Сообщения с тегами ‘Севгіль Мусаєва’

Тюрма, мільйонні штрафи та «знак якості». Як тоталітарний режим Зеленського хоче контролювати ЗМІ

«Фейки, маніпуляції, інформаційна війна… Раніше це була війна з російськими ЗМІ, тепер це війна ще й всередині нашої країни. Незважаючи на те, що ми декілька разів збиралися з представниками наших медіа, деякі з них не розуміють, що роблять», – скаржився президент Володимир Зеленський у своєму влозі, опублікованому 7 листопада 2019 року.

Вже наступного дня на Банковій опублікували указ “Про невідкладні заходи з проведення реформ та зміцнення держави”.

З-поміж іншого президент постановив Кабінету міністрів розробити та внести на розгляд Верховної Ради законопроєкт щодо врегулювання діяльності медіа в Україні.

Зеленський вимагав, аби в документі були положення щодо стандартів новин, механізми запобігання розповсюдженню «фейків», їх спростування.

Трохи зірвавши президентський дедлайн, який добігав кінця 31 грудня, Міністерство культури, молоді та спорту опубліковало чернетку законопроєкту, а згодом і порівняльну таблицю.

Документ пропонує жорстко карати медіа за поширення фейків. Наприклад, за дезінформацію ЗМІ може отримати штраф до 9,5 млн грн, а ті, хто цю дезінформацію розповсюджував, навіть сісти в тюрму на 7 років.

Поява законопроєкту викликала шквал критики й обурення серед журналістів та експертів як українського медіаринку, так і поміж європейських колег. Авторів законопроєкту звинувачують у спробах тиску та залякуванні журналістів в’язницею. Особливо в умовах, коли достеменно невідомо, як конкретна інформація перевірятиметься на фейковість.

А самі методи регулювання ЗМІ, як-от присвоєння «знаку якості» чи введення єдиної прескарти, скидаються на стерилізацію медіапростору радянських часів, коли всі журналісти мали добровільно-примусово входити у спілки, а жодна стаття у газеті не друкувалась без схвалення «зверху».

Подив викликає також те, що одним із ініціаторів такого зашкарублого документу є міністр Володимир Бородянський, який відомий на медіаринку як прогресивний менеджер і новатор.

«Українська правда» проаналізувала документ та розповідає про його основні положення, досвід інших країн щодо регулювання ЗМІ, а також думки експертів про те, до чого може призвести така боротьба з дезінформацією в Україні.

За що критикують законопроєкт?

Олексій Мустафін, медіаексперт:

«Одразу, як тільки з’явилась ця ідея, я сказав, що вона небезпечна. Новели документу не є новелами. Вони нагадують радянське ставлення до медіа з партійним керівництвом і ідеологією, коли були офіційні спілки, і журналістом чи письменником можна було бути через спілки. Така схема пропонується і зараз, вона по-іншому називається, але внутрішньо здається відтворенням того архетипу.

Щодо заяв влади про їхнє бажання спілкуватися без журналістів, я бачу тут суперечливість. З одного боку, кажуть, що медіа не потрібні, а з іншого боку бачимо нестримне бажання взяти медіа під контроль. Інакше це трактувати неможливо.

Дуже розмиті визначення, що таке дезінформація. Ми пам’ятаємо неодноразі спроби попередніх влад, різні ініціативи запровадити якісь дефініції: чи то дезінформація, чи то наклеп. Але головне, що це дозволяло б вимагати від медіа не поширювати інформацію або загрожувало санкціями. Фактично, це той самий законопроєкт Журавського, але просто в іншій упаковці.

Цей законопроєкт є спробую встановити для влади комфортні правила гри, які загрожують медіа і журналістам як професії. Я не хочу підозрювати в ницих мотивах людей, які стоять за цим законопроєктом, але результат є дуже небезпечним. 

Можливе посилення самоцензури серед журналістів – це найнебезпечніший наслідок подібних ініціатив. Якщо медіа знає, що в нього є перспектива санкцій чи тюрми, буде намагатися стримувати себе у виконанні головної функції – критики влади.

Що особливо критично зараз, коли в країні вся влада сконцентрована в одних руках: уряд і парламент перетворені на підрозділи Офісу президента. Дуже мало стримувачів і засобів контролю за владою з боку суспільства. При всіх своїх недоліках, при відсутності справді вільної журналістики в тому обсязі, якого суспільство потребує, наявні медіа є хоча б якимось стримувачем. 

А цей законопроєкт може призвести до того, що і цього стримувача не буде. Ситуація з поганої перетвориться на ще гіршу».

 

Андрій Куликов, журналіст, голова правління «Громадського радіо»

Владі потрібно заявити, потрібно й далі показати своє ставлення до журналістської гільдії, і вони успішно з цим впораються. Це йде в річище того, що ми вже чули: спілкуватись без журналістів.

Журналістам варто брати участь у публічних обговореннях документу, аби як мінімум заявити свою позицію.Треба йти, зустрічати лицем до лиця. Намагатися зробити те, що можна зробити. Так наша аудиторія дізнається, як ми до цього ставимось.

 

Севгіль Мусаєва, головна редакторка УП:

Моє особисте враження від того, що запропоновано в цьому законопроєкті – його писали юристи, які взагалі не мають уявлення про те, як та за якими негласними правилами функціонують медіа. Інше питання – як Володимир Бородянський, який стільки років керував однією з найбільших медіагруп в Україні, не розуміє можливі наслідки таких нововведень. 

Чи потрібна Україні боротьба з фейками? Так, звичайно. Але держава в цій ситуації обрала чи не найгіршу форму реалізації складної задачі. Штрафи, відповідальність. Як адміністративна, так і кримінальна. Все це реінкарнація радянських методів. Натомість кращою стратегією для держави в такій ситуації було б партнерство.

З чого все почалось?

15 листопада очільник Мінкульту Володимир Бородянський та його перший заступник Анатолій Максимчук показали концепцію законопроєкту про протидію дезінформації. В ній представники влади пояснили, як будуть законодавчо забезпечувати свободу слова, захищати журналістів та інформаційну безпеку країни.

Згідно з текстом документу, для протистояння інформаційній війні Росії необхідно створити «ефективні механізми захисту національного інформаційного простору».

Ці механізми обіцяли розробити, базуючись на таких принципах:

  • неможливість використання для тиску на «незручних» журналістів чи медіа;
  • забезпечення умов для поширення достовірної інформації про події та явища, які відбуваються в суспільстві;
  • сувора відповідальність за умисне розповсюдження дезінформації, яка є елементом військової агресії проти України.

Минулого тижня Мінкульт презентував основні положення законопроєкту, а згодом і порівняльну таблицю.

У законопроєкті дають визначення дезінформації?

Так.

Дезінформація – це недостовірна інформація з питань, що становлять суспільний інтерес, зокрема стосовно національної безпеки, територіальної цілісності, суверенітету, обороноздатності України, права українського народу на самовизначення, життя та здоров’я громадян, стану довкілля.

Не будуть вважатись дезінформацією оціночні судження, навіть якщо вони критичні, сатира і пародія, а також недобросовісна реклама.

Також документ пояснює, що таке недостовірна інформація. Це – неправдиві відомості про осіб, факти, події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них неповні або перекручені.

Що пропонують у законопроєкті?

  • Створити посаду уповноваженого з питань інформації;
  • ввести обов’язкове навчання основам медіаграмотності у школах, вишах, при підвищенні кваліфікації держслужбовців тощо;
  • ввести індекс довіри – «знак якості» для ЗМІ, що підтверджує дотримання медіа принципів журналістської етики та вимог щодо перевірки інформації;
  • створити організації журналістського самоврядування, які будуть стежити за дотриманням стандартів;
  • встановити адміністративну відповідальність за розповсюдження дезінформації та порушення правил її спростування;
  • встановити кримінальну відповідальність за системне та масове розповсюдження дезінформації.

Уповноважений з питань інформації. Хто ним може стати?

Створення цієї посади у законопроєкті пояснюють тим, що «чинне законодавство не передбачає можливості звернення до суду з приводу розповсюдження дезінформації, за відсутності особи, чиї права порушено».

До ключових задач уповноваженого відносять:

  • моніторинг інформпростору та реагування на заяви щодо дезінформації;
  • перевірка достовірності інформації;
  • звернення до ЗМІ про відповідь або про спростування дезінформації;
  • звернення до суду з позовами про спростування та надання права на відповідь;
  • звернення до правоохоронних органів при ознаках кримінального правопорушення.

Вимоги до кандидатів:

  • громадянин України віком не молодше 35 років на день подання;
  • має вищу освіту, володіє українською та англійською мовами;
  • має досвід правозахисної діяльності або діяльності із захисту інформації;
  • здатний за своїми діловими і моральними якостями, освітнім і професійним рівнями виконувати посадові обов’язки;
  • протягом останніх п’яти років проживає в Україні.

Остаточне рішення про призначення прийматиме Кабмін. Перед цим кожен із кандидатів має право виступити перед урядовцями, далі відбувається відкрите голосування кожного з членів Кабміну особисто.

Уповноваженим буде обраний той кандидат, який набрав найбільшу кількість голосів. Термін повноважень – п’ять років.

Як ЗМІ отримуватимуть «знак якості»?

Спеціальний індекс довіри може бути присвоєно будь-якому медіа. Але лише після добровільної перевірки.

Перевірку проводять «незалежні організації, що мають відповідну компетенцію та досвід і відповідають критеріям, встановленим уповноваженим з питань інформації».

Переліку «незалежних організацій» у документі немає. Також у ньому відсутні критерії для присвоєння індексу довіри – їх має розробити уповноважений.

У разі отримання медіа індексу довіри, держава компенсує витрати на перевірку.

Що за організація журналістського самоврядування?

Для створення організації будуть проведені установчі збори. В них візьмуть участь по три представники від громадських і державних організацій:

  • ГО «Національна асоціація медіа»;
  • Асоціація «Індустріальний телевізійний комітет»;
  • Українська Асоціація медіа-бізнесу;
  • АТ «Національна суспільна телерадіокомпанія України»;
  • ГО «Комісія з журналістської етики»;
  • Національна спілка журналістів України;
  • Підприємства, що входять до системи державного іномовлення.

На установчих зборах затверджується Статут, утворюються Рада Асоціації та Комітет професійної етики, які починають працювати та приймати журналістів до членів Асоціації.

Після проводиться з’їзд, який формує нові органи самоврядування.

 

Одне із завдань організації журналістського самоврядування – введення єдиної прескарти, яка визнається державою як підтвердження професійного статусу журналіста, а також розробка та затвердження Кодексу професійної етики.

Професійним, на думку авторів законопроєкту, є журналіст, який «на постійній, професійній основі збирає, одержує, створює, редагує або поширює масову інформацію та є членом Асоціації професійних журналістів України».

Цей статус може бути призупинено або взагалі припинено через обвинувальний вирок суду, вихід з українського громадянства, внесення до списку осіб, які становлять загрозу нацбезпеці, співпрацю з медіа, до яких застосовуються санкції в Україні тощо.

Мільйонні штрафи та тюремні строки. За що конкретно каратимуть ЗМІ?

Адміністративна відповідальність за:

  • зміну адреси розміщення матеріалу, щодо якого подану заяву уповноваженого, незбереження запису або примірника матеріалу.

Це пояснюється тим, що всі заяви щодо дезінформації реєструватимуться в «електронній системі довіри», а зміна лінку, ймовірно, ускладнить роботу системи.

Штраф у розмірі п’яти мінімальних зарплат (23 615 грн) за кожен випадок порушення;

  • ненадання у встановлений законом строк відповіді на заяву чи запит уповноваженого. Штраф 5 МЗП (23 615 грн);
  • нерозміщення або несвоєчасне розміщення відповіді щодо дезінформації за заявою уповноваженого. Штраф 20 МЗП (94 460 грн);
  • розміщення ЗМІ неправдивої інформації про отримання індексу довіри. Штраф 20 МЗП (94 460 грн);
  • поширення дезінформації, за умови добровільного спростування, починаючи з третього факту порушення протягом року.

Тобто, якщо ЗМІ систематично впродовж року публікують дезінформацію, перші два спростування відбуваються без санкцій, а після третього такого випадку буде стягнено штраф. Штраф 1 000 МЗП (4,723 млн грн)

  • поширення дезінформації, за відсутності спростування. Штраф 2 000 МЗП (9,446 млн грн)

Кримінальна відповідальність за:

  • Систематичне умисне масове розповсюдження завідомо недостовірних повідомлень про факти, події або явища, що становить загрозу національній безпеці, громадській безпеці, територіальній цілісності, суверенітету, обороноздатності України, права українського народу на самовизначення, життя та здоров’я громадян, стану довкілля у період відсутності повного контролю України за державним кордоном України.

Штраф від 5 000 до 10 000 неоподатковуваних мінімумів (від 85 000 грн до 170 000 грн) або виправні роботи від 1 до 2 років.

  • Перелічені вище дії з використанням комп’ютерних програм, ботів, груп або підробки джерел інформації.

Позбавлення волі від 2 до 5 років.

  • Фінансування дій, передбачених першим та другим пунктом.

Позбавлення волі від 3 до 5 років.

  • Дії, передбачені частинами першою–третьою, вчинені повторно або організованою групою осіб, або якщо вони призвели до тяжких наслідків чи спричинили матеріальну шкоду у великому розмірі.

Позбавлення волі від 5 до 7 років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Аби захистити журналістів від зловживань з боку влади, законопроєкт передбачає оскарження рішень суду та звернення за висновком до Європейського суду з прав людини.

Що чекає на законопроєкт далі?

28 січня в Києві відбудеться презентація порівняльної таблиці законопроєкту.

Мінкультури запросило до участі в «стратегічному діалозі» представників ЗМІ, громадських організацій, медіаекспертів та медіаюристів. Після цього заплановані інші публічні обговорення та внесення змін до документу.

 

До кінця лютого законопроєкт буде доопрацьовано та винесено на розгляд Кабміну. А вже в березні уряд внесе документ на розгляд Верховної Ради.

Враховуючи монобільшість «Слуги народу» у парламенті, ймовірність прийняття закону про протидію дезінформації досить висока.

Як з дезінформацією борються на Заході?

У Європейському Союзі діє кодекс практики щодо протидії дезінформації. Українські законотворці цитували його у концепції документу. Зокрема, звідти взято тлумачення «дезінформації».

На відміну від українського законопроєкту, який розповсюджується на ЗМІ, кодекс ЄС намагається співпрацювати з онлайн-платформами, соцмережами та рекламною індустрією, щоб боротись з поширенням дезінформації та фейків.

Наприкінці січня 2019 року Європейська Комісія опублікувала перші звіти організацій-підписантів, серед яких Google, Facebook, Twitter і Mozilla, щодо дотримання ними кодексу.

«Відбулися деякі позитивні зміни, наприклад, в області видалення фейковий акаунтів і обмеження видимості сайтів, які поширюють дезінформацію», – звітували у ЄК.

Мінкульт також орієнтується на досвід британського Офісу інформаційного комісара (ICO) та канадського уповноваженого з інформації та конфіденційності (IPC).

ICO – це незалежний орган, який підпорядковується парламенту та спонсорується Міністерством культури, ЗМІ та спорту (DCMS). Свою роль він описує як «відстоювання прав на інформацію в інтересах суспільства».

Офіс інформаційного комісара в різні роки штрафував компанії Sony та Uber, корпорацію Facebook, американське кредитно-рейтингове агентство Equifax, а також вів розслідування у справі консалтингової фірми Cambridge Analytica.

Олександр Іванческул, Українська правда

Опоблок фінансують фіктивні фірми, – розслідування. Відео

opoblok-viina1-500x500

 

Партію «Опозиційний блок» у 2017 році, окрім надходжень з держбюджету та внесків фізосіб, фінансували фіктивні фірми.

Про це йдеться у розслідуванні програми «Джокери» з Севгіль Мусаєвою на телеканалі ZIK, повідомляє Національне бюро розслідувань України.

Так, фізичні особи перераховували кошти лише регіональним осередкам, і це були незначні суми, які загалом склали 4 мільйони 750 тисяч гривень.

Юридичні особи спонсорували «Опоблок» набагато активніше. Компанія «Агротрейдмаркет» перерахувала 2,55 млн гривень, «Полібудсервіс» – 1 мільйон гривень, ТОВ «Магден-плюс» – 1,1 мільйона гривень, «Гіперіон мега» – 1 мільйон гривень.

Як з’ясували журналісти, за зазначеними адресами розташування фірм «Гіперіон мега», «Магден-плюс» та «Полібудсервіс» не було жодної.

Фінансовий аналітик ГО «Ейдос» Сергій Адаменко зазначив, що протягом 2016 року «Опозиційний блок» профінансували сім юридичних осіб на загальну суму понад 12 мільйонів гривень. У 2017 році чотири юридичні особи профінансували її приблизно на 3,8 мільйона гривень.

«Є чотири основні фірми, „Агротрейдмаркет“ є основною, бо вона внесла 2,5  мільйони гривень на рахунки політичної партії „Опозиційний блок“. Прізвища засновників цих компаній я свідомо не буду називати, але вони паралельно ще є засновниками кількох десятків фірм. Тобто одна людина керує двома або трьома десятками фірм. І щоб ви розуміли, статутний фонд в них є до тисячі гривень. Тобто це фірми, які існують тільки на папері», – наголосив Адаменко.

Разом з тим, на питання журналістів, чи знають своїх спонсорів представники «Опоблоку», народний депутат від цієї політсили Юрій Мірошниченко відповів, що на сьогоднішній день є запитання до звітів більшості політичних сил.

«Я вважаю, що це пов’язано зі складнощами заповнення звітів. На першому етапі у 2016 році було більше запитань, у 2017 їх вже менше. Я прогнозую, що це еволюційний процес», – сказав Мірошниченко.

Журналісти припускають, що прихованими спонсорами «Опоблоку» можуть бути Віктор Медведчук, Дмитро Фірташ та Рінат Ахметов.

Нардеп від БПП Сергій Лещенко зазначив, що «Опоблок» із самого початку був проектом цих людей.

“Із самого початку «Опозиційний блок» був проектом трьох олігархічних кланів: Медведчука, Фірташа з Льовочкіним та Ахметова, куди входять його юристи, особисті менеджери та довірені люди – починаючи від пана Морока, Долженкова, Воропаєва, Бєлого, бо Новинський є окремим олігархом, але в нього з Ахметовим є бізнес зв’язки. Тобто вони є співвласниками «Метінвесту», – розповів Лещенко.

Разом з тим, директор Інституту світової політики Євген Магда переконаний, що Дмитро Фірташ досі має вплив на «Опозиційний блок», хоча перебуває в Австрії і до нього є запитання в американських слідчих.

«Дмитро Фірташ впливає приблизно на 20 різних парламентаріїв і називати головним виконавцем його політичної волі в Україні та його бачення, думаю, що можна Сергія Льовочкіна», — сказав він.

У свою чергу, колишній народний депутат чотирьох скликань Тарас Чорновіл стверджує, що Медведчук досі контролює деяких депутатів парламенту.

«У Верховній Раді і досі є аж п’ять депутатів з групи Медведчука, яку він контролює ще з часів СДПУ(О): Нестор Шуфрич, Ігор Шурма, Михайло Папієв, Тарас Козак, Василь Німченко. Нестор Шуфрич йде з „Опоблоку“, і це робиться саме в інтересах Медведчука. Щоб у наступному парламенті отримати більше мандатів. На вибори вони підуть окремо. Тобто „Опоблок“ розколеться», – вважає Чорновіл.

Журналісти зазначають, що формально розкол політсили уже триває.

«Група Фірташа зіграла на користь влади, коли підтримала судову реформу 20-ма голосами. Згодом група Ахметова підтримала зміни в енергетичній сфері. Як наслідок – з’явилася формула „Роттердам+“, за якою тепер Україна дорожче купує усе вугілля», — йдеться у програмі.

Як повідомлялося, у квітні 2017 року журналісти «Наших грошей» з’ясували, що «Опоблок» фінансують фірми, зареєстровані у «віртуальному офісі»: в перукарні, а також на рибному держпідприємстві.

Серед них – компанія ТОВ «Гіперіон мега», що перерахувала на рахунок «Опоблоку» понад мільйон гривень, директором і засновником якої є Ткаченко Володимир Іванович.

Журналісти програми відвідали директора, і з’ясували, що Ткаченку не відомо ані про внески, ані про саму компанію.

11 вересня 2017 року Шевченківський райсуд міста Києва зобов’язав Національну поліцію перевірити дані з фінансового звіту партії «Опозиційний блок».

Однак 29 січня цього року стало відомо, що провадження закрили, бо власник «Гіперіон Мега» Володимир Ткаченко повідомив слідчим, що сприйняв журналістку та оператора «Наших грошей» за шахраїв – і саме тому заперечував і наявність в нього компанії, і мільйонні пожертви на «Опоблок».

Політична цензура. ICTV видалив з YouTube ролик, де редактор «Української правди» Севгіль Мусаєва критикує Гройсмана. Заборонене відео

Groisman-Volodimir10-500x448

 

Телеканал ICTV видалив зі свого каналу в YouTube 3-хвилинний ролик, де журналіст, головний редактор «Української правди» Севгіль Мусаєва критикує діяльність уряду Гройсмана.

Відео видалили, попри те, що воно набрало близько 200 тисяч переглядів, повідомляє Національне бюро розслідувань України.

У відповідь на запит «Української правди» керівник PR-відділу телеканалу ICTV Тетяна Веремчук написала:

«Уривок відео, про який йдеться у вашому запиті, опубліковано на каналі Youtube ICTV за посиланням. Як видно з дати публікації, відео було опубліковано 5 вересня, відразу на наступний день після виходу випуску „Свободи слова“ в ефір».

На уточнююче питання, чому видалили 3-хвилинне відео, яке зібрало близько 200 тисяч переглядів, і залишили відео, яке зібрало менше 16 тисяч переглядів, Веремчук відповіла, що 3-хвилинний ролик повторював частину 22-хвилинного відео.

«У нас редактори під час „Свободи слова“ нарізають відео – в основному виступи різних осіб – і заливають їх на канал. У 3-хвилинному ролику була окрема розмова і звинувачення Севгіль. У довшому відео є і питання Севгіль, і відповіді на них. Ми залишили це відео, бо там є дві сторони. І прибрали коротке, щоб не було задвоєння», — сказала Веремчук.

Видалення відео з YouTube каналу вона назвала «звичайною практикою».

«Це звичайне робоче питання. Редактори швидко нарізають і ставлять відео. Потім є ще редакторське око, яке дивиться, щоб не було задвоєного (повторюваного – ред.) відео, щоб не було неправильно обрізаного», — сказала Веремчук.

На запитання, чому канал не «гониться за переглядами» і видаляє відео, яке мало не стало вірусним, керівник PR-відділу сказала:

«За переглядами ми, звісно, гонимося. Але у більшому відео є питання і є на них відповіді. Так правильно. Тож ваші питання щодо свободи слова точно зайві», — підсумувала Веремчук.

При цьому на YouTube каналі ICTV опубліковане відео цілої програми, водночас опубліковані шматки відео з програми і навіть окрема репліка іншого журналіста до Лілії Гриневич хронометражем менше 1 хвилини.

 З ефіру «Свободи слова», на якому був присутній Гройсман є нарізка 5 виступів прем’єра хронометражем від 35 секунд до 31 хв.

 

Вбитого Шеремета та інших журналістів Української правди прослуховували у редакції. Подробиці

utiski-svoboda-slova1

 

Розмови співробітників «Української правди», зокрема вбитого Павла Шеремета, прослуховувались.

Про це розповіла головна редакторка «Української правди» Севгіль Мусаєва, повідомляє Національне бюро розслідувань України.

«Я передала голові Національної поліції знайдений конверт від незнайомця, у якому були роздруківки розмов співробітників „УП“. Можливо, це були погрози. Можливо, цей факт не пов’язаний зі вбивством. Проте ми не можемо почуватися у безпеці, поки слідство не скаже хоча б мотив або виконавця вбивства Павла», — сказала  Мусаєва.

За її словами темпи розслідування вбивства Шеремета значно уповільнилися.

«Я не очікувала такого відношення до цієї справи. Про це українська влада повинна говорити постійно. Тому що це дуже схоже на вбивство Гонгадзе, і це змінило хід історії України», — сказала Мусаєва.

Також вона додала, що основною версією спочатку був «російський слід».

Про це співробітники «УП» говорили неодноразово. Наразі немає жодної офіційної версії та точної  інформації.

«Я хочу бачити докази, а не просто вдоволитись версіями. Сподіваюсь, скоро слідству буде що сказати», — підсумувала Мусаєва.

Раніше повідомлялося, що слідство у справі вбивства українського журналіста Павла Шеремета розробляє одну із версій, за якою до вбивства причетні українські бойові батальйони.

Один з керівників «Української правди» Павло Шеремет трагічно загинув уранці 20 липня 2016 року в результаті вибуху авто керівника видання Олени Притули, в якому він перебував.

Генпрокурор Юрій Луценко назвав основною версією вбивства Шеремета помсту за його професійну діяльність.

Протягом останнього місяця поліція не розголошує жодної інформації, заявляючи, що це може нашкодити слідству.

Печерський райсуд Києва надав слідчим тимчасовий доступ до звітів про страхування та сплату обов’язкових платежів «Української правди» та «17 каналу».

Глава МВС Арсен Аваков заявив, що правоохоронні органи не будуть давати ніяких коментарів щодо ходу розслідування справи про вбивство Шеремета, поки не вважатимуть за потрібне оприлюднити інформацію.

Водночас перший заступник голови Національної поліції Вадим Троян бреше, що у розслідуванні справи про вбивство Павла Шеремета є прогрес.

Сімейні цінності Едуарда Ставицького. Частина 1

На підтримку вимог Евромайдану щодо відправки кабміну Азарова у відставку, «Слідство.Інфо» у рамках проекту «ЧЕСНО» проводить аудит уряду та пропонує перше розслідування: Едуард Ставицький, ключовий речник на тему підписаних Януковичем угод 17 грудня в Москві.

Ставицький обіймає одну з найбільш важливих і «смачних» посад в українському уряді. Він є міністром енергетики та вугільної промисловості в країні, де великі капітали зароблялися саме на постачанні газу та вугілля. Ця посада красномовно свідчить, наскільки важливий статус має Ставицький у так званій Сім’ї президента. Такі потужні фінансові потоки Віктор Янукович не довірив би абикому.

Історія сходження Едуарда Ставицького в крісло енергетичного міністра – це історія суцільних скандалів та оборудок, частина з яких особисто пов’язана з Віктором Януковичем.

Вузьке сімейне коло

«В чьом проблєма? Я вам говорю, в чьом проблєма?» – чоловік похилого віку в темному плащі та картузі роздратовано нас запитує про мету зйомки. Мешканці сусідніх будинків, стверджують, що цей літній чоловік є Анатолієм Борисовичем Ставицьким – батьком міністра Едуарда Ставицького.

Батько Едуарда Ставицького не хоче називати своє ім'я? Фото – Слідство.Інфо

 

 

\”Бізнесове\” гніздо Ставицьких знімати заборонено

Відео Громадське ТБ. Бізнес Ставицьких знімати заборонено

Втім, на наполегливі прохання, невідомий називати своє ім’я не захотів. Йому не сподобалося, що журналісти знімають будинок «31-Г» по вулиці Шота Руставелі в Києві. Ця відремонтована кілька років тому будівля є справжнім родовим гніздом клану Ставицьких.

Родове гніздо сімейства Ставицьких у Києві. Фото – Слідство.Інфо

Будинок став місцем реєстрації низки фірм, засновниками яких є чи були члени родини Едуарда Ставицького. Зокрема – батько, Анатолій Ставицький, та його дружина, Олена Ставицька. Упродовж останніх 15 років вони стали засновниками численних бізнесів у різних галузях: торгівлі пальним, будівництві та навіть у туризмі.

Чимало водіїв бачили жовті заправки з дивною назвою: «БРСМ-Нафта». В останні кілька років ця мережа стала активно розвиватися. Успіх компанії став настільки помітним, що в 2011 вона навіть увійшла до переліку 200 найбільших компаній за версією Forbes під номером 95. За 2011-й рік виручка «БРСМ-Нафти» досягла 3 мільярдів гривень, хоча раніше компанія була маловідомою й локальною.

БРСМ-Нафта не чужа енергетичному міністру. Фото з сайту БРСМ

«БРСМ-Нафту» – скорочення від російського «БытРемСтройМатериалы» – створили два київських підприємці Андрій Біба та Олександр Поліщук на початку 2000-х років. Впродовж перших років існування нічого не вказувало на її зв’язок із високопоставленими посадовцями. До 2010-го компанія не могла похвалитися значними досягненнями. В її активах було близько 20-ти заправок, які в основному були зосереджені в Київській області.

Після перемоги Віктора Януковича на виборах президента, Едуарда Ставицького було поновлено на посаді голови правління НАК «Надра України».

А невдовзі в «БРСМ-Нафти» з’являється й новий співвласник – Валентина Ушакова. Ця жінка зовсім не випадкова людина для Ставицьких. Вона, спільно з батьком та дружиною Ставицького, була засновником чи директором компаній: «Моноліт 2», «Інвест менеджмент», «Актив капітал груп». Сама Ушакова є співвласницею ще близько десятка інших фірм, значна частина яких пов’язана із продажем нафтопродуктів.

Витяг з ЄДР: БРСМ-Нафта

Численні джерела та сусіди Ставицьких стверджують, що Ушакова є тещею міністра енергетики. Втім, коли автор спитала про це самого Едуарда Ставицького, той замість відповіді про тещу, почав швидко залишати приміщення.

Stavitsky about Ushakova

 

Примітний збіг: після входження Ушакової до складу співвласників «БРСМ-Нафти» в 2011-му році та посилення позицій Едуарда Ставицького у владі, з 2011 року в цієї мережі почалося бурхливе зростання. На сьогодні вона володіє 130-ма заправками в більшості регіонів України й продовжує стрімко нарощувати кількість АЗС. Крім того, у власності БРСМ – три нафтобази та митно-ліцензійний склад.

За даними Forbes-Україна, основний прибуток «БРСМ-Нафта» отримує від оптового продажу нафтопродуктів через свого трейдера «Біотехнології-2000».

Про методи роботи пов’язаних з «БРСМ-Нафтою» компаній можна судити з «Реєстру судових рішень». У 2011 на Гайсинський спиртзавод прийшов інвестор, який встановив власне обладнання для виготовлення компонентів альтернативного пального. За договором, завод не мав права виготовляти продукцію для інших підприємств без згоди власника установки. Та вже за кілька місяців держпідприємство отримало листи від «Укрспирту», згідно з якими воно мало співпрацювати не з інвестором, а з «Біотехнологіями-2000».

Втім, сам Едуард Ставицький переконує, що, незважаючи на високу посаду, бізнесу родини він не допомагає: «Батько працює, займається бізнесом. У нашому сімейному маленькому бізнесі, де ми справно платимо податки й усе офіційно показуємо. Я ні на копійку не зробив лобістських моментів на користь того, чим займається мій батько», – запевняв він у 2011-му році журналіста Forbes-Україна Севгіль Мусаєву.

Перші скандали

У бізнес із великими оборотами Ставицькі прийшли на початку 2000-х років. Тоді батько та дружина енергетичного міністра були співзасновниками компаній: «Васильків нафта», «Тетерів-Нафта» та «Київ нафта», які займались торгівлею нафтопродуктами.

Особливу увагу гравців ринку та чиновників тоді привернула саме «Тетерів-Нафта», зареєстрована в селі Станишівка, Житомирської області. Компанія займалась виробництвом сумішевих бензинів, що надавало їй можливість сплачувати нижчий акцизний збір. У 2002-му «Тетерів-Нафта» налагодила особливо плідну співпрацю із передовим виробником бензинів – Лисичанським НПЗ. Високооктанові домішки фірма отримувала з Лужанського і Дублянського спиртзаводів.

«Був такий смішний момент на ринку, коли практично все пальне з Лисичанського і Кременчуцького заводів стало спрямовуватися на цю станцію, і з неї вже розподілятися кінцевим покупцям. Але це все було в рамках закону», — розповідає експерт паливного ринку Сергій Куюн.

Це підтверджується навіть даними Кабінету Міністрів: згідно з його пояснювальною запискою, в другій половині 2002-гого року завод ЛІНОС відправляв до 95% бензину «Тетерів-Нафті». Український уряд тоді бив на сполох: фірма Ставицьких не сплатила акцизів на 97 мільйонів гривень, виробляючи альтернативне пальне.

«Закінчилося все тем, що Кучма зібрав в лютому 2003-го року нараду й сказав: „Так, хлопці, припиняйте це все!“ І після цього ця схема згорнулась», – додає Сергій Куюн.

Але в листопаді 2002-го фірма Ставицьких «Тетерів-Нафта» все ж таки потрапила в поле зору правоохоронців. Як повідомляли «Подробиці», тієї осені СБУ Одеської області попередила спробу «Тетерів-Нафти» незаконно отримати відшкодування ПДВ у розмірі 19 мільйонів гривень. Тоді ж правоохоронці попередили відправлення «Тетерів-Нафтою» на адресу однієї з іноземних фірм вимірювальних приладів на 95-ти мільйонів гривень. Управління СБУ в Одеській області підтвердило «Слідству. Інфо», що в листопаді 2002 року проти посадових осіб компанії Ставицьких порушили кримінальну справу, однак зауважили, що подальший перебіг справи не відноситься до сфери їхньої компетенції.

Такий скандал був не одиничним для «Тетерів-Нафти». За кілька місяців до того фірма Ставицьких та ЗАТ «Орлан-Беверіджиз» через Одеський аеропорт відправили аналогічний товар на суму понад 133 мільйони гривень. Ціна, за розрахунками СБУ, виявилась завищеною, а підприємці отримали право на повернення більше 22 мільйонів гривень із бюджету в якості ПДВ.

Невдовзі після описаних подій, фірма Ставицьких змінює назву на «Еко-2003». Щоправда, перейменування не позначилося на законослухняності компанії. У неї знову почалися проблеми із законом.

За даними Реєстру судових рішень, на початку 2004-го року родинна фірма міністра енергетики знову засвітилася у спробі фіктивного відшкодування ПДВ.

Тільки тепер оборудка стосувалася продажу «неіснуючих банкоматів» на суму 111 мільйонів гривень. Як з’ясувало слідство, злочинна мережа з майже десятка компаній намагалася таким чином «розвести» держбюджет на 19 мільйонів гривень неіснуючого ПДВ. У підсумку, директор однієї з компаній із цього ланцюжка отримав п’ять років умовно. Родина Ставицьких відбулася переляком.

Зрештою, у грудні 2004-го року Госпсуд Житомирської області визнав «Еко-2003» банкрутом і на початку 2005-го року фірма ліквідувалась.

Партнерство з «зеленими»

Навіть після закриття «Тетерів-Нафти», нафтотрейдерство лишалось основним бізнесом Ставицьких. Для бізнесу родина міністра знайшла надійних партнерів – членів впливової тоді Партії зелених. Партійні квитки не заважали новим друзям Ставицьких займатись зовсім неекологічною діяльністю – продажем нафтопродуктів та розбудовою мереж заправок.

Тоді, на початку 2000-х, кілька нафтотрейдерських мереж об’єднались під єдиним брендом «Екоіл». Серед них були й компанії Анатолія та Олени Ставицьких, зокрема, «Київ Нафта», «Васильків-Нафта» та «Нафта-Продукт» давнього друга Ставицького – Олега Проскурякова. Їхніми партнерами, за даними ЗМІ, виступили впливові топ-кандидати «зелених» – у тому числі, співвласник «Трансбанку» Володимир Костерін. Останній, на жаль, не знайшов часу відповісти на питання для цієї статті.

У 2003 році «Екоіл» укладає вигідну угоду з НАК «Нафтогаз України». Дві компанії спільно створювали нову мережу АЗС під брендом: «Нафтогаз-Екоіл». Для неї держава надавала дешеве пальне із Шебелинського газопереробного заводу, а «Екоіл» повинен був продавати його на брендованих заправках. З боку держави дана угода була погоджена тодішнім головою «Нафтогазу» Юрієм Бойком, а одним із керівників приватної компанії-партнера виявився ніхто інший, як Едуард Ставицький.

Завдяки дешевим державним нафтопродуктам «Нафтогаз-Екоілу» вдавалось тримати низькі ціни в порівнянні з іншими автозаправними мережами.

Та успіх тривав недовго. У 2005 році «Екоіл» не знайшов спільних інтересів із новим керівництвом «Нафтогазу» та перестав отримувати шебелинські продукти за спеціальним тарифом. «Екоіл» поступово підвищував ціни на бензин та врешті-решт змушений був припинити існування, а заправки продав мережі WOG бізнесмена Ігоря Єремеєва.

Бізнес-зв’язки Ставицьких у певний момент переходять у політичну площину: приміром, Олена Ставицька йшла десятим номером у списку «зелених» на виборах до ВР-2006. Спроба отримати мандат виявилась неуспішною: ні вона, ні її чоловік, який того року був у четвертій сотні Партії регіонів, до парламенту так і не пройшли.

Цікаво, що незважаючи на бізнесове одноголосся, у родині міністра присутній політичний плюралізм. Так, мати міністра, Вікторія – член КПУ, та в 2010—2012-х роках навіть була секретарем Олександрійської міськради. Щоправда, у 2012 році Вікторії Ставицькій не допомогла навіть посада сина-міністра: її звільнили з посади рішенням міськради.

Втім, масштаб інтересів Едуарда Ставицького настільки значний, що він спирається не тільки на родичів, а й на численних друзів.

*   *   *

 

 

Катерина Каплюк, «Слідство.Інфо», спеціально для Української правди

 



Close
Приєднуйтесь!
Читайте нас у соцмережах: