взагалі не прийшла на судовий розгляд і нічим не допомогла, Тимошенко скасувала розпорядження про призначення Олександра Черпіцького до Мінтрансу. На знак помсти його брат Олег Черпіцький став однією з «тушек» у коаліції Януковича.

НУНС

Хрестоматійний приклад, після якого призначення родичів у владу перестало сприйматися як щось непристойне, є прихід на посади родичів Ющенка. Так, у 2002 за списком «Нашої України» народним депутатом стає Петро Ющенко – до того часу нікому не відомий старший брат Віктора Андрійовича.

А в 2005-му заступником губернатора Харківської області призначають 24-річногоЯрослава Ющенка – племінника нового президента, який до цього мав один запис утрудовій біографії – він працював економістом на фірмі батька.

 

Цілком в дусі працевлаштування родичів стало призначення вже при новій владі чоловіка Віри Ульянченко Віктора Івченка на посаду заступника міністра освіти. У часи президентства Ющенка його також не ображали теплим місцем – за виключенням останнього півроку, Івченко пропрацював на чолі Нацагентства з питань інвестицій та інновацій.

Чотири з п’яти років президентства Ющенка посаду міністра молоді та спорту обіймавЮрій Павленко. Його тесть – Віктор Євсєєв, заступник керівника Державного управління справами в часи Ющенка і його персональний «банщик», якому президентдовіряв найделікатніші питання облаштування свого побуту.

Нардеп від НУНС Руслан Князевич – племінник Василя Князевича, міністра охорони здоров’я в останньому помаранчевому уряді. Щоправда, до списку депутатів Князевич-молодший потрапив завдяки особистим заслугам – як член Центрвиборчкому, який в часи Майдану відмовився визнавати сфальсифіковану перемогу Януковича.

У 2005-06 роках міністром охорони здоров’я був Юрій Поляченко – син Володимира Поляченка, який тоді ж обрався за списком «Нашої України».

Дружина нашоукраїнця Юрія Ключковського Наталія Богашева в другому уряді Тимошенко отримала посаду заступника міністра юстиції.

Син депутата від НУНС Станіслава Довгого Олесь Довгий у 2006-му був протягнутий Черновецьким на посаду секретаря Київради. Менш карколомно склалася кар’єра сина Бориса Тарасюка – Олег Тарасюк став заступником Державної податкової інспекції в Святошинському районі Києва.

Син іншого нашоукраїнця Зиновія Шкутяка Петро Шкутяк в 2009-му обійняв посаду голови Долинської райадміністрації Івано-Франківської області.

Мер Мукачевого Василь Петьовка став нардепом, коли його двоюрідний брат Віктор Балога очолював секретаріат президента. Так само завдяки Балозі депутатом обралася 25-річна Леся Оробець. Це – уже приклад передачі мандату в спадок: Леся потрапила до парламенту замість загиблого в автокатастрофі батька, якому Балога був винен за активний захист у 2004 році.

 

Ну а племінник нашоукраїнця Миколи Оніщука Максим Оніщук є суддею в Печерському райсуді Києва. Правда, став ним не тоді, коли дядько очолював міністерство юстиції, а коли той був першим заступником глави парламентського комітету з питань правосуддя.

КПУ

Попри заяви про ідеологічну цноту, не гребують родинними зв’язками і комуністи.

Так, заступник міністра охорони здоров’я Валерій Бідний є зятем екс-спікера комуніста Олександра Ткаченка.

Заступник міністра внутрішніх справ Василь Мармазов – син депутата від КПУ Євгена Мармазова.

Заступник глави Державної податкової адміністрації Олег Матвєєв – син депутата-комуніста Валентина Матвєєва.

Новий керівник Державної митної служби нардеп Ігор Калетнік – син екс-губернатора Вінниччини в часи Кучми Григорія Калетніка. Калетнік-старший, до речі, зараз готується зайти до парламенту… по списку Партії регіонів. Замість депутатів, що перешли на роботу до виконавчої влади.

 

 

Ну а син полум’яної комуністки Катерини Самойлик Сергій Самойлик отримав призначення на посаду прокурора Ялти.

Блок Литвин

Рідня голови фракції Литвина у Верховній Раді Ігоря Шарова працює в рідному Кіровограді. Старший брат Олександр Шаров є депутатом Кіровоградської облради, а молодший брат Юрій Шаров – депутат Кіровоградської міської ради

Інший литвинівець Вадим Гривковський має брата Едуарда Гривковського, який обіймає крісло віце-прем’єра уряду Криму.

Нардеп Микола Шершун свого сина Миколу Шершуна делегував на посаду члена Антимонопольного комітету.

Але живим втіленням родинних призначень у блоці Литвина є сам Володимир Литвин.

Обидва брата спікера парламенту при посадах. Микола Литвин – уже скоро десять років як керівник Державної прикордонної служби, а Петро Литвин – командувач військами Південного оперативного командування.

Призначення найближчих до себе осіб на хлібні місця – явище, характерне не лише для політиків. Так, наприклад, суддями Окружного адміністративного суду Києва працюють Наталія Блажівська та Костянтин Винокуров. Їхні батьки – заступники генерального прокурора…

…Чи можливо таке побачити у Британії? Можливо, якщо це телерепортаж про Україну.

 

Сергій Лещенко, Українська правда

 

 

Адміністрацію Президента фінансує офшор?

Створення Президентського кадрового резерву «Нова еліта нації» фінансує нікому невідомий фонд, донорів і засновників якого не знають навіть в Адміністрації Президента. І це при тому, що останні півроку регіонали на чому світ стоїть критикують українські громадські організації, які працюють на західні гранти.

Після року обіцянок, Президентський кадровий резерв «Нова еліта нації» таки почали створювати, принаймні віртуально – спеціальний сайт вже запустили.

Два тижні тому українські ЗМІ повідомили, що робота кадрового резерву стартувала і найближчим часом почнеться відбір претендентів. У вимогах до кандидатів, озвучених Адміністрацією Президента, значились всі можливі чесноти і вміння, а також 6 років робочого стажу. До 1 липня претенденти мають подати документи, а 50 щасливчиків отримають можливість влаштуватися на державну службу. А у вересні ще й гайнути на тижневе навчання до Гарвардського університету. Аби раптом кому в голову не прийшло, що в резерв зарахують «своїх», в АП пообіцяли, що кінцевим відбором займеться той самий Гарвардський університет. А заплатять за всю цю епопею з чиновниками-резервістами «приватні структури».

Днями Ганна Герман навіть заявила, що кадровий резерв практично «ломиться» від бажаючих послужити Україні, й свої анкети подали вже понад 500 добровольців.

Коротше кажучи, якась повна іділія виходить, торжество чесності і прозорості – відбирає Гарвард, навчає Школа державного управління імені Кеннеді при Гарвардському університеті за кошти спонсорів, і на тобі – маємо 50 «новомислячих» і підготовлених чиновників для підйому України.

Адміністрація Президента цензурує Гарвард?

Таку прекрасну ініціативу і співпрацю з американським університетом можна тільки вітати. Але, на всяк випадок, щоб перевірити бравадні декларації Адміністрації Президента, ми спробували дізнатись в американців, що і до чого. «Главком» зв’язався з прес-службою Школи державного управління імені Кеннеді при Гарвардському університеті й попросив розповісти про подробиці співпраці між ними та Адміністрації Президента, а заодно и повідати нам, скільки коштуватиме навчання та хто його Гарварду оплатив.

Американці пообіцяли відповісти за день, щоправда з відповіддю там затягнули на цілий тиждень. Спершу нам повідомили, що поки не можуть озвучити подробиць навчання, бо ще їх не знають. Сподіваються сконтактувати з українською стороною, а там може щось і повідомлять. Ні про суми коштів, ні хто оплачує навчання інформації у них не було.

Приблизно в цей самий час на сайті програми кадрового резерву з’явилося уточнення, що фінансувати всю цю епопею буде до цього маловідомий «Фонд економічних реформ в Україні». А ще через день представники Гарварду поінформували «Главком», що вони зв’язалися з українською стороною проекту, і там їм сказали перенаправляти нас на президентський сайт й слати усі запити на адресу [email protected]. Ось так коло замкнулося, перевірити інформацію наших чиновників не вдалося, навіть Гарварду наказали не бовкати зайвого.

Фонд, який потіснив Ахметова

Здивувала в цій історії і назва фонду, який тепер займається проектом президентського кадрового резерву і навчанням резервістів у Гарварді. Адже про «Фонд економічних реформ в Україні» мало хто щось знає, а джерела «Главкому» в АП повідомляли, що раніше резервом займався ахметовський «Фонд ефективне управління». Про новоявлених спонсорів відомо тільки те, що його презентували на початку року, і за його підтримки на СNN показували рекламні ролики про Україну. На сайті самого фонду вказано, що президентом є Любов Рудюк, і більше нічого.

«Главком» спочатку зв’язався з прес-секретарем Ріната Ахметова Оленою Довженко. Вона розповіла, що резервом вони дійсно займалися, але про «Фонд економічних реформ в Україні» взагалі нічого не чули. «Може ви з назвою помилилися, може на сайті наш фонд вказаний?», – перепитувала пані Довженко. А Інна Гордієнко, представник «Фонду ефективне управління» ще й запевнила, що ніякого зв’язку між фондами Ахметова і вказаним на сайті Президента немає.

Далі ми зв’язалися із загадковим «Фонд економічних реформ в Україні». Його представник Володимир Мартинюк нам підтвердив, що вони працюють з Президентським кадровим резервом, але ні обсягу фінансування програми, ні донорів фонду не повідомив. Зазначивши, що це «дрібні підприємці з України та з закордону, рівня набагато нижчого Ахметова». Хоча пообіцяв цю інформацію уточнити і повідомити. Але на цьому контакт обірвався, телефон пана Мартинюка відтепер завжди відповідає голосом секретарки, котра повідомляє про виняткову зайнятість шефа або його відсутність.

В цей же час, в Школі вищого корпусу державної служби, яка розробляла і має втілювати проект створення президентського резерву, також нічого не чули про міфічний фонд, який фінансує проект. Там всі контакти тримають саме з ахметівським «Ефективним управлінням». Вже навіть спільно розробили свою програму функціонування кадрового резерву на найближчий рік і думають, що саме її ухвалить Банкова.

У Януковича не знають, хто дає їм гроші

Дивна якась ситуація виходить: одну з головних ініціатив Президента – кадровий резерв, фінансує і організовує невідомо хто й за чиї кошти. Коли в самого фонду про їхніх донорів ніякої інформації отримати не вдалося, то залишався єдиний вихід – звернутися до Адміністрації Президента.

У своєму запиті до Сергія Льовочкіна ми поцікавилися, чи є створення кадрового резерву стратегічною ініціативою для Президента, на яких підставах цей проект фінансує маловідомий «Фонд економічних реформ в Україні» та чи знають в АП, звідки ця організація бере кошти для співпраці з кадровим резервом?

Відповідь керівника Головного управління забезпечення доступу до публічної інформації Дениса Іванеска надійшла вчасно, хоча мало що прояснила по суті питання.

Найперше, чиновник повідомив, що створення Президентського кадрового резерву дійсно є пріоритетною для Януковича. А щодо міфічного фонду нам відписали таке: «Фонд економічних реформ в Україні» співпрацює з АП, виходячи зі своїх статутних завдань. Фондом на сьогодні розглядається можливість часткового фінансування навчання членів програми ПКР в Школі державного управління імені Кеннеді при Гарвардському університеті. На цьому етапі проекту державне фінансування не передбачене».

Тут виникає запитання: якщо фонд тільки частково оплатить навчання, а держава взагалі ніяк це не фінансує, то хто ж оплатить решту?

Більш цікавою виявилася наступна інформація: «АП не є розпорядником інформації щодо суми коштів, які Фонд планує витратити на вказані цілі, а також не є розпорядником інформації щодо того, хто є засновниками та донорами «Фонду економічних реформ в Україні», – йдеться у відповіді.

Чиновники самі розписалися в тому, що не тільки не уявляють, які суму треба витратити на пріоритетний для Президента проект, а й взагалі ні в зуб ногою, чиї ж гроші вони на все це будуть тринькати. Логіка АП наступна: мовляв, ми збираємося вирощувати менеджерів не за кошти платників податків, а держава отримає від менеджерів нового покоління неабиякий зиск. У принципі, все було б добре, коли не але: Президент є посадовою особою, і його ініціативи, тим паче, визначені пріоритетними, що підтверджується й спеціальним розділом на сайті глави держави, відповідно, є державними. Тому історія про те, що не важливо, хто платить, головне – не держбюджет, тут не проходить. Адже за лаштунками таких публічних домовленостей можуть виявитися не публічні преференції, які гіпотетично голова держави змушений буде надати загадковим людям з «Фонду економічних реформ в Україні». А це вже є нічим інакшим, як проявом корупції, боротьба з якою, до речі, є ще одним пріоритетом Президента.

Гіпотетично, АП може фінансувати будь-хто – починаючи від «Аль-Каїди», і закінчуючи останнім кіпрським офшором. Можливо, ми перебільшуємо, але ця ситуація виглядає дико на фоні того, що спікери Партії регіонів типу Бондаренко, Єфремова, Колесніченка та Табачника постійно повторюють мантру про шкідливість роботи українських громадських організацій на західні гранти. Але ж то громадські організації, а тут стратегічний президентський проект не те, що на західні гранти, в взагалі бозна на чиї гроші.

Сподіваємося, що у «Фонді економічних реформ в Україні» та в Адміністрації Президента вистачить розуму опублікувати і обсяги фінансування створення Президентського кадрового резерву, і донорів, які віддають свої кровні на такі благородні цілі. Інакше, навіть теоретично гарний проект і далі буде викликати підозри та різноманітні інсинуації.

Віталій Червоненко, “Главком”

Казус Кучми: політтехнологічна мапа


5 квітня Віктор Янукович відвідує місто Павлоград, аби взяти участь у відкритті об’єкту з вивільнення твердого ракетного палива на місцевому хімічному заводі. Ракети, що утилізуватимуться на заводі, – то колишні носії загрози західному ліберальному світові, ті самі балістичні РС-22, що вироблялися на Південмаші.

Януковича буде супроводжувати колишній директор дніпропетровського гіганта, згодом президент, а нині підслідний Леонід Кучма. Офіційно.

Фактично, аби показати – кримінально-політична п’єса, що пишеться сценаристами з Банкової й ставиться режисерами з Різницької, має закінчитися гепіендом. Щонайменше для них – Кучми і Януковича.

Але чи є так насправді?

Янукович-2015

Уже ні в кого не викликає сумнівів, що влада, “розкручуючи” тему обвинувачення Кучми в справі про вбивство Георгія Гонгадзе, проводить чергову піар-операцію.

Групу “творчих” співробітників очолює Ринат Кузьмін, який відомий своїм поважним ставленням до можливостей засобів масової інформації. У Києві, мабуть, не залишилося керівника ЗМІ, з яким, за роки перебування в Генпрокуратурі, пан Кузьмін особисто не зустрічався.

Чому саме зараз? І чому цю справу не було сховано в “довгу шухляду”?

Усі версії, що за останній час оприлюднювалися ЗМІ та представниками експертної спільноти, мають об’єктивну складову.

Так, пан Янукович готує собі другий термін. Але чому так складно?

Чому б просто не почати виконувати обіцянки, що були дані підчас виборів та першого року перебування на посаді? Чому б просто не почати говорити правду? Чому чесно не розслідувати справу про вбивство Гонгадзе?

Скидається на те, що владна команда охоплена комплексом Майдану та комплексом правління “помаранчевої” команди.

Знешкодити ці психологічні аномалії, порушивши кримінальні справи та запроторивши до в’язниці більшість тих, з ким Майдан і “помаранчева” команда асоціюються, не вдалося. Більше того, на тлі нових “майданів” їхній вплив трохи посилився – і, як наслідок, психологічні хвороби поглибилися. Потрібне було оперативне політтехнологічне втручання.

І воно не залишило на себе чекати.

У цьому зв’язку не важко зрозуміти: усі політичні технології, що їх реалізують на підтримку Януковича, ґрунтуються на тому, що очікування суспільства, які покладаються на опозицію, знаходяться в моральній та юридичній площині. Виходячи із цієї гіпотези, ключ від абсолютної влади можна здобути, зламавши ці очікування, поставивши суспільству інформаційний імплантат із подвійною дозою неправди у вигляді анестезії.

І ми можемо бачити розкручування технології “друга громадськості“: у вигляді рекрутування до “влади” журналістів, громадських активістів, членів Венеціанської комісії, ініціювання “прогресивних” інформаційних та антикорупційних законів, “повернення обличчям” до західного світу.

Але, хиби та імітації в цих “кроках” доволі часто лежать на поверхні. І російських політтехнологів, піарників та псевдожурналістів на президентській службі це не бентежить.

Бо ці шувалови, грановські, кулікови, сєргєйцеви та менш знані російські “світила” теж хворі на Майдан. То також їхній особистий комплекс. І через це їм легше порозумітися з Януковичем.

Вони мають надію, що суспільство “купиться” на таку “правду” про Гонгадзе, Кучму та події, що супроводжували їхнє життя наприкінці 90-х – початку 2000-х.

А далі…

Далі, у разі реалізації подібного сценарію, за думкою його авторів, під опозицією, діючою і ймовірною, “валиться” ідеологічно-пропагандистський ґрунт, створюються штучні конфлікти з використанням “своїх” радикальних націоналістів.

І тоді “вічні теми” корупції у владі та погіршення добробуту народу можна буде “розмити” між новими контрольованими Банковою опозиційними силами. А нові правила обрання парламенту за мажоритарно-пропорційним принципом зроблять з Януковича – Кучму 90-х. Справжнього надгравця.

І дуже надовго.

Кучма – Янукович

Але, якщо б усе було так просто, було б не цікаво. Театр має викликати подив і бажання дивитися ще.

Леонідові Кучмі, після того як суд визнав убивство Гонгадзе “не замовним”, фактично, нічого не загрожує. За цією справою.

Бо невідомо, які саме записи з його кабінету визнані експертизою справжніми.

Яка кількість цих записів.

Невідомо, які плани в сценаристів та режисерів щодо використання Володимира Литвина, Євгена Марчука, Віктора Медведчука, інших, на разі невідомих осіб.

Зважаючи на це, тактика захисту Кучми буде ґрунтуватися на визнанні всіх “плівок” підробкою. Аби завадити цьому, на сцені активно світиться Микола Мельниченко, намагаючись видати себе за виконавця “головної ролі”. Але, насправді, його роль полягає в реалізації технології карнавалізації даного кримінального процесу, його морального та соціального знецінення.

Таке знецінення є корисним для всього кола “обвинувачених” – і для Кучми, і для Януковича, і для інших дійових осіб.

Ще один доказ – інформування про поїздку Кучми за межі Києва. Згадаємо хоча б, якою кров’ю подібна поїздка далася підслідній Тимошенко.

Натомість, у ситуації Кучми важливо, хто саме керує цим “карнавалом”.

Бо плівки Мельниченка роблять його підвішеним, роблять його об’єктом “для багаторазового використання”. А Кучма не з тих, хто вірить казкам, що “все буде добре”.

Тому він готує “карнавал” у відповідь. І спеціалісти з його організації в нього не гірші – Алан Дершовіц, прямі трансляції судових процесів за участю якого давали найвищі рейтинги телеканалам США. І, за результатами такого карнавалу, П’єро (Кучма) може перемогти Арлекіна (Януковича).

А це відкриває шлях у “надгравці” іншій людині – Сергію Льовочкіну.


За результатами справи Кучми є одна постать, яка не може програти. Бо вона курує політтехнологів, залучає журналістів, громадських активістів, робить з Януковича “друга громадськості”, уважно слідкує, щоб “карнавал продовжувався”, і навіть забезпечує йому побут та спокійну старість., а головне – забезпечує собі майбутнє.

Це – голова президентської адміністрації Сергій Льовочкін.

Незалежно від підсумків справи про вбивство Гонгадзе та участі в ній Леоніда Кучми, напевно, говорити про “повну” перемогу Януковича буде не можна. Ба більш, у разі поганої режисури, режим взагалі опиниться на краю прірви.

З усіма наслідками.

У зв’язку із чим у надрах АП визріває ідея створення напівопозиційної політичної сили з ліволіберальними гаслами. І жертва-П’єро є непоганою кандидатурою, що може її очолити, або бодай виступити “духовним” лідером.

Автори ідеї виходять із того, що в разі колапсу режиму, чи його активного хитання, кількість людей, що не ймуть віри діючій опозиції, не стане меншим. І на Заході, і на Сході. Їм буде потрібна сила, що об’єднує незалежно від мови та переконань.

І такою людиною, тим більше в разі його “відбілювання” від “плівок”, може стати пан Кучма.

Його імідж і зараз уже приваблює багатьох на Сході, та, потенційно, багатьох у Центрі й на Сході.

Кучма вже не виглядає “вбивцею” та “крадієм”. Він – щасливе стабільне минуле для людей із короткою пам’яттю. Навіть нехай це радянське минуле. Але воно – “своє”, українське, незалежне, без особливих потрясінь.

Для 35-45-річних, “не з Донбасу”, що оточують Януковича, а реально підпорядковуються Льовочкіну, Кучма – то єдиний видимий ліфт нагору, у разі колапсу.

Для Льовочкіна він таким колись став.

І сьогоднішній очільник АП, як будь-який професійний чиновник, хоче діяти на старий, перевірений спосіб.

Хоча, можливо, усі вони помиляються?.. Продовжуємо споглядати п’єсу.

Іван Красіков, Незалежна асоціація журналістів, спеціально для УП



Close
Приєднуйтесь!
Читайте нас у соцмережах: